Ніч лагідна - Сторінка 17

До того ж ви так не думаєте. Поясніть краще, чому ви раптом махнули на все рукою?

Ейб відповів не зразу, йому дуже хотілося відкашлятись і висякатись.

— Певно, мені все остогидло. Та й надто далеко треба повертатися, щоб розпочинати свій шлях знову.

Чоловік любить розігрувати перед жінкою безпорадну дитину, але це рідко йому вдається, коли він справді безпорадний, як дитина.

— Це не пояснення,— відрізала Ніколь.

Ейбові ставало гірше, в голову лізли тільки прикрі, колючі слова. Ніколь, певно, вирішила, що краще вже сидіти і дивитися просто себе, поклавши руки на коліна. На якийсь час вони відособилися, розлетілися в різні боки, кожне в свій простір, під своє, тільки йому видне синє небо. Вони не були коханцями й тому не мали минулого, не були подружжям і тому не мали майбутнього; а проте аж до сьогоднішнього ранку Ніколь тільки Діка любила більше, ніж Ейба, а Ейб не один рік носив глибоко в серці кохання до Ніколь, у якому і сам собі боявся признатися.

— Я втомився жити в жіночому світі,— кинув він. раптом.

— То чом би вам не створити свій власний світ?

— Я втомився від друзів. Людині потрібні не друзі, а підлабузники.

Ніколь спробувала примусити велику стрілку вокзального годинника оббігти циферблат, але Ейб не вгавав:

— Ви хіба не згодні?

— Я жінка, моє діло з’єднувати й скріплювати.

— А моє — ламати й руйнувати.

— Напиваючись, ви руйнуєте тільки самого себе,— холодно мовила вона і, вже починаючи боятися його, безпорадно озирнулася.

На вокзалі полюднішало, але нікого із знайомих начебто не було. Та ось вона полегшено зітхнула, бо помітила високу дівчину із солом’яно-жовтим волоссям, що прилягало до голови, як шолом. Дівчина вкидала листи в поштову скриньку.

— Мені треба побалакати з тією дівчиною, Ейбе. Ейбе, та прокиньтеся! Дурник, ви дурник.

Він байдуже простежив за нею очима. Коли Ніколь підійшла до дівчини, та якось злякано відсахнулася, і Ейбові здалося, що він десь уже бачив її. Скориставшись з відсутності Ніколь, він хапливо відкашлявся у хусточку, потім гучно висякався. Ставало тепліше, і білизна на ньому вже просякла потом. Його руки так трусилися, що він поламав три сірники, перше ніж запалив сигарету. Він відчув, що вже несила терпіти, що йому конче треба випити. Та тільки-но він це вирішив — як повернулася Ніколь.

— Невеличке непорозуміння,— скривилася вона.— Скільки разів вона запрошувала мене в гості, а тут, на тобі, і розмовляти не схотіла. Дивилася на мене так, ніби я зачумлена.— Її короткий нервовий сміх прозвучав на двох високих нотах — наче хтось натиснув пальцями на клавіші фортеп’яно.— Ось вам і людська щирість.

— Все лихо в тому, що коли ти тверезий, тобі ні з ким не хочеться знатись, а коли ти п’яний — ніхто не хоче знатися з тобою.

— Це ви про мене? — Ніколь знову засміялася. Випадок з дівчиною чомусь повернув їй гарний настрій.

— Ні, про себе.

— Отож-бо. А я люблю людей, люблю бути серед людей. Люблю...

Вона раптом помітила Розмері й Мері Норт, які повільно йшли пероном, виглядаючи Ейба. Голосно гукаючи їм: "Сюди! Сюди!", вона радісно замахала їм згортком, у якому були куплені для Ейба носовики.

Потім вони втрьох ніяково стояли перед Ейбом, приголомшені його могутньою особистістю, що височіла перед ними, немов руїна корабля,— бо, незважаючи на свою слабість і потурання їй, спустошений і озлоблений, він усе-таки лишався особистістю, і вони не могли не схилятися перед його величною гідністю і творчими здобутками, хай навіть безладними, нерівноцінними, а тепер уже й перевершеними. Але їх лякала ще не вичерпана сила його волі, бо раніше то була воля до життя, а тепер — до самознищення.

Нарешті з’явився в усьому своєму блиску Дік Дайвер, і три жінки з радісними вигуками кинулися до нього, ладні, мов мавпочки, стрибнути йому на плечі, вмоститися на його прекрасному капелюсі чи повиснути на головці його трості. Тепер хоч на хвилину можна було забути про те, як страшенно занепав Ейб. Дік миттю збагнув становище. Щоб розрадити їх, він звернув їхню увагу на вокзальну метушню, на дива й таємниці вокзального життя. Неподалік прощався гурт американців, їхня розмова нагадувала булькіт води, що ллється у велику старомодну ванну. Тут, на вокзалі, за стінами якого лишився Париж, здавалося, що море зовсім поряд, і воно вже впливало на людей, оновлювало їх, перебудовувало на новий лад молекули в їхніх клітинах.

У американців, коли вони виходили на перон, обличчя були якісь нові, просвітлені, зосереджені — обличчя людей, що не обтяжують себе зайвими думками або звикли до того, що хтось думає за них. Якщо серед них траплявся англієць, то він одразу вирізнявся гострим, пильним поглядом. Коли ж американців на пероні зібралося багато, ореол доброчинності й багатства над ними побляк, залишився тільки сірий наліт національної однаковості, що заважав і їм, і стороннім спостерігачам розрізняти окремі обличчя.

— Діку, поглянь! — скрикнула раптом Ніколь і схопила його за руку.

Дік обернувся і встиг побачити сцену, що розігралася під дверима пульмана за два вагони від них, різко порушивши звичний ритуал прощання. Молода жінка із зачіскою, схожою на шолом, та, до якої недавно підходила Ніколь, відсахнулася раптом від чоловіка, з яким розмовляла, якось дивно пригнувшись, відскочила вбік, хапливо намацала щось у своїй сумочці, і два револьверних постріли розкололи вузький простір перону. Майже водночас розлігся пронизливий свист локомотива, і поїзд рушив, умить заглушивши відлуння пострілів. Ейб ще раз помахав з вікна — він взагалі не помітив нічого. Перше ніж натовп зімкнувся, вони ще побачили, що кулі влучили: чоловік, у якого стріляли, важко осів на перон.

Поки поїзд зупинявся, минула, здається, вічність. Ніколь, Мері й Розмері чекали в кінці перону, а Дік протовпився наперед. Повернувся він хвилин через п’ять, а натовп тим часом розділився: хто пішов за ношами з пораненим, а хто — за дівчиною, що йшла, бліда, але рішуча, між двома досить-таки розгубленими жандармами.

— Це Марія Уолліс,— збуджено повідомив Дік.— А він — англієць, важко було з’ясувати, хто саме, бо куля пробила паспорт.— Вони швидко простували до виходу, підхоплені людською юрмою.— Я дізнався, до якого поліцейського відділка її ведуть, і зараз піду туди.

— У неї в Парижі сестра,— відказала Ніколь.— Треба найперше подзвонити їй. Як це ми відразу не здогадалися! Чоловік її сестри — француз, він може зробити куди більше, ніж ми.

Дік повагався хвильку, а тоді хитнув головою і наддав ходи.

— Стривай! — гукнула йому Ніколь.— Це ж безглуздо. Чим ти можеш зарадити, та ще й з твоєю французькою мовою?

— Подбаю принаймні, щоб з нею по-людськи поводилися.

— Її однаково не відпустять, це зрозуміло,— впевнено сказала Ніколь.— Вона ж таки стріляла в того чоловіка. Найкраще — зразу ж подзвонити Лорі, вона владнає все краще за нас.

Діка це не переконало, крім того, він трошки хизувався перед Розмері.

— Почекайте,— рішуче кинула Ніколь і попрямувала до телефонної будки.

— Ну, коли вже Ніколь береться, нам можна не втручатися,— з лагідною іронією зауважив Дік.

Вперше того ранку він і Розмері швидко перезирнулися, шукаючи підтвердження вчорашнім почуттям. На мить обом здалося, що все їм тільки наснилось, але відразу ж кохання знову знялося теплою хвилею й запульсувало, застугоніло...

— Ви любите допомагати людям, правда? — сказала Розмері.

— Та ні, тільки вдаю.

— Моя мама теж любить усім допомагати, але, звичайно, в неї менше можливостей.— Вона зітхнула.— Мені іноді здається, що я найбільша егоїстка в світі.

Згадка про матір уперше роздратувала Діка. Йому захотілось позбутися цієї незримої опіки, раз і назавжди позбавити їхні стосунки того присмаку дитячої наївності, що його навмисне чи ненавмисне вносила в них Розмері. Він усвідомив, однак, що ця досада лише вияв слабості,— а чим обернеться потяг Розмері до нього, якщо він бодай на мить утратить владу над собою? Не без страху він відчув, що все вповільнюється; а тим часом такі стосунки не можуть застигти на місці, вони мусять рухатись — як не вперед, то назад. Йому раптом спало на думку, що Розмері тримає кермо впевненіше, ніж він.

Перше ніж він дійшов якогось рішення, повернулася Ніколь.

— Я поговорила з Лорою, вона ще нічого не знала. Боже, ви б чули її голос — він то завмирав, то знов озивався, наче вона от-от знепритомніє. Вона каже, що ще звечора її щось гнітило.

— Цій Марії виступати б у Дягілєва,— лагідно всміхнувся Дік, намагаючись заспокоїти жінок.— Це була справді балетна сцена — така хореографія, такий ритм... Чи зможе тепер хтось із нас дивитись, як відходить поїзд, і не чути пострілів?

— А мені шкода цього бідолаху,— сказала Ніколь.— Тепер зрозуміло, чому Марія так дивно розмовляла зі мною — подумки вона вже стріляла.

Вона засміялася, а за нею й Розмері, хоч обидві були налякані й хотіли, щоб Дік прокоментував цю пригоду, звільнивши їх від необхідності давати їй власні оцінки. Це бажання було, щоправда, не зовсім свідомим, надто у Розмері, яка змалку звикла чути відлуння таких пострілів у буденних розмовах. Проте і її приголомшила безповоротність того, що сталося. Але Дік, вибитий з колії новим почуттям, утратив здатність перетлумачувати події мовою карнавалу, тож його супутниці, відчуваючи, що їм чогось бракує, перейнялись якоюсь невиразною тривогою.

А потім, наче нічого й не сталося, життя Дайверів та їхніх друзів влилося у вуличний вир.

Сталося, однак, багато,— від’їзд Ейба, а потім і Мері, яка того ж дня вирушила до Зальцбурга, поклав край безжурному паризькому життю. А може, край йому поклав виляск пострілів, фінал казна-якої трагедії. Ці постріли вони вже не могли забути; на вулиці, чекаючи таксі, вони почули їхнє відлуння в похоронному дуеті носіїв, що стояли неподалік:

— Tu as vu le revolver? Il était très petit, vraie perle, un jouet.

— Mais assez puissant,— розважливо відказав другий носій.— Tu as vu sa chemise? Assez de sang pour se croire à la guerre. [12]

XX

Над площею густа хмара вихлопних газів повільно розжарювалася в промінні липневого сонця. Від цього страшенного марева годі було втекти за місто: навіть думка про втечу була безглузда, вона тільки малювала в уяві дороги, паралізовані такою самою смердючою задухою.