Ніч у Лісабоні - Сторінка 21

Я вклав її у ліжко. Вона так і заснула коло мене. Я лежав і дивився в розчинені двері на луг, що поволі ставав синій, а потім сріблястий. Через годину Гелен прокинулась і пішла в кухню по воду. Повернулась назад з листом, який прибув, коли ми гуляли в Ронко. Певно, він лежав у неї в кімнаті.

— Від Мартенса, — сказала вона. Прочитала й поклала на столик.

— Він знає, що ти тут? — запитав я.

Вона кивнула.

— Він пояснив моїй родині, що я за його порадою поїхала в Швейцарію до лікаря і пробуду тут кілька тижнів.

— А ти лікувалась у нього?

— Іноді.

— Від чого?

— Та, нічого особливого, — відповіла вона й сховала листа в сумочку, не давши мені прочитати його.

— А звідки у тебе цей шрам? — запитав я.

Вузенька біла рисочка перетинала її живіт над шлунком. Я помітив це ще раніше, але тепер на засмаглій від сонця шкірі шрам виднівся чіткіше.

— Маленька операція. Нічого страшного.

— Яка така операція?

— Така, про яку не говорять. Це буває інколи у жінок. — Гелен погасила світло. — Як добре, що ти приїхав забрати мене з собою, — прошепотіла вона. — Я вже більше не могла терпіти. Люби мене! Люби і не питай ні про що. Ніколи.

10

— Щастя… — замислено мовив Шварц. — Як воно збігається в пам'яті! Наче дешева тканина після прання. Тільки нещастя пам'ятаєш у повній мірі. Ми приїхали в Париж і знайшли собі кімнату в невеличкому готелі на лівому березі Сени, на набережній Гран-Огюстен. Готель той був без ліфта, старі сходи пожолобились, покривились, кімнати маленькі: зате наші вікна виходили на Сену, і з них видно було книгарні на набережній, Консьєржері і Нотр Дам. У нас були паспорти. Ми були людьми аж до вересня 1939 року.

Ми були людьми до того вересня, і нам було байдуже, справжні наші паспорти чи ні. Не байдуже стало тільки тоді, коли почалася "кумедна війна".

— На які кошти ти жив, коли був тут? — спитала мене Гелен через кілька днів після приїзду. — Ти міг працювати?

— Звичайно, ні. Адже я не мав права на існування. Як же я тоді міг дістати дозвіл на роботу?

— З чого ж ти жив?

— Уже й сам не знаю, — відповів я по правді. — Чого тільки не доводилось мені робити! Завжди лише короткий час. У Франції не до всього ставляться серйозно; часто трапляється нагода попрацювати нелегально — особливо коли робиш за дешеву плату. Я навантажував і розвантажував ящики в критому ринку; служив офіціантом; торгував шкарпетками, краватками та сорочками; навчав кого-небудь німецької мови; зрідка одержував невеличку допомогу від Комітету допомоги біженцям, продавав рештки свого майна; працював шофером; писав невеличкі статейки до швейцарських газет.

— А ти не міг знову стати редактором?

— Ні. Для цього треба мати дозвіл на проживання і на роботу. Моїм останнім заняттям було писання адрес. Потім з'явився пан Шварц, а з ним почалось і моє апокрифічне життя.

— Чому апокрифічне?

— Псевдонімне, таємне життя під захистом небіжчика та чужого прізвища.

— Мені хочеться, щоб ти називав його інакше, — сказала Гелен.

— Ми можем його назвати, як захочемо. Подвійне життя, приховане; або — друге життя. Хай буде — друге. Так я його відчував. Ми починаємо життя знову, як люди після аварії корабля, що втратили й саму пам'ять. Їм нема за чим жалкувати — бо ж, згадуючи, ми завжди за чимось жалкуємо: нам жаль, що все хороше з часом утратили, а погане не встигли поліпшити.

Гелен засміялась.

— А хто ми тепер? Шахраї, мерці чи привиди?

— Легальний наш статус — туристи. У нас є право на перебування тут, але працювати ми не маємо права.

— Добре, — сказала вона. — Тоді давай і не будем працювати. Давай поїдем на Une Ile Un Saint Louis та посидимо там на лаві, погріємось на сонечку, а потім помандруємо до Café France і пообідаємо там прямо на вулиці. Хороша програма?

Я, власне, мав намір спробувати знайти десь випадкову роботу, але потім відмовився від цього.

— Це дуже хороша програма, — погодився я.

Я більше не шукав роботи. Ми не розлучались. Ми були разом від ранку до світанку і протягом тижнів не розлучались ні на годину. Час із шумом пролітав повз нас зі своїми екстреними випусками газет, тривожними новинами та терміновими засіданнями, але його не було в нас. Його просто не було. А що ж тоді було? Вічність! Якщо це відчуття заповнює тебе всього, тоді вже немає місця для часу. Ви ніби досягли протилежного берега. Чи, може, ви думаєте інакше?

Обличчя Шварца знову набрало того напруженого, розпачливого виразу, який я спостерігав і раніше.

— Чи ви не згодні зі мною?

Я був стомлений і мимоволі втрачав терпіння. Слухати розповідь про щастя нецікаво, а химерні міркування Шварца про вічність уже набридли мені.

— Не знаю, — відповів я, не подумавши. — Може, це й щастя чи вічність, якщо в межах його й помирають; тоді вже час не може до нього прикласти своїх календарних масштабів і змушений примиритись. Та коли живеш і далі, то вже хоч-не-хоч, а якийсь відтинок часу без вічності знову буде.

— Воно не повинно вмерти! — несподівано запально заперечив Шварц. — Воно повинно лишитись і стояти як мармурова скульптура! Не так, як замок із пісковика, з якого кожен день вивітрюється якась частка! Що ж інакше станеться з померлими, яких ми любимо? Що станеться з ними, пане? Хіба ж не будуть вони тоді убиті вдруге?

Де ж вони ще є, якщо не в нашій пам'яті? І хіба тоді ми, проти волі, не станемо вбивцями? Що я — повинен те обличчя віддати на поталу часу, обличчя, яке знаю тільки я один? Я знаю, що воно в мені неминуче вивітриться, спотвориться, якщо я не вийму його з себе й не поставлю поза собою, щоб фальш мого живого мозку не могла обвити його, як плющ, і руйнувати, поки кінець кінцем лишиться сам тільки плющ, а воно перетвориться на гумус паразитичного часу! Я це знаю! Тому я повинен захистити його навіть від самого себе, від нищівного егоїстичного бажання жити далі, яке хоче забути і зруйнувати це обличчя! Хіба ви не розумієте цього?

— Я розумію вас, пане Шварц, — обережно відповів я. — Саме заради цього ви й говорите зі мною — щоб урятувати його від самого себе…

Я злостився на себе, що досі неуважно слухав його і так необережно відповідав. Якщо міркувати логічно, чоловік, що сидів переді мною, якимсь поетичним чином схибнув з розуму — Дон Кіхот, що задумав боротися з вітряками часу, — а я був надто уважний до людського горя і хотів збагнути, чому це питання його так хвилювало і до чого він з ним дійде.

— Якщо мені це вдасться… — почав Шварц і запнувся. — Якщо це мені вдасться, тоді від мене йому ніщо не загрожує. Адже і ви так гадаєте?

— Так, пане Шварц. Наша пам'ять — не якась шкатулка слонової кістки в пилонепроникному музеї. Вона немов звір, який пожирає і перетравляє те, що до неї потрапляє. Вона, як той легендарний фенікс, спалює сама себе, щоб ми могли жити далі, не зруйновані нею. А ви хочете запобігти цьому.

— Саме так! — Шварц вдячно поглянув на мене. — Ви сказали, що образ лишиться наче кам'яна статуя тільки тоді, коли помреш. Я помру.

— Те, що я вам сказав, просто дурниці, — стомлено зауважив я.

Мені остогидли подібні розмови. За останні роки мені часто доводилося зустрічатися з невропатами; у вигнанні вони з'являлись, як гриби після дощу.

— Та я не збираюсь кінчати життя самогубством, — мовив Шварц, несподівано посміхнувшись, наче знав, про що я думаю. — Надто вже потрібне наше життя в даний момент для іншої мети. Я лише помру як Йозеф Шварц. Завтра вранці, коли ми з вами попрощаємось, його вже не буде.

У мене блискавкою промайнула одна думка, а разом з нею і шалена надія.

— Що ж ви збираєтесь учинити? — спитав я.

— Зникнути.

— Як Йозеф Шварц?

— Так.

— Як людина з прізвищем Шварц?

— Разом з усім, що було в мені Йозефом Шварцем. І з тим, ким я був раніше.

— А що ви хочете зробити зі своїм паспортом?

— Він мені більше не потрібен.

— У вас є інший паспорт?

Шварц похитав головою.

— Мені більше не потрібен жоден паспорт.

— А на ньому є американська віза?

— Є.

— То, може, ви продасте його мені? — запитав я, хоча в мене й не було грошей.

Шварц знову похитав головою.

— Чому?

— Я не можу його продати, — відповів він. — Я сам дістав його як подарунок. Але можу подарувати його вам. Завтра вранці. Ви можете скористатися з нього?

— Боже мій! — Мені перехопило подих. — Скористатися! Він мене врятує! На моєму немає американської візи, і я не уявляю собі, як її одержати до завтрашнього вечора.

Шварц меланхолійно посміхнувся.

— Як у житті все повторюється! Ви нагадали мені той час, коли я сидів у кімнаті вмираючого Шварца і думав лише про паспорт, який мав зробити мене знову людиною. Гаразд, я віддам його вам. Вам досить буде тільки змінити фотокартку. Ми з вами приблизно одного віку.

— Мені тридцять п'ять, — мовив я.

— Ви станете на рік старшим. У вас є на прикметі якась спритна в цьому ділі людина?

— У мене є один такий знайомий, — відповів я. — Фотокартку замінити легко.

Шварц кивнув.

— Легше, ніж персональні дані. — Якийсь час він сидів мовчки, втупившись очима поперед себе. — Вас би не здивувало, коли б ви тепер теж почали любити картини? Як любив їх Шварц, а потім і я?

У мене мимоволі пробіг мороз по спині.

— Паспорт — це тільки шматок паперу, — заперечив я. — А не якісь там чари.

— Не чари? — перепитав Шварц.

— До певної міри і чари, — погодився я. — Але не в такому розумінні… Скільки часу ви Прожили в Парижі?

Мене так схвилювала обіцянка Шварца віддати мені паспорт, що я навіть не розчув його відповіді. Я міркував тільки про те, як би роздобути візу і для Рут.

Може, вдасться видати її в консульстві за рідну сестру? Та на це було мало надії, бо американські консульства педантично докопувались до всього; але я мусив спробувати і цей шлях, якщо не станеться ще одне чудо! Раптом я знову почув слова Шварца.

— Несподівано він з'явився на порозі нашої кімнати в Парижі, — говорив далі Шварц. — Витратив на пошуки шість тижнів, але знайшов нас. Цього разу він уже не послав якогось чиновника з консульства; приїхав сам і став на порозі нашої готельної кімнати, оздобленої репродукціями любовних картин вісімнадцятого століття, — оберштурмбанфюрер Ґеорґ Юргенс, брат Гелен, — високий, широкоплечий, вагою на двісті фунтів, утричі більше німець, ніж удома, в Оснабрюку, хоча тепер був у цивільному.

— Отже, то все була брехня! — люто визвірився він на нас.