Незвичайні пригоди експедиції Барсака - Сторінка 7

- Жуль Верн -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Полотняний одяг для сухої погоди, з грубої шерсті — для періоду дощів склали в легенькі чемодани. Окремо запакували подарунки, призначені для місцевих жителів: яскраві, строкаті набивні тканини, скляне намисто, голки, булавки, галуни, ґудзики і багато іншого подібного. Аптечка, зброя, підзорні труби й компаси, намети, довідники, словники і найновіші карти, кухонне начиння, запаси продуктів, — словом, було дбайливо підібране все, необхідне для тривалого перебування в далеких хащах. І, нарешті, у нікельованому футлярі, який так і виблискував на сонці, містився цілий набір вудок, волосіні і гачків — запас, достатній для кількох рибаків, — це був особистий багаж Аженора.

Вони мали виїхати до Ліверпуля і сісти там на пароплав "Церера" компанії Уайт Стар, який відпливав в Африку. Спершу вони збиралися вирушити в Англійську Гамбію, але дізнавшись під час зупинки в Сен-Луї, що в Конакрі чекають французьку експедицію, маршрут якої наближається до їхнього, вони вирішили приєднатись до співвітчизників Сен-Берена.

Наприкінці вересня багаж відправили в Ліверпуль, і 2 жовтня Джейн і Аженор востаннє снідали вдвох у великій їдальні замка Гленор (лорд Бакстон ніколи туди не виходив). Сніданок був мовчазний і невеселий.

Джейн Бакстон мимоволі думала про те, чи доведеться їй знов побачити цей замок, де минули її дитинство й молодість, а коли й доведеться, то чи буде тоді живий її старий батько.

А проте це ж задля нього вона пускалася у важку й небезпечну подорож.

Година від’їзду наближалась. Джейн переказала батькові, що просить дозволу попрощатися з ним. Коли вона ввійшла разом з Аженором в кімнату старого, той сидів біля високого вікна, з якого видно було поля, його пильний погляд губився в далечині, немов він чекав, що 44 звідти хтось завиться, Хто? Джордж, його син, зрадник батьківщини?..

Почувши, що ввійшла дочка, він поволі обернувся до неї, і згаслі очі заблищали — та лиш на мить; повіки опустились, і обличчя лишилось непорушним, як зажди.

— Прощайте, тату, — гірошепотіла Джейн, стримуючи сльози.

Лорд Гленор не відповів. Він підвівся з крісла, простягнув дівчині руку, потім ніжно пригорнув її до себе і поцілував у чоло.

Почуваючи, що ось ось розридається, Джейн вирвалась з його обіймів і вибігла. Тоді старий схопив руку Сен-Берена, міцно стиснув її і, ніби благаючи захисту, вказав на двері, за якими зникла Джейн.

— Можете на мене розраховувати, — пробурмотів Аженор.

Лорд Бакстон одразу ж сів на своє місце, і його погляд знов полинув у далечінь. Глибоко зворушений, Сен-Берен поспішив вийти.

У дворі замка мандрівників чекала карета, щоб відвезти їх на вокзал в Етокзетер, розташований приблизно за дві милі.

— Куди поїдемо? — спитав невиправний Аженор; збентежений пережитою сценою, він встиг забути, чому вони їдуть з Гленора.

Джейн тільки плечима знизала. Карета рушила.

Та не встигли вони проїхати метрів п’ятсот, як Сен-Берен раптом страшенно розхвилювався. Він не в силі був говорити, він задихався:

— Мої вудки! Мої вудки! — заволав він не своїм голосом.

Довелось повернутися в замок і розшукати славнозвісні вудки, залишені забудькуватим рибалкою. На це яішло не менше як чверть години, і, коли карета прибула на станцію, поїзд уже стояв біля перону. Вони ледве встигли в нього вскочити, і Аженор промовив не без гордощів:

— Удруге в житті я не спізнився на поїзд.

Джейн мимоволі усміхнулась крізь сльози, яких тепер уже не стримувала.

Так почалась ця подорож, що мала привести обох мандрівників до величезних несподіванок. Чи вирушила б Джейн, якби знала, що станеться в її відсутність? Чи залишила б свого нещасного батька, якби могла передбачити, який страшний удар чекає на нього, поки вона рискуватиме життям заради його спокою й честі?

Та не могло бути ніяких провісників ні трагедії, яка сталася згодом в агентстві Центрального банку, ні, тим більше, ганебного обвинувачення, яке лягло на її брата Льюїса; бажаючи добра своєму батькові, вона покинула його в такий час, коли була йому особливо потрібна.

Звістка про зникнення Льюїса Роберта Бакстона, принесена надто запопадливим слугою, досягла лорда Гленора другого ранку після злочину в агентстві ДК, тобто 1 грудня. Удар був надто сильний. Людина бездоганної поведінки, нащадок кількох поколінь героїв, непохибний служник честі дізнався, що не тільки один його син зрадник, а й другий син — злодій.

З глухим стогоном підніс він руки до горла і, як підтятий, упав долі.

Навколо нього заметушились, його підняли і через деякий час привели до притомності. Ось нарешті він розплющив очі. Погляд цих очей був віднині єдиною ознакою того, що життя ще не згасло в ураженому серці. Він жив, але паралізоване тіло було приречене на довічну нерухомість. Однак і цього було недосить для жорстокої долі. У скам’янілому тілі лишався ясний розум. Нечутливий, німий, нерухомий, лорд Бакстон не переставав мислити!

Саме в ту мить (беручи до уваги різницю в довготі), коли її батько поточився і знепритомнів, Джейн Бакстон поставила ногу в стремено, в чому їй допоміг капітан Марсеней, і, переїхавши міст, який з’єднує Конакрі з материком, зробила перші кроки в глиб таємничої Африки.

IV. СТАТТЯ В "ЕКСПАНСІОН ФРАНСЕЗ"

В новорічному номері читачі "Експансіон франсез" мали приємність читати статтю, яка належала перу Амедея Флоранса.

Експедиція Барсака

(Від нашого спеціального кореспондента)

У хащах, 1 грудня. Як я повідомляв в останній депеші, експедиція Барсака мала вирушити сьогодні, о шостій годині ранку. В призначений час всі були готові, в тому числі двоє добровольців, які приєдналися до експедиції і яким усі були раді. Один з цих добровольців — чарівна молода дівчина, француженка, вихована в Англії, де вона набула дуже приємного акценту. Її ім’я — мадемуазель Джейн Морна. Другий доброволець — її дядько, чи племінник (ніяк не доберу, ким вони одне одному доводяться!), і звуть його Аженор де-Сен-Берен. Дивак страшенний, про його неуважність в Конакрі вже розповідають легенди, і можна чекати, що нам буде з ним весело.

Мадемуазель Морна і пан де-Сен-Берен подорожують для розваги. У них двоє слуг негрів, колишніх сенегальських стрілків, це їхні провідники й перекладачі, хоча наші мандрівники й самі досить добре розмовляють мовою бамбара та іншими місцевими говірками.

Як я вже. згадував раніше, депутат Барсак мав намір провести свою мирну експедицію зовсім без участі військових. З властивим йому оптимізмом він чекав, що досить буде йому з’явитись перед місцевим населенням з оливковою галузкою в руці, і поїздка перетвориться на приємну прогулянку вздовж Нігера. Мадемуазель Морна з свого боку побоювалась, що великий загін може налякати тубільців. Протилежної думки додержувався Бодрієр, якого підтримав губернатор. Цей останній довів, що з простої обережності експедиція повинна мати збройну охорону. Барсаку довелося скоритись і погодитись на надійний захист капітана Марсенея з двома сотнями кавалеристів.

О шостій годині обоз вишикувався за вказівками негра, який уже не раз подорожував з Конакрі в Сікассо і буде нашим провідником. Звуть його Моріліре. Це здоровань років тридцяти, одягнений в короткі штани і стару куртку колоніального піхотинця з брудними потертими галунами. Ноги в нього босі, зате на голові красується полотняний шолом, в минулому білий, оздоблений розкішним триколірним плюмажем. У руці він тримає емблему своїх повноважень, здоровенний дрючок, — очевидно, щоб легше порозумітися з носіями й погоничами.

Слідом за ним їде мадемуазель Морна, обабіч неї — Барсак і капітан Марсеней, а одразу за ними — Бодрієр (забув сказати, що всі ми їдемо верхи), далі, відступивши на три кроки, — Гейр’є, Понсен і Кір’є, потім доктор Шатонней і географ Тассен, заглиблені (уже!) в обговорення проблем етнографії.

Обоз складається з п’ятдесяти ослів, під наглядом двадцяти п’яти погоничів, і п’ятдесяти носіїв, з яких десятьох найняли мадемуазель Морна і пан де-Сен-Берен. Обабіч колони простяглись ряди кавалеристів капітана Марсенея. Ваш покірний слуга гарцює вздовж рядів, час від часу приєднуючись до кого-небудь.

Колону замикають Чумукі й Тонгане, служники мадемуазель Морна.

Точно о шостій подається сигнал від’їзду, і колона вирушає. Триколірний прапор піднімається вгору над резиденцією губернатора, який, в парадному мундирі, востаннє вітає нас зі свого балкона. Лунають звуки труб і барабанів колоніальної піхоти, розміщеної в Конакрі. Ми скидаємо головні убори — що не кажіть, хвилина урочиста.

Тим часом сонце зійшло, і його перше проміння весело освітлює наш шлях.

Одразу за мостом, який з’єднує Конакрі з материком, починається непогана дорога, метрів п’ять-шість завширшки, що тягнеться за чотириста кілометрів, аж до Тімбо. Отже, до Тімбо можна не боятися ніяких труднощів. Погода гарна, температура ледве досягає 17° у затінку, а страшні, тропічні зливи нам не загрожують, бо сезон їх уже минув.

Вперед! Усе йде на краще в цьому кращому з світів.

Коло десятої години ми проїхали мостом через річку, про яку Тассен сказав, що це або притока річки Манеа, або притока Моребайї, або одна з цих двох річок. Нам так і не пощастило уточнити її назву.

Треба сказати, що, подорожуючи по цій частині Африки, через річки доводиться переїжджати дуже часто, по кілька раз кожного дня. Отже я надалі про ці переїзди не згадуватиму, хіба що вони відзначаться чимсь особливим.

Від Конакрі дорога йде майже по прямій, місцевість тут досить рівна. Вздовж дороги тягнуться добре оброблені поля, засіяні маїсом і просом, часом виринає купа бавольникових і динних дерев, бананових пальм, зрідка — невеличкі селища. Тассен одразу дуже впевнено виголошує їх назви — по-моєму, плід своєї фантазії. Але для нас однаково, вигадує він чи ні.

О десятій годині почало припікати, і капітан Марсеней дав команду зупинитися. Ми пройшли двадцять кілометрів від Конакрі, і це дуже добре. Після сніданку ми будемо відпочивати і, підкріпившись ще раз, о п’ятій годині вирушимо далі, а коло дев’ятої години вечора отаборимося на ніч.

Такий наш щоденний розпорядок, і я більше до цього не повертатимусь. Щоб не набридати читачам, я не спинятимусь на всіляких дрібницях і нотуватиму тільки цікаві події.

Місце зупинки було обрано вдало.