Обережно, тригери (збірка) - Сторінка 11

А тоді додав: — І чому ви такий малий?

— Бо я хочу попросити щось у твого батька. Це чоловіча справа. — І я побачив, як на кутиках його губ почала з'являтись посмішка. — Бути малим не так вже й погано, юний Калуме. Однієї ночі до мого дому завітав цілий загін Кемпбеллів — дванадцять чоловіків, озброєних ножами та палицями. Вони зажадали, щоб моя дружина Морег привела мене, бо збиралися влаштувати наді мною розправу за якусь надуману зневагу. Тоді вона сказала: "Юний Джонні, збігай до дальньої луки і скажи батькові, нехай він іде додому, скажи, що я послала по нього". І Кемпбелли дивилися, як хлопчик біг з будинку. Вони знали, що я був надзвичайно небезпечною людиною. Але ніхто їм не казав, що я був маленького зросту, та й навіть якби казали, вони б не повірили.

— То хлопчик покликав вас? — запитав хлопчина.

— Не було ніякого хлопчика, — відказав я. — То був я сам. Я був у них в руках, і все одно мені вдалося вийти через двері, прямо крізь їхні пальці.

Хлопчик засміявся. А потім запитав:

— А чому Кемпбелли прийшли по вас?

— У нас виникло непорозуміння щодо того, кому належала худоба. Вони вважали, що корови належали їм. А я відстоював думку, що корови перейшли у мою власність тієї ж ночі, як перетнули зі мною пагорби.

— Чекайте тут, — сказав юний Калум Мак-Іннес.

Я сів біля струмка і подивився на будинок. Він виглядав чималим: можна було подумати, що це будинок лікаря або юриста, але аж ніяк не прикордонного розбійника. Я зібрав докупи камінчики, які лежали на землі переді мною, і кидав їх один за одним у струмок. У мене гострий зір, тож я з насолодою метав камінчики через усю луку прямо у воду. Я вже пожбурив із сотню камінців, коли нарешті хлопець повернувся в компанії високого чоловіка, який біг підтюпцем. Його волосся торкнулася сивина, а обличчя було довгастим, як у вовка. На цих пагорбах більше не водяться вовки, та й ведмеді теж перевелись.

— Доброго дня вам, — промовив я.

У відповідь мене зустріли мовчанка й витріщання. Я звик до витріщань.

— Я шукаю Калума Мак-Іннеса, — сказав я. — Якщо це ви, то так мені й скажіть, і я вас привітаю. А якщо ні, то дайте мені знати, і я продовжу свою путь.

— З якою справою прийшов ти до Калума Мак-Іннеса?

— Хочу його найняти у якості провідника.

— І куди ж тебе треба відвести?

Я втупився у нього поглядом.

— Складно сказати, — відказав я йому. — Бо дехто вважає, що цього місця не існує. Я маю на увазі одну печеру на Туманному острові.

Він відповів мовчанням. А потім мовив:

— Калуме, повертайся до будинку.

— Але та…

— Скажеш мамі, що я просив дати тобі трохи таблету.[24] Ти його любиш. Іди.

Обличчям хлопчика промайнуло кілька відчуттів — спершу розгубленість, потім голод і радість — і він побіг назад до білого будинку.

Калум Мак-Іннес мовив:

— Хто тебе сюди прислав?

Я вказав на струмок, який з плюскотом простягався між нами та спускався з пагорба.

— Що це? — запитав я.

— Вода, — відповів він.

— Кажуть, що по той бік струмка живе король, — сказав я йому.

Тоді я його ще зовсім не знав та й не сказав би, що знав добре потім, але його погляд став настороженим, а голова схилилася набік.

— Звідки мені знати, що ти той, за кого себе видаєш?

— Я ще нічого не стверджував, — відповів я. — Окрім того, що є люди, які чули про печеру на Туманному острові, і що ти, можливо, знаєш, як туди дістатись.

Він відказав:

— Я не скажу тобі, де печера.

— Я не шукаю туди дороги. Я шукаю провідника. Тим паче, що вдвох подорожувати безпечніше, ніж наодинці.

Він зміряв мене поглядом, і я приготувався почути жарт про мій зріст, але він промовчав, і за це я був йому вдячний. Натомість він сказав:

— Коли ми дійдемо печери, я не піду всередину. Ти виноситимеш золото сам.

Я відповів:

— Це мене не хвилює.

Він продовжив:

— Ти маєш взяти стільки золота, скільки зможеш донести сам. Я його не торкатимусь. Але так, я відведу тебе.

— Я добре заплачу за твій клопіт, — відказав я. Я сягнув до кишені жилетки і згодом вручив йому мішечок. — Це за те, що відведеш мене. Ще один, вдвічі більший за цей, дам, коли ми повернемося.

Він висипав монети з мішечка на свою могутню долоню, а тоді кивнув.

— Срібло, — сказав він. — Це добре. А потім додав: — Я попрощаюся з дружиною та сином.

— Ти з собою нічого не візьмеш?

— В юності я був розбійником, а розбійники не носять зайвого, — відказав він. — Я візьму лише мотузку — для гір. Він поплескав кинджал, що звисав з пояса, і рушив назад до побіленого будинку.

Я ніколи не бачив його дружини — ані тоді, ані потім. Не знаю, якого кольору було її волосся.

Я пожбурив ще з п'ятдесят камінців у струмок, доки він не повернувся з витком мотузки, перекинутим через плече, і ми разом залишили позаду будинок, надто розкішний для всякого розбійника, та рушили на захід.

* * *

Гори, що відділяють решту світу від узбережжя — це спадисті пагорби, які здалеку виглядають як плавні та невиразні пурпурові фігури, схожі на хмари. Вони ваблять до себе. Це пологі гори, на які так само легко підніматись, як на пагорб — дуже високий пагорб, який можна здолати не менше, ніж за повний день. Ми почали підніматись і змерзли вже під кінець першого дня.

На вершині над нами виднівся сніг, хоча зараз був розпал літа. Того дня ми не обмінялися й словом. Нам нічого було сказати. Ми знали, куди йшли.

Ми розклали багаття з овечого кизяку і всохлого тернового куща, а тоді закип'ятили воду і зварили кашу: кожен кинув жменю вівсянки і щіпку солі у маленьку пательню, що її я приніс із собою. Його жменя була величезною, а моя — маленькою, як мої руки. Він усміхнувся й сказав:

— Сподіваюся, ти не збираєшся з'їсти половину каші.

Я відповів, що не збирався і справді не з'їв, бо мій апетит менший, ніж у звичайного чоловіка. Але у цьому є своя вигода, адже в диких умовах я можу протягнути на самих горіхах і ягодах, які більшу людину не прогодують.

Через високі пагорби пролягала звивиста доріжка. Ми рушили нею і майже нікого не зустріли на шляху: тільки мандрівного мідника з віслюком, нав'юченим старими горщиками, та дівчину, яка вела віслюка і спочатку всміхнулася, прийнявши мене за дитину, а тоді скривилася, коли розгледіла, ким я був насправді. Вона б жбурнула у мене камінням, якби мідник не ляснув її по руці прутом, яким поганяв віслюка. Пізніше ми також наздогнали літню жінку і чоловіка, якого вона назвала своїм онуком — вони поверталися з-за гір. Ми з нею перекусили, і вона розказала, що ходила на пологи, народження свого першого правнука, і що все пройшло добре. Вона сказала, що може проректи нам майбутнє по лініях на долонях, якщо ми підкинемо їй кілька монет. Я дав старій карзі обрізану лоулендську[25] монету в чотири пенси, і вона взяла мою правицю.

— Я бачу смерть у твоєму минулому і смерть у твоєму майбутньому, — мовила вона.

— Усіх нас в майбутньому чекає смерть, — відказав я.

Вона зробила паузу — у найвищому з високогір'їв, де літні вітри несуть подих зими, де вони завивають, шмагають і розрізають повітря неначе ножі.

— Раніше на дереві була жінка, — сказала вона. — Тепер буде чоловік.

Я спитав:

— Це матиме для мене якесь значення?

— Можливо. Одного дня.

Вона додала:

— Остерігайся золота. Тобі дружити з сріблом.

На цьому вона скінчила зі мною.

Калуму Мак-Іннесу вона сказала:

— Твоя долоня обгоріла.

Він підтвердив.

— Дай мені іншу, ліву руку, — сказала вона. Він послухався. Вона довго і зосереджено вдивлялася у неї. А потім вимовила: — Ти повернешся на початок. Ти будеш вищий за більшість людей. І тебе не чекає могила там, куди ти прямуєш.

— Ти хочеш сказати, що я не помру?

— Це передбачення з лівиці. Я знаю лише те, що сказала, і не більше.

Але вона знала більше. Я це читав у її обличчі.

Наступного дня нічого цікавішого з нами не трапилось.

Тієї ночі ми спали просто неба. Ніч була безхмарна і холодна, а небо — всіяне зірками, такими яскравими та близькими, що, здавалося, я міг би простягнути руку і зібрати їх, як ягоди.

Ми лежали пліч-о-пліч під зірками і Калум Мак-Іннес мовив:

— Вона сказала, що смерть чекає на тебе. Але не на мене. Думаю, мені дісталося краще передбачення.

— Напевно.

— Та, — сказав він, — це все маячня. Байки старої жінки. Це все неправда.

Прокинувшись у світанковій імлі, я побачив оленя, який з цікавістю спостерігав за нами. На третій день ми досягли вершини гір і почали спускатися.

Мій супутник сказав:

— Коли я був хлопчиком, кинджал мого батька упав у розпалене багаття. Я витягнув його, але металевий держак був гарячий, як вогонь. Цього я не чекав, але все одно не випускав кинджал з руки. Я відніс його подалі від вогню й занурив у воду. Піднялася пара. Я досі це пам'ятаю. Моя долоня обгоріла, а руку скрутило так, неначе їй було призначено носити кинджал довіку.

Я сказав:

— Ти, зі своєю рукою. Я, з моїм низьким зростом. Нічогенькі ми герої як для шукачів щастя на Туманному острові.

Він вичавив із себе смішок — короткий і сухий.

— Нічогенькі герої, — тільки і відказав він.

А потім почало дощити, дощ не ущухав. Тієї ночі ми підійшли до невеликої ферми. Із димаря будинку тонкою цівкою точився дим, тож ми гукнули господаря, але у відповідь нас стріла тиша.

Я відчинив двері і гукнув знову. Всередині було темно, але я відчув запах жиру, так наче тут горіла свічка, яку недавно загасили.

— Нікого нема вдома, — сказав Калум, але я похитав головою і ступив уперед, а тоді зазирнув у темряву під ліжком.

— Чи не могли б ви вилізти до нас? — запитав я. — Ми подорожні, шукаємо тепла та прихистку, гостинності. Ми з вами розділимо свою вівсянку, сіль та віскі. Ми вас не скривдимо.

Спочатку жінка, яка ховалася під ліжком, промовчала, аж потім мовила:

— Мій чоловік пішов у гори. Він наказав мені сховатися, якщо прийдуть чужинці, бо він боїться, що вони щось зроблять зі мною.

— Шановна пані, я лиш маленький чоловік, зростом не вищий за дитину. Якби ви мене вдарили, я б відлетів. А мій супутник звичайний чоловік, але я присягаюся, він не скривдить вас. Ми просимо прихистку і хотіли б обсохнути. Будь ласка, вилізьте до нас.

Вона вилізла з-під ліжка вся в пилюці й павутинні, але навіть з вимащеним обличчям жінка виглядала вродливою, і хоч її волосся вкривала павутина і шар сірого пилу, воно було від того не менш довгим, густим і золотаво-рудим.