Ніч у Лісабоні - Сторінка 17
- Еріх Марія Ремарк -То був чемодан, що я взяв з Оснабрюку, — Гелен сама спакувала його й винесла до автомашини. Поліцай відкрив конверт і почав читати. Я з напруженням дивився на нього; я нічого не знав про того листа і сподівався, що то, може, якась стара, забута і незначна писулька.
Поліцай щось муркнув собі під ніс і поглянув на мене.
— Ваше прізвище Шварц?
Я кивнув.
— Чому ж ви зразу цього не сказали? — спитав він.
— Я вам сказав про це, — відповів я, водночас намагаючись з протилежного боку розібрати, що надруковано в заголовку листа.
— Це правда, він так і назвався, — підтвердив митний чиновник.
— Отже, цей лист стосується вас? — запитав поліцай.
Я простягнув руку. Поліцай завагався на мить, потім віддав мені листа. Тепер я побачив "шапку" листа: то була адреса оснабрюкського відділення націонал-соціалістської партії. Не поспішаючи, я прочитав, що певна установа в Оснабрюку просить всіляко сприяти члену партії Йозефу Шварцу у виконанні важливого таємного завдання, покладеного на нього в цій подорожі. Листа підписано рукою Гелен: Ґеорґ Оргенс, оберштурмбанфюрер.
Я тримав листа в руці.
— Це вірно? — спитав поліцай, уже з більшою повагою, ніж досі.
Тоді я вийняв паспорт, підніс йому до очей і, вказавши на прізвище, знову поклав до кишені.
— Державна таємниця, — пояснив я.
— Тому ви так і повелися?
— Саме тому, — серйозно відповів я і сховав листа. — Гадаю, цього для вас досить?
— Безумовно. — Поліцай примружив око. — Розумію. Нагляд за кордоном.
Я застережно підняв палець.
— Але прошу: жодного слова про це. Сувора таємниця. Тому я так неохоче говорив з вами. І все ж таки ви докопались. Ви член партії?
— Само собою… — заявив поліцай.
Я тільки тут помітив, що він рудий, і поплескав його по вологому від поту плечі.
— Молодець! Ось вам на склянку вина після ваших трудів.
Шварц меланхолійно посміхнувся.
— Дивно, що часом так легко вдається пошити в дурні людей, для яких недовіра є основною рисою їхньої професії. Вам це теж знайоме?
— Тільки не без документів, — сказав я. — Але ж якою мудрою виявилась ваша дружина! Передбачила, що вам знадобиться той лист.
— Гелен, певно, думала, що я не візьму його, якщо вона запропонує мені. З етичних міркувань або ж тому, що він міг би здатись мені небезпечним. Передусім з цієї причини. А втім, я взяв би його.
Досі я слухав Шварца з дедалі більшим інтересом, а тепер почав озиратись навколо. Англійський і німецький дипломати були вже на танцювальній площадці. Вони танцювали фокстрот, і англієць виявився кращим танцюристом. Німець потребував більшої площадки; він танцював з якоюсь лютою агресивністю, штовхаючи поперед себе партнершу, наче важку гармату. На мить мені здалося, ніби то ожили фігури на шаховій дошці. Обидва королі — німецький і англійський — часом присувались загрозливо близько один до одного; але англієць кожного разу поступався.
— Що ж ви зробили потім? — спитав я Шварца.
— Пішов до своєї кімнати, — відповів він. — Я був виснажений, хотів заспокоїтись і обдумати своє становище. Гелен врятувала мене у такий непередбачений спосіб, що я сприйняв його як Deus ex machine — як театральний трюк, завдяки якому після всіх жахів приходить щасливий кінець. Але я мусив зникнути, перш ніж поліцай опам'ятається. Тому я вирішив довіритись своєму щастю, поки воно не зрадило мене. Розпитав про найближчий швидкий поїзд до Швейцарії. Він відходив через годину. Я попередив хазяйку, що поїду на день до Цюриха і беру з собою лише один чемодан, а другий лишаю їй на схов, поки повернуся. Потім пішов на станцію. Вам знайоме оте зречення обережності, яка довгі роки була вашим супутником?
— Так, — мовив я. — Тільки при тому нерідко й помиляються. Людина гадає, ніби доля має повернути їй усе втрачене. Але доля нічого не повертає.
— Це безсумнівно, — погодився Шварц. — Але іноді люди, втративши віру в усі попередні прийоми, пробують якийсь новий. Гелен хотіла, щоб я разом з нею поїхав через кордон. Я нё зробив цього, і був би загинув, коли б її розсудливість не врятувала мене; тому тепер я вже вірив, що цього разу повинен прийняти її пораду і зробити так, як вона хотіла.
— Ви так і зробили? — зацікавився я.
Шварц кивнув.
— Я купив собі квиток у вагон першого класу: розкіш завжди викликає довіру. І тільки коли вже поїзд рушив, я згадав про гроші, які носив при собі. Я не міг сховати їх десь у купе; там я був не один. Крім мене, сидів ще один чоловік, дуже блідий і стривожений. Я подався до туалетних, але обидві виявились зайняті; а тут поїзд уже підходить до прикордонної станції. Інстинктивно я кинувся до вагон-ресторану. Сів за столик і замовив пляшку дорогого вина та обід.
— У пана є багаж? — запитав мене кельнер.
— Так. У вагоні першого класу, тут поряд.
— То, може, пан бажає спершу покінчити з митними формальностями? Я можу потримати для вас це місце.
— О, це ще триватиме довго. Будь ласка, принесіть мені поїсти. Я дуже зголоднів. І хотів би розплатитись наперед, щоб ви потім не подумали, ніби я тікаю.
Моя надія непоміченим пересидіти в ресторані не справдилась. Тільки-но кельнер поставив мені на стіл вино і суп, як зайшли двоє в мундирах. Ще до їх появи я свої гроші засунув під повсть, яка лежала під скатертиною, а того листа поклав у паспорт.
— Паспорт, — сухо сказав перший чиновник.
Я подав йому паспорт.
— А багажу немає? — спитав чиновник, перш ніж розкрити паспорт.
— Тільки один чемодан, — відповів я. — В сусідньому вагоні першого класу.
— Ви повинні відкрити його, — озвався другий чиновник.
Я встав з-за столу.
— Затримайте для мене це місце, — звернувся я до офіціанта.
— Обов'язково! Адже пан заплатив наперед.
Перший чиновник поглянув на мене.
— Ви заплатили наперед?
— Так. Інакше я не міг би пообідати. За кордоном треба платити іноземною валютою. А в мене її немає.
Чиновник розсміявся.
— Непогана ідея! — сказав він. — Дивно, що це мало кому спадає на думку. Ідіть у своє купе. Мені ще треба перевірити цей вагон.
— А мій паспорт?
— Не турбуйтесь, Ми знайдемо вас.
Я пішов у свій вагон. Мій супутник сидів, як на мурашнику. Обливаючись потом, він мокрою хусткою витирав руки й обличчя. Я подивився на вокзал і розчинив вікно. Якщо мене затримають, вискакувати з вагона не мало ніякого сенсу — однак не втечеш; але відчинене вікно все ж трохи заспокоїло мене.
Другий чиновник несподівано з'явився у дверях.
— Ваш багаж!
Я зняв з полиці чемодан і відкрив його. Чиновник поглянув на мої речі, потім почав оглядати чемодани мого сусіди.
— Все в порядку, — мовив він, приклавши руку до кашкета.
— Мій паспорт, — нагадав я.
— Він у мого колеги.
За хвилину ввійшов його колега. Вже не той, що взяв у мене паспорт, а сухорлявий нацист у мундирі, в окулярах і в чоботях з високими халявами.
Шварц посміхнувся.
— Як все-таки німці люблять чоботи! — промовив він.
— Вони ніяк не можуть обійтися без чобіт, —-докинув я. — їм так часто доводиться брести в нечистотах…
Шварц випив свою чарку вина. Всю ніч він пив дуже мало. Я поглянув на годинник: було вже пів на четверту. Шварц помітив мій погляд.
— Вам недовго лишилося слухати, — мовив він. — У вас вистачить часу і на пароплав, і на все інше. Дні, про які я маю зараз розповісти, були днями щастя. А про щастя багато не розповідають.
— Ну, і чим усе скінчилось? — поцікавився я.
— Нацист уже прочитав листа Гелен. Він повернув мені паспорт і спитав, чи є у мене знайомі в Швейцарії. Я кивнув.
— Хто?
— Пани Аммер і Ротенберг.
То були прізвища двох нацистів, які працювали у Швейцарії. Їх знали й ненавиділи всі емігранти, що жили у Швейцарії.
— А крім них, є ще хто-небудь?
— Ну, звичайно, наші люди в Берні. Я гадаю, нема потреби називати їх усіх.
Нацист салютнув мені:
— Бажаю успіхів! Хайль Гітлер!
Моєму попутнику, однак, не пощастило.
Його змусили показати всі документи й піддали перехресному допиту. Він потів і заїкався. Я не міг витримати тієї сцени і запитав:
— Мені можна повернутися до вагон-ресторану?
— Безумовно! — відповів нацист. — Приємного апетиту!
Коли я зайшов у вагон-ресторан, там уже було повно людей. Мій стіл окупувала ціла зграя американців.
— А як же моє місце? — спитав я у кельнера.
Той знизав плечима.
— Я не міг тримати його вільним. Що поробиш з цими американцями? Вони зовсім не розуміють по-німецьки і сідають, куди їм заманеться! Сідайте он туди. Хіба це не однаково, яке місце? Я вже й ваше вино переніс туди.
Я не знав, що робити. Якась весела сімейка захопила всі чотири місця біля мого столу. Там, де лежали гроші, сиділа гарненька дівчина років шістнадцяти з фотоапаратом. Я міг би спробувати відвоювати своє місце, але це привернуло б зайву увагу. А ми ще були на німецькій землі.
Поки я так стояв у нерішучості, кельнер сказав:
— А чому б панові не сісти поки що тут, а потім, коли той стіл звільниться, не перейти на своє місце? Американці їдять швидко — проковтнули сендвічі та апельсиновий сік, і готові. А тоді я можу подати панові справжній обід.
— Гаразд.
Я сів так, щоб можна було спостерігати за своїми грішми. Дивні метаморфози відбуваються з нами: кілька хвилин тому я ладен був позбутися всіх грошей, аби лише проскочити, — а тепер сидів і думав, що треба якось забрати їх у Швейцарії, навіть коли б довелося атакувати американську сімейку. Невдовзі я побачив у вікно, як повели того маленького пітного чоловічка, і відчув глибоке підсвідоме задоволення від того, що повели не мене, а водночас і лицемірну жалість, яка є ніщо інше, як спроба підкупити долю дешевим співчуттям. Я здавався собі огидною потворою, а проте не міг і не хотів стати кращим. Спершу я думав тільки про порятунок, а тепер уже хотів повернути і свої гроші. То були не просто гроші — в них була безпека, Гелен, кілька місяців нашого майбутнього… та водночас то були і просто гроші, в них були мої шкурні інтереси, моє егоїстичне щастя. Ми вже не можемо переробити в собі цієї риси…
— Пане Шварц, — перебив я його, — а як ви повернули свої гроші?
— Ви праві, — спохватився він. — Адже я ще не скінчив цієї безглуздої історії… Швейцарські митні чиновники ввійшли до вагон-ресторану, а в американської родини була не тільки ручна поклажа, а й чемодани в багажному вагоні. Їм довелося вийти. Діти пішли за дорослими. Вони вже пообідали, їхній стіл прибрали.