Нічний політ - Сторінка 7

Циклон охопить міста раніше, ніж до них дістанеться Фаб'єн.

"Узнайте погоду в Сан-Антоніо".

"Сан-Антоніо відповідає" піднімається західний вітер, на заході — буря. Небо закрито повністю. В Сан-Антоніо погана чутність, перешкоди. Я теж чую погано. Мабуть, скоро доведеться прибирати антену — заважають розряди. Ви не збираєтесь повернути? Які ваші плани?"

"Дайте мені спокій. Узнайте погоду в Байя-Бланка".

"Байя-Бланка передає: менш як за двадцять хвилин на них звалиться з заходу сильна гроза".

"Узнайте погоду в Трілью".

"Трілью відповідає: з заходу йде ураган із швидкістю тридцять метрів за секунду і шквали дощу".

"Передайте в Буенос-Айрес: ми замкнуті з усіх боків, буря охоплює тисячу кілометрів, нічого не бачимо. Що робити?"

Для пілота ця ніч була безмежна — вона не вела ні до якогось порту (вони, здавалося, були недосяжні), ні до світанку, бо за годину сорок хвилин мав скінчитися бензин. Рано чи пізно в сліпій темряві вони мали впасти в безодню.

Якби можна було діждатися ранку...

Фаб'єн уявляв собі світанок, мов золотий піщаний пляж, до якого їх могло прибити після цієї страшної ночі. Під літаком, що попав у небезпеку, виникли б береги рівнин. Мирна земля несла б в обіймах сну свої ферми і табуни, і пагорби. Все те невідоме, що перекочується зараз у пітьмі, одразу стало б безпечним. Якби тільки це можна було — він поринув би назустріч дню!

Він подумав, що кільце замкнулося. Так чи інакше — все має вирішитись у цій густій масі.

Це правда. Інколи здавалося, що світанок принесе йому зцілення...

Але ні, навіщо дивитися на схід, туди, де живе сонце: між ним і сонцем залягла глибина ночі, з якої не вибратись.

XIII

— Асуньйонський поштовий іде добре. На другу годину буде тут. Зате передбачається чимале запізнення патагонського, здається, йому нелегко.

— Так, пане Рів'єр.

— Можливо, що ми відправимо європейський літак не чекаючи прибуття патагонського: як тільки прибуде асуньйонськеий, ваи дістанете розпорядження. Будьте готові.

Тепер Рів'єр перечитував телеграми від північних аеродромів. Вони розстилали перед європейським поштовим місячну доріжку: "Небо чисте, повний місяць, вітру нема". Гори Бразилії, які чітко вирізнялися на ясному небі, прямо поринали у сріблясті води моря своїми вершинами, вкритими чорним лісом. На цей ліс, не забарвлюючи його, нескінченним дощем лилося місячне сяйво. І острови теж чорні, як уламки після корабельної аварії, що плавають у морі. І всю дорогу — цей невичерпний місяць: фонтан світла.

Якщо б Рів'єр наказав вирушати, екіпаж європейського літака вступив би у стійкий світ, який цілу ніч лив би м'яке сяйво. У світ, де ніщо не загрожувало порушити рівновагу між масами мороку і світла. Коди не проникали навіть лагідні дотики тих легких вітрів, які, трошки подужчавши, можуть за кілька годин зіпсувати гнилими хмарами все небо.

І все ж, дивлячись на це сяйво, Рів'єр вагався, як золотошукач перед забороненою золотою ділянкою. Те, що відбувалося на півдні, звинувачувало Рів'єра — він один захищав нічні польоти. Катастрофа в Патагонії так зміцнила б моральні позиції його супротивників, що його певність могла б бути безсила; а певність Рів'єра не похитнулася: драма була наслідком якогось прорахунку, але вона свідчила тільки про цей окремий прорахунок і більше ні про що. "Можливо, на заході слід встановити спостережні пункти...Побачимо". І ще він думав: " У мене є ті самі вагомі підстави наполягати на своєму, а приин можливих нещасних випадків буде менше: одна з них відома". Невдачі зміцнюють сильних. На жаль, з людьми доводиться вести гру, в якій майже не береться до уваги справжній сенс речей. Виграєш ти чи програєш — це залежить від якихось зовнішніх причин і виражається жалюгідними очками. Але видимість програшу зв'язує тебе."

Рів'єр подзвонив.

— Байя-Бланка все ще нічого не повідомляє?

— Ні.

— Викличте аеродром по телефону.

Через п'ять хвилин він питав:

— Чому ви нічого не передаєте?

— Ми не чуємо літака.

— Мовчить?

— Невідомо. Сильні грози. Навіть коли б він щось передавав, ми нічого б не почули.

— А Трілью його чує?

— Ми не чуємо Трілью.

— Подзвоніть туди по телефону.

— Пробували: лінія пошкоджена.

— Яка у вас погода?

— Загрозлива. Блискавки на заході і півдні. Надто душно.

— Вітер?

— Ще слабкий, але це на десять хвилин.

І Рів'єр став перегортати телеграми з південних аеропортів. Усі повідомляли, що літак мовчить. Деякі аеропорти перестали відповідати Буенос-Айресу, і на карті ширилася пляма німих районів — над маленькими містами уже бушував циклон, і двері були щільно зачинені, і кожен будинок на темній вулиці, одрізаний від світу, загубився серед ночі, мов корабель у морі. Тільки світанок визволить їх.

А проте, нахилившись над картою, Рів'єр усе ще не втрачав надії знайти десь клапоть чистого неба, — він надіслав телеграми до поліції понад тридцятьох провінційних містечок, просив повідомити про стан погоди, і відповіді уже почали надходити. Всі радіостанції лінії на дві тисячі кілометрів дістали наказ: почувши сигнал літака, протягом тридцяти секунд сповістити Буенос-Айрес, а Буенос-Айрес повідомить ту станцію. щоб вона передала Фаб'єнові, де він може сховатися.

На годину ночі викликали службовців, і вони вже заповнили канцелярію. Якимись таємничими шляхами люди дізнавалися, що нічні польоти, можливо, будуть відмінені, і навіть європейський поштовий вилітатиме тільки на світанку. Притишивши голос, вони говорили про Фаб'єна, про циклон і особливо про Рів'єра. Вони вгадували, що він десь тут, десь зовсім поряд, роздавлений цим звинуваченням, яке кинула йому сама природа.

Та ось голоси замовкли: на порозі з'явився Рів'єр, у пальті, у капелюсі, як завжди, насунутому на очі, — вічний мандрівник. Він спокійно підійшов до начальника канцелярії.

— Вже десять хвилин на другу, документи європейського оформлено?

— Я... я думав...

— Ви маєте не думати, а виконувати.

Він повернувся, і заклавши руки за спину, повільно підійшов до розчиненого вікна.

Підбіг секретар:

— Пане директоре, ми одержимо мало відповідей. Повідомляють, що у внутрішніх районах багато телеграфних ліній уже зруйновано...

— Гаразд.

Рів'єр незворушно дивився у ніч.

Отже, кожна нова звістка несла загрозу літаку. Кожне місто, якщо його лінії зв'язку ще не були зруйновані, і воно мало змогу відповісти Буенос-Айресу, повідомляло про рух циклону, мов про ворожу навалу. "Буря йде з глибини материка, з Кордільєрів. Змітаючи все на своїй дорозі, вона посувається до моря..."

Рів'єрові здавалося, що зорі надто яскраві, повітря надто вологе. Яка дивна ніч! Вона раптом починала гнисти шарами, як м'якуш розкішного плоду. Над Буенос-Айресом ще світили у повному своєму складі зорі, але то була тільки оаза, і то ненадовго... А втім, літак і не міг сюди дістатися. Грізна ніч, яка гниє від подихів недоброго вітру. Ніч, яку нелегко перемогти.

Десь у її глибинах бореться з небезпекою літак, і в ньому — охоплені тривогою люди.

XVI

Дружина Фаб'єна подзвонила по телефону.

В ту ніч, коли він мав повернутися, вона щоразу розраховувала політ патагонського поштового. "Зараз він вилітає з Трілью.." І засинала. Трохи пізніше: "Він підлітає до Сан-Антоніо і вже бачить вогні..." Тоді вона вставала, відхиляла завіски і оглядала небо: "Ці хмари заважають йому..." Іноді між хмарами, як пастух ішов місяць. І молода жінка знову лягала, заспокоєна місяцем та зорями, що тисячами оточують її чоловіка. Десь коло години ночі вона відчувала, що він наближається. "Він має бути вже недалеко, він бачить Буенос-Айрес..." Тоі вона знову вставала, готувала йому їжу, гарячу каву: "Там, угорі так холодно..." Вона завжди зустрічала Фаб'єна так, ніби той спустився із снігової вершини: "Ти не змерз?" — "Та ні ж!" — "Все одно, погрійся трохи..." Чверть на другу у неї все було готове. Тоді вона дзвонила.

Тієї ночі, вона як завжди, спитала:

— Фаб'єн уже приземлився?

Службовець, який взяв трубку, знітився:

— Хто питає?

— Сімона Фаб'єн.

— А!.. Хвилиночку...

Не насмілюючись нічого сказати, службовець передав трубку начальникові канцелярії.

— Хто говорить?

— Сімона Фаб'єн.

— А!.. Що ви хотіли, пані?

— Мій чоловік уже приземлився?

Настала мовчанка, яка видалася їй незрозумілою, потім пролунала коротка відповідь:

— Ні.

— Він запізнюється?

— Так...

Знову мовчанка.

— Так... запізнюється.

— Ой!..

То був зойк пораненого тіла. Запізнення — це нічого... це нічого... але якщо воно затягується...

— Ой!... О котрій годині він прибуде?

— О котрій годині прибуде?... Ми... Ми не знаємо.

Тепер вона наштовхнулась на стіну. Вона чула тільки відлуння своїх запитань.

— Я вас благаю, скажіть мені! Де він зараз?..

— Де він зараз? Почекайте...

Ця повільність завдавала їй болю. Там, за цією стіною, щось діялося.

Там наважилися?

— Він вилетів із Комодоро о дев'ятнадцятій тридцять.

— І з того часу?..

— З того часу... Дуже запізнюється... Дуже запізнюється через негоду...

— О! Через негоду...

Яка несправедливість, яка підступність у цьому місяці, що марно висить над Буенос-Айресом! Молода жінка зненацька пригадала, що від Комодоро до Трілью летіти не більше як дві години.

— І він шість годин летить до Трілью?.. Але ж він посилає вам повідомлення! Що він каже?

— Що він каже? Але в таку погоду... Ви самі розумієте... його повідомлення до нас не доходять.

— В таку погоду!

— Отже, домовились, пані: ми подзвонимо вам, як тільки щось узнаємо.

— А! То ви нічого не знаєте...

— До побачення, пані.

— Ні! Ні! Я хочу поговорити з директором!

— Пан директор дуже зайнятий, він на засіданні...

— Мені це байдуже! Абсолютно байдуже! Я хочу з ним поговорити!

Начальник канцелярії витер піт:

— Одну хвилиночку.

Він прочинив двері до Рів'єра:

— З вами хоче говорити пані Фаб'єн.

"Ось, — подумав Рів'єр, — ось те, чого я боявся". В драмі починали проступати почуття... Спочатку він збирався відкинути їх: матерів і дружин в операційну не пускають. І на кораблі в годину небезпеки почуття повинні мовчати. Вони не помагають рятувати людей... Одначе він згодився:

— З'єднайте її з моїм кабінетом.

Він почув далекий голос, слабкий, тремтячий, і одразу ж зрозумів, що не зможе їй відповісти.