Обіцянка - Сторінка 12

Хлопці недовірливо перезирнулись. "Ви з поліції?" — спитав рудий веснянкуватий хлопчик років дванадцяти. "Хіба я схожий на поліцейського?" — "А хтозна!" — відказав він. "Ні, я не з поліції",— запевнив я і почав дивитися, як вони кидають у воду принаду. Хлопців було п'ятеро, і всі захопилися своїм ділом. "Не клює",— трохи згодом розчаровано завважив веснянкуватий, виліз на берег і підійшов до мене. "Чи немає у вас сигарети?" — спитав він.. "Овва! В твоєму віці?"— "А ви схожий на такого, що дасть сигарету".— "Доведеться дати",— і я простяг йому пачку "Парі-з'енн". "Дякую, сірники в мене є". Хлопець почав пускати дим через ніс. "Сигарета заспокоює по такій фатальній невдачі з риболовлею",— солідно проказав він. "Ну, в твоїх товаришів начебто терпіння трохи більше. Вони он вудять і щось, мабуть, таки впіймають".— "Нічого вони не впіймають, хіба якого харіуса".— "А ти, звісно, хотів би тільки щупака вловити",— піддрочив я хлопця. "Щупаки мене не цікавлять,— заперечив він.— Тільки форель. Та на неї треба грошей".— "Навіщо? — здивувався я.— В дитинстві я ловив форель руками". Він зневажливо похитав головою. "Певне, маленьку. А спро-буйте-но спіймати руками дорослого хижака. Форель теж хижа риба, як і щупак, тільки ловити її куди важче. Та ще треба мати на неї патент, а він чимало коштує".— "Ну, вий без патенту ловите",— засміявся я. "Найгірше те, що справжні місця не для нас,— пояснив хлопець.— Там сидять рибалки з патентами".— "А які ж це справжні місця?" — спитав я. "Ви зовсім не тямите в рибальстві",— визначив хлопець. "Таки не тямлю". Тепер ми вдвох сиділи на стрімкому березі. "Ви гадаєте, що байдуже, куди закинути вудку, аби тільки у воду — і край?" — "А хіба ні?" — здивовано спитав я. "Типово для початківця,— проголосив веснянкуватий і знову пустив дим через ніс— Рибалка повинен зважати на Дві речі — на місце й на принаду". Я уважно слухав. "Припустімо, ви хочете вловити форель, дорослого хижака,— провадив хлопець.— Насамперед ви повинні подумати, де саме вона водиться. Звісно, в такому місці, Де можна захиститися від течії, а по-друге, де течія Дужча, бо там пропливає більше харчу; отже, десь униз по річці, за великим каменем або ще краще — за мостовими підпорами. Та всі такі місця позаймали рибалки з патентами".— "Тоді треба чимось загатити течію",— сказав я. "О, зметикували",— згорда похвалив він. "А принада?" — спитав я, "Це залежить від того, чи хочете ви вловити хижака, чи якихось вегетаріанців — харіуса або вугря. їх можна взяти навіть на вишню. А хижаки — форель чи окунь — ловляться тільки на щось живе. На комара, черв'яка чи маленьку рибку".— "На щось живе! — задумано повторив я і підвівся.— Візь. ми! — Я простягнув хлопцеві всю пачку "Парізєнн".— Ти їх заробив. Тепер я знаю, як мені впіймати рибу. Спершу я повинен знайти місце, а тоді принаду".

Маттеї замовк. Я довго нічого не говорив, пив вишнівку, дивився на гарний яскравий день з тріскотнявою за вікном і знову запалив пригаслу сигару.

— Маттеї,— почав я нарешті,— тепер я збагнув, чому ви казали, що рибалите. Ця автозаправна станція — зручне місце, а дорога — річка, еге ж?

Маттеї був незворушний.

— Той, хто хоче потрапити з Граубюндена до Цюріха, мусить проїхати тут, якщо не надумає зробити гак через Верхньоальпійський перевал,— спокійно відповів він.

— А дівчинка — принада? — спитав я і сам злякався.

— її звати Аннемарі,— відказав Маттеї.

— Тепер я знаю, на кого вона схожа. На вбиту Грітлі Мозер.

Ми знову замовкли. Надворі потеплішало, гори мріли в імлистому серпанку, тільки стрілянина не вщухала — певне, десь відзначали свято стрільців.

— А чи це не диявольський задум? — нарешті нерішуче спитав я.

— Можливо.

— Ви поклали чекати тут, поки вбивця їхатиме цією дорогою, побачить Аннемарі і попаде в пастку, що ви йому поставили?

— Так, убивця проїде тут неодмінно. Я задумався.

— Гаразд,— сказав я по хвилі,— припустімо, що ви мали слушність і такий убивця справді існує. Не виключено, що саме так воно і є. В нашій роботі все можливе. Та чи не здається вам цей метод надто ризикованим?

— Іншого методу немає,— відповів Маттеї і кинув у вікно недопалок.— Я нічого не знаю про вбивцю, не можу його шукати. Отже, я мусив знайти його наступну жертву, дівчинку, і виставити її як принаду.

— Чудово, свій метод ви запозичили в рибалок. Але ж цілком наслідувати їх вам не випадає. Ви ж не можете весь час тримати дівчинку як принаду біля дороги, їй треба ходити до школи, та й сама вона хотіла б, певне, втекти якнайдалі від вашої клятої дороги.

— Незабаром почнуться шкільні канікули,— вперто проказав Маттеї.

Я похитав головою.

— Боюсь, аби через цю ідею ви не з'їхали з глузду. Навіщо сидіти тут і чекати подій, які, може, ніколи й не стануться? Припустімо, що вбивця таки справді проїде тут, але це ще не означає, що, кажучи вашими словами, він клюне на принаду. А ви будете чекати й чекати...

— Коли рибалиш, доводиться чекати,— правив він своєї.

Глянувши у вікно, я побачив, що Геллер обслуговує Обергольцера. За свої злочини той просидів шість років у Регенсдорфській в'язниці.

— А Геллер знає, навіщо вона тут?

— Ні. Я сказав їй тільки, що мені потрібна господарка.

Я почувався якось дивно. Цей чоловік імпонував мені, його метод був незвичний, ба навіть незвичайний; я схилявся перед Маттеї, бажав йому успіху, бодай заради того, щоб принизити мерзенного Генці. Та разом з тим я вважав його план нездійсненним, ризик надто великим, а шанс на виграш надто малим.

— Маттеї,— силкувався я напоумити його,— ви ще маєте змогу обійняти посаду в Йорданії. Поки бернці не послали Шафрота.

— Хай собі їде. Я не вгавав:

— Чи не хотіли б ви повернутися до нас?

— Ні.

— Спершу ви могли б працювати в самому управлінні, а умови лишилися б ті самі.

— Не маю ніякого бажання.

— Або можете перейти до міської поліції. Дивіться, Що вас більше влаштовує матеріально.

— На автозаправці я заробляю навіть більше, ніж на Державній службі,— відказав Маттеї. — Та ось під'їздить новий клієнт, а пані Геллер, певне, саме готує печеню.

Він схопився й пішов. Під'їхав ще один клієнт — красень Лео. Коли Маттеї звільнився, я вже сидів у своїй машині.

— Маттеї,— сказав я на прощання,—— вам уже, видно, нічим не зарадиш.

— Авжеж,—мовив він, даючи знак, що дорога вільна. Біля нього тулилася дівчинка в червоній сукенці, а на

погляд. Я поїхав.

Отже, він чекав. Непохитно, вперто, пристрасно. Він обслуговував клієнтів, наливав бензин, мастило, воду, протирав шибки, справував одну й ту саму механічну роботу. Дівчинка, повернувшись зі школи, завжди крутилася біля нього чи біля лялькового будиночка, дріботіла, стрибала, дивувалася, балакала сама до себе або співала на гойдалці, а червона сукенка й кіски маяли в повітрі. Він чекав і чекав. Повз нього проїздили машини всіх кольорів і всіх марок, старі машини, нові машини. Він чекав. Занотовував номери всіх машин з кантону Граубюнден, розшукував у довідниках, кому вони належать, дізнавався в громадських канцеляріях про власників. Геллер працювала на невеличкій фабриці поблизу села під горою і поверталась аж увечері незначним схилом позад будинку, несучи торбу з харчами й сітку, повну хліба, а вночі часом хтось кружляв навколо дому й тихенько свистів, але вона не відчиняла.

Прийшло літо, гаряче, нескінченне, сліпуче, важке, з раптовими громовицями, і, нарешті, почалися шкільні канікули, що на них так покладався Маттеї. Тепер Аннема-рі була завжди коло нього, отже, коло дороги, і кожен, хто тут проїздив, міг її бачити. Маттеї чекав і чекав. Він грався з дівчинкою, оповідав їй казки, всіх Гріммів, всього Андерсена, "Тисячу й одну ніч", вигадував сам, робив у відчаї все, аби лиш тримати дівчинку біля себе, біля дороги, де вона була йому конче потрібна. І вона трималася там, їй подобалися його розповіді й казки. Автомобілісти розчулено задивлялися на ідилічну пару — дочку й батька, дарували малій шоколад, розмовляли з нею, а Маттеї чатував. Може, цей великий дебелий чоловік і був убивця? Він приїхав з Граубюндена. Або цей довготелесий і сухоребрий, що балакає тепер з дівчам? Це власник кондитерської в Дісентісі, Маттеї вже встиг про нього довідатися. "З мастилом усе гаразд? Щиро дякую. Я долив ще півлітра. Двадцять три десять. Щасливо доїхати". Він чекав і чекав. Аннемарі любила його і радо крутилася коло нього; а він лиш одне мав на думці — вбивцю. Нічого не існувало для нього, крім певності в по

порозі стояла

знову спіймав її стурбований

яві вбивці, крім цієї надії, цього передчуття. Він уявляв собі, як з'явиться той чолов'яга, дужий, незграбний, наївний, довірливий і кровожерний водночас, як він почне раз по раз навідуватися до автозаправки, приязно шкірячи зуби, по-святковому вбраний,— якийсь залізничник на пенсії або колишній митний службовець; як поволі дівчинка звикне до нього і піде з ним у ліс за бензостан-цію, як він, Маттеї, шусне за ними згинці, крадькома; як вискочить у вирішальну мить; як почнеться жорстока, кривава боротьба сам на сам до скону, до визволення; як убивця лежатиме перед ним подужаний і, скиглячи, зізнається в усьому.

Та, поміркувавши, Маттеї казав собі, що нічого цього не буде, бо він надто вочевидь стежить за дівчинкою; мабуть, треба дати дитині більше волі, щоб досягти бажаного наслідку. І він дозволяв Аннемарі йти від дороги, але сам назирці сунув за нею, кидаючи бензоколонку, перед якою нетерпляче сигналили машини. Дівчинка підстрибом бігла до села — іти туди було з півгодини,— гралася з дітьми біля хат чи на узліссі, та щоразу дуже швидко поверталася додому. Вона звикла до самотності і стала відлюдькувата, а діти й собі трималися осторонь від неї.

Тоді Маттеї знову міняв тактику, вигадував інші забавки, інші казки, прихиляв знов Аннемарі до себе. Він чекав і чекав. Незворушно, несхитно. Нічого не пояснюючи. Геллер уже давно помітила, якою увагою ущедрюе він дитину. Вона ніколи не йняла віри, що Маттеї з самої лише людяності узяв її за господиню. їй здавалося, ніби він щось замислив, але тут, у нього, вона чи не вперше в житті знайшла затишний притулок, тож не хотіла цим сушити собі голови; може, вона навіть плекала якісь надії— хто знає, що відчуває така бідолаха; увагу Маттеї до її дитини вона згодом почала вважати за щиру прихильність, хоч іноді знов прокидалася її звична недовіра і тверезий погляд на життя.

— Пане Маттеї,— якось почала вона,— це, звісно, не моє діло, але начальник кантональної поліції приїздив сюди через мене?

— Та ні, чого б то?

— У селі балакають про нас.

— Яке це має значення!

— Пане Маттеї,— вела вона далі,— те, що ви осіли тУт, якось пов'язане з Аннемарі?

— Дурниці! — засміявся він.— Я просто люблю дитину, оце і все, пані Геллер.

— Ви дуже ласкаві до мене й Аннемарі.