Обітнин камінь

Альбер Камю

ОБІТНИН КАМІНЬ

--------------------------------------

Машина натужно вповзла на болотисту кам'янисту дорогу. Фари раптово вирвали з пітьми два дерев'яні бараки, криті бляхою, спершу по один бік шляху, потім по другий. Біля другого бараку, праворуч, бовваніла крізь туманець вежа, складена з грубих колод. З її вершка тягнувся металевий трос, у місці кріплення невидимий, але в міру свого спуску він зблискував у світлі фар, аж поки пропадав за придорожнім косогором. Машина сповільнила хід і спинилася за кілька метрів од бараків. Чоловік, який вийшов з неї, з правого боку од водія, довго порався з дверцятами. Ступивши на землю, він випростав свою постать гіганта і заточився. Стояв, розставивши ноги, в затінку біля машини, розбитий утомою, і, здавалося, дослухався, як скидає оберти мотор. Потім рушив у бік косогору і ступив у світляний конус фар. На гребені схилу він спинився, і видно було, як маячить проти неба його величезна спина. За хвилину чоловік вернувся назад. Над приладовою дошкою блищало усміхнене чорне обличчя водія. Чоловік подав знак, і водій заглушив двигун. Одразу над шляхом і над лісом запала мертва тиша. Стало чути плюскіт води. Чоловік дивився вниз на річку — її присутність видавало тільки ряботіння темряви, змережаної блискучою лускою. А от густіший, тужавіший морок удалині на тому боці означав не що інше як берег. Придивившись пильніше, чоловік помітив на тому непорушному березі жовтий вогник, мов далекий ліхтар. Велет обернувся до машини і кивнув головою. Водій вимкнув фари, засвітив знову, потім почав мигтіти ними рівномірно. Чоловік з'явився на косогорі, зник і з кожною своєю появою робився більшим і масивнішим.

Зненацька з протилежного берега річки ліхтар у незримій руці піднявся кілька разів у повітря. Після останнього помаху сигнальника водій вимкнув фари остаточно. Машина і чоловік зникли в пітьмі. Фари згасли, і річка стала майже видимою, коли не сама річка, то принаймні деякі з її довгих плинних біцепсів, які вигравали час від часу. Обабіч дороги чорніли проти неба масиви лісу, підступаючи, здавалося, зовсім близько. Дрібний дощик годину тому змочив кам'яну дорогу, і тепер у вогкому повітрі ще витала мряка, сковуючи тишею й заціпенінням цю простору галявину посеред незайманого лісу. На чорних небесах ряхтіли туманні зорі. На другому березі забряжчали ланцюги, глухо зашуль-потіла вода. Трос над бараком праворуч од чоловіка — той усе ще чекав — напнувся. Звідти почав долинати натужний скрип і водночас од річки озвався шум краяної води, протяглий і неголосний. Скрип лунав тепер рівномірно, шум води посилився і став зовсім чіткий, а ліхтар виростав на очах. Уже ясно видно було його жовтавий ореол. Ореол помалу розповзався і знову звужувався, ліхтар блищав крізь туман і вже освітлював над собою і коло себе якийсь квадратний навіс із сухого пальмового листя, зведений на чотирьох бамбучинах. Цей грубий навіс повільно наближався до берега, і навколо нього метушилися якісь невиразні тіні. Коли він доплив до середини річки, стало добре видно у жовтому світлі три маленькі постаті голих до пояса чоловіків, мабуть, чорношкірих, у конусоподібних капелюхах. Стояли вони нерухомо на розставлених ногах, ледь похилившись, аби врівноважити могутню силу течії, невидимі води атакували борт великого грубого плоту, який випірнув з нічної ріки останнім. Коли порон наблизився ще, за навісом, ближче до корми, чоловік угледів двох рослявих негрів, теж у солом'яних брилях і в самих штанях з домотканого полотна. Стоячи поруч на кормі плоту, вони щосили налягали на жердини, так що ті поринали поволі в воду, причому негри схилялися над водою так низько, аж поки можна було втримати рівновагу. Троє нерухомих і мовчазних мулатів попереду тільки стежили, як наближається берег, але очей на того, хто їх чекав, не підіймали. Порон зненацька тицьнувся в бік дебаркадера, від удару дебаркадер осів у воду, а ліхтар заблимав, ще не встигнувши освітити його обрисів. Росляві негри знерухоміли, піднявши вгору руки і вчепившись у кінці ледь занурених жердин, але їхні м'язи були ще напружені й дрижали тим дрожем, що, здавалося, передавався їм од води та її напору. Решта перевізників накинули ланцюги на кнехти дебаркадера, скочили на поміст і відкинули масивний трап, який ліг похилою площиною на передню частину плота. Чоловік вернувся в машину і сидів там, поки водій запускав двигун. Машина виповзла на косогір, задерла носа до неба, потім похилила його до річки й почала спуск. Спускалася на гальмах, іноді ковзала по болоту, спинялася й знову рушала. В'їхала на дебаркадер, дошки тільки гупали й підскакували, доїхала аж до його краю, з мовчазними мулатами обабіч, і тихенько скотилася на пліт. А пліт, щойно його торкнулися колеса, пірнув носом у воду і майже одразу піднявся вгору, щоб прийняти всю вагу автомобіля. Відтак водій подав машину назад, до квадратного навісу з висячим ліхтарем. Мулати, не гаючись, відкинули похилий трап на дебаркадер і одним махом зіскочили на порон, одштовхуючи воднораз його від болотистого берега. Річка вигнулася аркою під плотом і понесла його на своїй гладіні. Пліт тихо заковзав на кінці довгої залізної тички на сталевому тросі, і цей трос тягся тепер аж до неба. Здоровили негри могли тепер відпочити й повитягали свої жердини з води. Чоловік і водій повиходили з машини й поставали нерухомо на палубі порону, лицем проти течії. За весь той час, як відчалили від берега, ніхто не пустив пари з уст, усі мовчки позавмирали на своїх місцях, тільки один з рослявих нефів скручував з цупкого паперу самокрутку. Чоловік оглядав каньйон, пробитий рікою на своєму шляху сюди з бразільської сельви. Завширшки кількасот метрів у цих місцях, ріка вергала свої каламутні шовковисті води в борт порона, відтак, обтікаючи його з двох боків, знову зливалася в один могутній потік, щоб тихо нестися крізь темний ліс назустріч морю й ночі. В повітрі ширяв затхлий дух від води або від пористого, як губка, неба. Чути було важке бухкання води об порон і з обох берегів долинав уривчастий крекіт ропух або якісь чудні пташині крики. Велетень підступив до водія. Той, маленький і миршавий, спирався на бамбукову підпору, встромивши руки в кишені комбінезону, колись голубого, а нині припорошеного червоним пилом — за день їм довелося добре його наковтатися. На його зморшкуватому, дарма що молодому, обличчі грала усмішка, він дивився й не бачив, як у вогкому небі й далі пливли скупі зорі. Пташині крики лунали все голосніше, повітря розітнув якийсь екзотичний щебет, і майже одразу по тому заскрипів трос. Велетні негри повстромлювали в воду жердини і жестами сліпців силкувалися намацати дно. Чоловік обернувся до недавно покинутого протилежного берега. Його вже поглинули пітьма і води, нестримні й дикі, як увесь цей лісовий материк, що тягся на тисячі кілометрів. Жменька навігаторів на цій неприборканій річці, здавалося, загубилася між близьким океаном та лісовим масивом. Коли пліт тицьнувся в новий дебаркадер, було таке враження, ніби вони, з обірваними швартовими, висадилися в пітьмі на острові після багатоденної моторошної плавби. На березі почувся гомін людей. Водій заплатив перевізникам, і ті по-португальському бажали щасливої дороги від'їжджаючим, їхні голоси лунали в густій пітьмі напрочуд весело.

— До Ігуапе, — казали вони, — шістдесят кілометрів. Котиш три години, і край. Сократ такий радий, — заявив водій.

Чоловік засміявся добрим, щедрим і теплим сміхом, як цього й можна було від нього сподіватись.

— Я теж радий, Сократе. Дорога нелегка.

— Заважкий ти, пане д'Арраст, заважкий. — І водій теж зареготав і довго не міг пересміятись.

Машина помалу набирала швидкості. Вона мчала між високими стінами дерев і непрохідним рослинним плетивом у хмарі легкого медвяного запаху. Лісовий морок безупинно протинали перехресні рої світних мушок і вряди-годи у вітрову шибку вдарялися червоноокі пташки. Іноді з глибини ночі до них долітало якесь чудне пугукання, при цих звуках водій позирав, кумедно поводячи очима, на сусіда. Дорога вилася змією й долала малі річки по мостах, вистелених деренчливими гойдливими дошками. Через годину почав згущатися туман. Посипався, розмазуючи світло фар, дрібний дощ. їхали вже не тропічним лісом, а тим самим узбережжям, яким вирушили ще вранці, покидаючи Сан-Паулу. Над дорогою без кінця куріло-кушпелило, червоний пил хрумтів на зубах і шаром вкривав миршаву, скільки сягало око, рослинність сертану. Пекуче сонце, бліді спустошені гори, голодні зебу, стрінуті на шляхах з їхнім єдиним ескортом, — змореною зграєю обскубаних урубу, — яка довга, яка нескінченно довга оця плавба по червоній пустелі... Чоловік стрепенувся. Машина стояла. Диви, вони в Японії опинилися: обабіч дороги вигадливо оздоблені будиночки, і в цих будиночках там і тут кімоно. Водій порозмовляв з японцем у заяложеному комбінезоні і в бразильському солом'яному брилі. Потім машина рушила знову.

— Сказав: лише сорок кілометрів.

— А де це ми побували? В Токіо?

— Ні, в Режістро. Всі наші японці їдуть туди.

— Чому?

— Хтозна. Вони, бач, пане д'Арраст, жовті.

Ліс дещо порідшав, їхати стало легше, хоч і слизько. Машина ковзала по піску. Крізь віконце проникав вогкий, гарячий, якийсь терпкий подих.

— Чуєш, — сказав водій вдоволено, — це вже благословенне море. Скоро Ігуапе.

— Якщо бензину вистачить, — озвався д'Арраст. І знову заснув собі любісінько.

Рано-вранці д'Арраст, сидячи на койці, здивовано оглядав кімнату, в якій прокинувся. Високі стіни до половини були недавно помазані коричневим вапном. Верх аж до стелі був колись білий, а нині його вкривав облущений пожовклий тиньк. Два ряди ліжок, їх було шість, стояли навпроти одне одного. Д'Арраст побачив лише одну розстелену койку наприкінці свого ряду, і ту порожню. Та ось ліворуч він почув шелест і обернувся — у дверях стояв усміхнений Сократ, стискаючи в кожній руці по пляшці мінеральної. "Блаженство!" — мовив він. Д'Арраст кивнув. Атож, лікарня, в якій напередодні розмістив їх касік, називалася "Блаженство". "Справжнє блаженство, — вів далі Сократ. — Спершу сказали мені влаштувати лікарню, а потім — воду.