Ніч у Лісабоні - Сторінка 2

Десь бриніла гітара, а в глибині залу я помітив співачку — виконавицю "фадо". На терасі кілька столиків займали чужинці. Серед них була жінка у вечірньому вбранні і чоловік у білому смокінгу. Ми знайшли вільне місце скраю тераси. Звідти можна було дивитися вниз на Лісабон, на церковні шпилі в блідому сяйві місяця, на освітлені вулиці, гавань, доки і на судно-ковчег.

— Ви вірите в дальше життя після смерті? — запитав мене власник квитків на пароплав.

Я з подивом глянув на нього. Можна було чекати від нього чого завгодно, але не такого запитання. Надто вже несподіваним воно було.

— Не знаю, — зрештою відповів я. — За останні роки мені довелося надто багато займатись життям на цім світі. Коли потраплю до

Америки, то охоче подумаю і про це, — додав я, нагадуючи незнайомому про те, що він обіцяв мені білети.

— Сам я не вірю, — сказав він.

Я мимоволі зітхнув. Вислухати нещасну людину я був готовий, але дискутувати не хотілось. Для цього мені бракувало спокою. Внизу стояв пароплав, і він турбував мене.

Мій сусіда якийсь час сидів мовчки, ніби спав з розплющеними очима. Потім, коли на терасу вийшов гітарист, він прокинувся.

— Моє прізвище — Шварц, — мовив він. — Це не справжнє моє прізвище; воно лише записане в моєму паспорті. Але я звик до нього, і на цю ніч нам і його досить… Ви довго жили у Франції?

— Поки можна було.

— Були інтерновані?

— Коли вибухнула війна. Як і всі інші.

Шварц кивнув.

— Ми теж. Я був щасливий, — несподівано тихо мовив Шварц, похиливши голову і відвівши вбік погляд. — Я був дуже щасливий. Щасливіший, ніж будь-коли сподівався стати.

Спантеличений, я обернувся до нього. Далебі, він зовсім не скидався на щасливця. То був звичайнісінький, трохи несміливий чолов'яга.

— Коли? — здивовано запитав я. — Чи не в таборі?

— Останнього літа…

— 1939 року? У Франції?

— Так. Влітку перед війною. Я досі не можу збагнути, як усе вийшло. Я повинен з кимсь поговорити про це. Знайомих тут у мене немає. Якщо я з кимсь поговорю про це, воно з'явиться мені знову. Тоді воно мені стане ясніше. І лишиться назавжди. Я тільки повинен ще раз… — Він обірвав фразу. — Ви розумієте? — запитав після паузи.

— Так, — відповів я і обережно додав: — Це не важко зрозуміти, пане Шварц.

— Цього взагалі неможливо зрозуміти! — раптом палко і пристрасно заперечив він. — Вона мертва. Вона лежить у кімнаті з зачиненими вікнами. В огидній дерев'яній труні, мертва, і… то вже не вона! Хто може це збагнути? Ніхто! Ні ви, ні я, і ніхто; а хто скаже, що розуміє це, той покривить душею!

Я мовчки чекав. Мені нерідко доводилось зустрічати таких людей. Людям без батьківщини втрату пережити важче. Ніде тоді не знаходиш опори, і чужина стає страшенно чужою. Я сам це пережив у Швейцарії, коли до мене дійшла звістка про те, що моїх батька та матір спалили в концентраційному таборі в Німеччині. Мені весь час ввижалися очі моєї матері в вогні печі. Та картина переслідувала мене ще й тоді в Лісабоні.

— Гадаю, ви знаєте, що таке емігрантський колер , — уже спокійніше сказав Шварц.

Я ствердно кивнув. Офіціант приніс у мисці креветки. Я раптом відчув сильний голод і пригадав, що з полудня нічого не їв. Я нерішуче поглянув на Шварца.

— Їжте, їжте, — запрошував він. — Я почекаю.

Шварц замовив вино і сигарети. Я їв швидко. Креветки були свіжі й смачні.

— Мені трохи незручно перед вами, — виправдовувався я, — але я дуже зголоднів.

Я їв і поглядав на Шварца. Той сидів спокійно, дивився на панораму міста внизу, не виказуючи ні нетерпіння, ні роздратування. Я відчув до нього щось схоже на прихильність. Очевидно, він звільнивсь від фальшивих правил пристойності і знав, що навіть коли поряд хтось страждає, можна відчувати голод і їсти, не зрікаючись своїх чуттів. Коли нічим не можеш допомогти людині, то голодному краще з'їсти свій хліб, поки його не відняли. Ми ніколи не знаємо, коли у нас можуть відібрати хліб.

Відсунувши тарілку, я взяв сигарету. До того я вже давно не курив. Все заощаджував гроші, щоб мати їх більше для рулетки.

— На мене найшов той колер весною тридцять дев'ятого року, — повів далі Шварц. — На той час я вже прожив в еміграції п'ятці кроків. Де ви були восени тридцять восьмого року?

— В Парижі.

— Я теж. Ось тоді я й не витримав. Саме перед укладенням Мюнхенського пакту. Мене охопила агонія страху. Хоч я ще по інерції продовжував ховатись і захищатись, але дійшов до краю. Я сказав собі: скоро буде війна, прийдуть німці і заберуть мене. Так мені судилося. Я вже примирився зі своєю долею.

Він кивнув.

То був період самогубств. І що дивно: коли потім через півтора року німці дійсно прийшли, самогубства траплялись рідше.

— Потім уклали Мюнхенський пакт, — вів далі Шварц. — У ту осінь 1938 року дехто відчув себе так, наче йому вдруге подарували життя. Нараз воно стало таким легким, що люди втратили будь-яку обережність. Навіть каштани в Парижі зацвіли вдруге, ви пам'ятаєте?

Я став таким необачним, що відчув себе людиною і, на жаль, почав поводитись як людина. Поліція схопила мене і за повторний незаконний в'їзд до Франції посадила на місяць за ґрати. А потім почалася стара комедія: мене випхнули через кордон в районі Базеля, а швейцарці прогнали назад, французи переправили ще раз в іншому місці, а там знову посадили… Та ви знаєте ту гру в шахи з людьми…

— Знаю. Тоді вже людині не до жартів, особливо взимку. Швейцарські тюрми були найкращі. В них тепло, як у готелі.

Я знову взявся до їжі. В неприємних спогадах було щось хороше: якщо секунду тому ви себе почували нещасним, то такі спогади переконують вас у протилежному. Щастя — поняття не абсолютне, воно має кілька ступенів. Хто це збагнув, той рідко відчуває себе зовсім нещасним. Я відчував себе щасливим у швейцарських тюрмах, бо вони все ж не такі, як німецькі. Але передо мною сидів чоловік, який твердив, ніби він знає щастя, хоча в нього десь тут, у Лісабоні, в непровітреній кімнаті стояла дерев'яна труна…

— Коли мене останнього разу випустили на волю, то пригрозили перекинути в Німеччину, якщо злапають ще раз без документів, — розповідав Шварц. — То була лише погроза, але вона налякала мене. Я почав розмірковувати, як діяти в цьому випадку. Потім ночами мені почало снитись, ніби я вже по той бік кордону і за мною женуться есесівці. Ті сновидіння повторювались так часто, що я вже боявся заснути. Вам це теж знайоме?

— На жаль, на цю тему я міг би написати докторську дисертацію, — відповів я.

— Одної ночі мені приснилось, ніби я в Оснабрюку — в тому місті, де колись проживав і де ще лишалась моя дружина. Я ніби стою в її кімнаті, а вона лежить хвора. Страшенно худа і плаче. Прокинувсь я дуже розстроєний. Я вже не бачив її п'ять років і нічого не чув про неї. Ніколи не писав їй, бо гадав, що поліція стежить за її листуванням. Ще до моєї втечі вона обіцяла взяти зі мною розлуку. Щоб уникнути зайвих неприємностей. Усі ті роки Я гадав, що вона так і зробила.

Шварц на хвилину замовк. Я не спитав, чому він покинув Німеччину. На це у людей було досить причин. Жодна з них мене не цікавила, бо в основі кожної лежала несправедливість. Бути жертвою — не цікаво. Може, він був єврей, або належав до політичної партії, яка виступала проти існуючого режиму, або ж у нього були вороги, які зненацька стали впливовими людьми, — в Німеччині могли знайти десятки підстав для того, щоб кинути вас у концтабір або вбити.

— Мені ще раз удалося пробратись у Париж, — мовив Шварц. — Але той сон не залишав мене. Він переслідував мене і там. В той час розвіялась і ілюзія Мюнхенського пакту. Весною ми вже знали, що війна таки буде. Ми це чули, нюхом, як чують пожежу задовго до того, поки побачать її. Тільки світова дипломатія безсило закривала на все очі і, дрімаючи, бачила бажані сни — про другий і третій Мюнхен, про все, що хочете, але не про війну. Ніколи ще не було такої віри в чудо, як у наш час, коли ніяких чудес не буває.

— Іноді ще трапляються, — заперечив я. — Інакше нікого з нас уже не було б на цім світі.

Шварц кивнув.

— Ви маєте рацію. Чудеса приватного характеру. Я сам пережив одне таке чудо. Воно почалося в Парижі. Неждано-негадано я успадкував чинний паспорт. Той самий, по якому тепер прозиваюся Шварцем. Він належав одному австрійцеві, з яким я зустрічався в Café de la rose.

Чоловік той помер, лишивши мені паспорт і свої гроші. Він прибув у Париж усього за три місяці до того. Познайомився я з ним у Луврі, коли оглядав картини імпресіоністів. Тоді я часто коротав там свій пообідній час, для заспокоєння. Коли дивишся на ті мирні, напоєні сонцем ландшафти, просто не віриться, що раса тварин, яка створила такі речі, водночас може замишляти розбійницьку війну, — ілюзія, від якої хоч на годину трохи знижувався тиск крові.

Чоловік з паспортом на ім'я Шварца часто сидів перед картинами Мане з зображенням білих лілій та кафедральних соборів. Ми розговорилися з ним, і він розповів, що йому вже після окупації Австрії вдалося вирватись на волю й покинути батьківщину. Притому довелося відмовитись від свого майна — колекції картин імпресіоністів, яка потім перейшла у власність держави. За своєю колекцією він не жалкував. Він твердив, що коли картини виставлені в музеї, він може розглядати їх, як свої власні, не боячись ні пожеж, ні злодіїв. До того ж у французьких музеях картини значно кращі, ніж були в нього. Замість бути прив'язаним до своєї обмеженої колекції, як батько до сім'ї, і відчувати обов'язок надавати перевагу "своїм" і таким чином підпадати під вплив власності, тепер він, мовляв, став володарем усіх картин державних колекцій, не даючи за це нічого. То був прекрасний чоловік — тихий, лагідний і веселий — попри все ним пережите. Йому не дозволили взяти з собою майже нічого з його грошей; але він таки врятував трохи старих поштових марок. Поштові марки — це така мініатюрна цінність, що її найлегше сховати, легше, ніж діаманти.

На діамантах, сховавши їх у черевики, ходити незручно, коли вас ведуть на допит. До того ж марки можна продати без значних втрат і без зайвих запитань. Поштовими марками цікавляться філателісти. А філателісти багато не розпитують.

— Як же він їх вивіз? — спитав я з професійною цікавістю, властивою кожному емігрантові.

— Він захопив з собою старі, незначні листи і сховав марки за підкладку конвертів.