Обережно, тригери (збірка) - Сторінка 42

Аж тут мала дитина, яка заснула на східцях, мовила голосно і чітко:

— Ти прядеш? Можна я гляну?

— Ви це чули? — запитала королева.

Найвищий гном тільки сказав:

— Дивіться! Сплячі прокидаються!

Він помилився. Вони не прокидалися — вони вставали. Сплячі повільно піднімалися на ноги і робили невпевнені й незграбні сонні кроки. Це були лунатики, за якими волоклися марлеві тенета. Павуки все плели й плели павутиння.

— Скільки чоловік, тобто людей, живе у місті? — запитав найменший гном.

— Всюди по-різному, — відповіла королева. — У нашому королівстві не більше двадцяти, ну, може, тридцяти тисяч. Це місто виглядає більшим за наші. Думаю, тут п'ятдесят тисяч людей. Або більше. А що?

— А те, — пояснив гном, — що всі вони, схоже, наступають на нас.

Сновиди не надто швидкі. Вони спотикаються, хитаються, ступають, як діти, які бредуть ріками патоки, або як старі, що йдуть по грузькому, липкому болоті.

Сновиди сунули на гномів і королеву. Гноми легко їх обганяли, а королева взагалі обходила. Та однак їх було надто багато. Кожну вулицю всіяли сновиди, оповиті павутиною. Міцно заплющивши очі або закотивши їх так, що виднілися самі білки, вони сонно човгали вперед.

Королева розвернулася і побігла провулком, а гноми не відставали.

— Так чинити не шляхетно, — сказав гном. — Нам треба залишитися й вступити з ними в бій.

— Немає нічого шляхетного в тому, — сказала королева, хапаючи ротом повітря, — щоб битися з суперником, який навіть не знає, що ведеться бій. Не шляхетно битися, коли людина спить і сниться їй рибалка, сади або кохані, яких давно нема на світі.

— Що б вони зробили, якби піймали нас? — запитав гном, який стояв поряд з нею.

— Хочеш довідатися? — запитала королева.

— Ні, — зізнався гном.

Вони бігли й бігли, не спиняючись, аж доки не вийшли крізь дальню браму з міста і пішли мостом через річку.

* * *

Стара не піднімалась на найвищу вежу вже з десяток років. Підйом був непростий, і з кожним кроком давалися взнаки коліна та стегна. Вона ступала крутими кам'яними сходами, де навіть найменше човгання здавалося мукою. Поручнів не було, що тільки ускладнювало і так крутий

підйом. Раз у раз вона спиралася на свій костур, щоб перевести дух, а потім продовжувала сходження.

Ним же вона прибирала павутиння: щільний шар тенет звисав і вкривав сходи, тож стара тицяла їх костуром і розривала сплетіння, розганяючи павуків по стінах.

Вона піднімалася довго і важко, але зрештою досягла кімнати на вершині вежі.

Всередині був лише табурет з веретеном, який стояв біля єдиного вузького вікна, та ліжко, розташоване в центрі круглої кімнати. Це було пишне ліжко: під запиленою сіткою, яка служила накриттям і запинала сплячого від зовнішнього світу, виднілося червоно-золотаве покривало.

Веретено лежало на підлозі біля табурета, там, де воно впало майже вісімдесят років тому.

Стара потицяла сітку костуром — і в повітрі здійнялась пилюка. Вона подивилася на сплячу в ліжку.

Волосся дівчини мало золотаво-жовтий колір лугових квітів. Її губи нагадували троянди, які вилися на стінах палацу. Вона вже давно не бачила сонячного світла, проте її шкіра зберегла кремовий відтінок, який не здавався блідим або нездоровим.

Груди дівчини майже непомітно здіймалися і опускалися в напівтемряві.

Стара нахилилася й підняла веретено. Вона мовила:

— Якби я проштрикнула твоє серце веретеном, ти більше б не була така гарненька, правда? Га? Правда?

Вона підійшла до сплячої дівчини, одягненої в припорошену білу сукню, і опустила руку.

— Ні, я не можу. Бог бачить, що не можу.

Її чуття з віком слабшали, проте старій здалося, наче з лісу долинули голоси. Колись вона бачила, як приходили принци і герої, спостерігала, як вони гинули, заплутавшись у колючках, втім, вже давно до замку ніхто не добирався.

— Ex, — зітхнула вона, як завжди, вголос, адже її ніхто не чув. — Навіть якщо вони сюди дійдуть, то однаково помруть у муках через оті кляті колючки. Вони не здатні тут нічого вдіяти — ніхто не здатен. Ніхто.

* * *

Лісоруб, який спав біля стовбура дерева, що було наполовину зрубане півстоліття тому і тепер росло дугою, відкрив рота, коли королева з гномами проходили поряд, і мовив:

— Боже! Оце так подарунок на іменини!

Три розбійники, які спали посеред зарослої стежки, скрутивши кінцівки так, наче вони заснули, коли ховалися на дереві і гепнулись просто на землю, не прокидаючись, спитали в унісон:

— Ти принесеш мені троянд?

Один із них — велетенський чоловік, гладкий мов ведмідь восени — схопив королеву за щиколотку, коли вона наблизилась. Найнижчий гном навіть не вагався: він тут-таки відтяв п'ятірню сокирою, і королева заходилася розчіпляти пальці, один за одним, поки рука не впала на листяний перегній.

— Принеси мені троянд, — сказали троє сплячих розбійників в один голос, а на землю повільно стікала кров з одрубаної руки гладуна. — Я буду така щаслива, якщо ти принесеш мені троянд.

* * *

Вони відчули замок задовго до того, як побачили: відчули, як їх відштовхує хвиля сну. Якщо вони йшли вперед, у голові паморочилось, на душі ставало важко й сумно, а думки годі було розібрати. Як тільки розвертались, світ знову сповнювався барвами, і до них наче поверталися кмітливість, розум та здоровий глузд.

Королева і гноми вирушили вглиб дурманного туману. Часом котрийсь гном позіхав і спотикався. Тоді інші гноми з бурчанням і натугою брали його під руки і вели вперед, поки до нього знов не поверталася свідомість.

Королева не засинала, проте ліс наповнився людьми, яких там бути аж ніяк не могло. Вони ступали поряд стежкою, а іноді навіть заводили з нею розмову.

— Побалакаймо про те, як питання натурфілософії пов'язані з дипломатією, — пропонував її батько.

— Мої сестри правили світом, — казала її мачуха, яка волокла свої залізні черевики лісовою стежкою.

Вони світилися тьмяним оранжевим сяйвом, проте сухе листя під ними не займалося.

— Смертні повстали проти нас, скинули нас. Ми ховалися по щілинах, подалі від їхніх очей. А тепер вони обожнюють мене. Навіть ти, моя пасербице. Навіть ти мене обожнюєш.

— Ти така прекрасна, — казала її мати, яка померла так давно. — Мов червона троянда на снігу.

Інколи біля них бігли вовки, здіймаючи в повітря пилюку й листя з лісової землі, та вони навіть не зачепили великих клубків павутини, що звисали поперек стежки, мов вуаль. А ще, бувало, вовки пробігали прямо крізь стовбури дерев і зникали в пітьмі.

Королеві подобалися вовки, а тому вона засмутилася, коли один із гномів почав кричати, що павуки більші за свиней, і вовки зникли з її голови, з її власного світу. (Насправді, це було не так. То були звичайні павуки, що звикли плести свої тенета, не зважаючи ані на час, ані на мандрівників.)

* * *

Вони перейшли міст через фортечний рів, хоча здавалося, що все навколо їм перешкоджало. А от до замку зайти не змогли: браму загородили товсті колючки і молоді кущі троянд.

Серед колючок королева помітила останки людей: на кількох скелетах були обладунки. Деякі з них висіли високо на стінах замку, і королева гадала, чи вони видерлися туди в пошуках проходу, а тоді загинули, чи загинули на землі, а тоді піднялися з ростом кущів.

Вона так і не вирішила: і той, і інший варіант був можливим.

Аж раптом її світ став теплим і приємним, і королева подумала, що не страшно, коли вона лише на мить заплющить очі. Хіба не все одно?

— Допоможіть, — прохрипіла королева.

Гном з коричневою бородою відщипнув колючку з найближчого куща і щосили всадив її у великий палець королеви, після чого висмикнув. Крапля темної крові впала на плитняки перед брамою.

— Ой! — скрикнула королева.

А тоді сказала:

— Дякую!

Вони разом поглянули на колючу стіну. Королева простягнула руку, зірвала троянду з найближчого пагона і вплела її у волосся.

— Ми можемо прорити туди прохід, — мовили гноми. — Почнемо під ровом, а звідти ритимемо до фундаменту і далі. На це піде лиш пара днів.

Королева міркувала. У неї нив палець і це неабияк її тішило. Вона сказала:

— Це почалося десь вісімдесят років тому. Спочатку воно рухалося повільно. І лише нещодавно почало ширитися. Тепер та пошесть шириться дедалі швидше. Ми не знаємо, чи сплячі взагалі можуть прокинутися. Ми не знаємо нічого, окрім того, що в нас може не бути ще двох днів.

Вона окинула поглядом густе сплетіння живих та мертвих колючок: десятиліття засохлих, мертвих рослин, чиї колючки після смерті стали в стократ гострішими, аніж були за життя. Королева рушила вздовж стіни до скелета, а тоді стягнула з його плечей зотлілий одяг і помацала тканину. Вона виявилась сухою. З такого одягу вийде чудове багаття.

— У кого є трутниця? — запитала вона.

* * *

Старі колючки швидко розгорілись. За п'ятнадцять хвилин гарячі язики полум'я сягнули верхівки замку: на мить здалось, ніби вони поглинули будівлю, а потім зникли, залишивши по собі лише почорнілий камінь. Залишки колючих сплетінь, які виявились достатньо міцними, щоб витримати жар, легко розрубали мечем королеви, відтягли і скинули у рів.

Четверо мандрівників зайшли до замку.

Стара визирала з вузького вікна на вогонь, що витанцьовував внизу. До вікна донісся дим, проте ні полум'я, ні троянди не сягали найвищої вежі. Вона знала, що на замок напали, і сховалася б десь у кімнаті на горішньому поверсі вежі, якби там було де ховатись, якби на ліжку не лежала спляча.

Вона вилаялась і почала старанно спускатись сходами, сходинка за сходинкою. Вона планувала дістатися замкових бійниць, а звідти піти у дальню частину будівлі, до підвалів. Там вона могла сховатись. Стара знала будівлю краще за будь-кого. Вона була повільною, але спритною, і вміла чекати. Що-що, а чекати вона вміла.

Стара почула, як вони викрикували, піднімаючись сходами.

— Сюди!

— Нагору!

— Там ще гірше. Гайда! Хутко!

У цю мить вона розвернулася і щодуху поспішила нагору, проте ноги старої рухались не швидше, аніж зранку. Вони спіймали її зверху сходів — три чоловіки, що ледве сягали їй пояса, і молодиця у закіптюженому з дороги одязі, з найчорнішим волоссям, яке доводилося бачити старій.

— Хапайте її, — веліла молодиця звичним наказовим тоном.

Карлики відібрали в старої костур.

— Вона сильніша, ніж здається, — промовив один із них, у голові якого досі дзвеніло від удару костуром.

Вони відвели її назад до круглої кімнати на горішньому поверсі вежі.

— Та пожежа, — сказала стара, яка вже багато десятиліть не розмовляла з людьми. — Хтось у ній загинув? Ви бачили короля чи королеву?

Молодиця стенула плечима.

— Не думаю, що хтось загинув.