Обітнин камінь - Сторінка 3

А д'Арраст прямував уже до Ігуапе.

На Фонтані, в маленькому садку, такому таємничому й тихому під дрібним дощиком, висіли на ліанах між бананами й панданами чудні квіти. Купки мокрого каміння позначали перехрестя стежок, і по них о цій порі снувала строката юрма. Метиси, мулати, кілька гаучо стиха гомоніли між собою або ж тим самим повільним кроком простували бамбуковими алеями до тих місць, де гаї і хащі ставали густішими, а потім непролазними. Там, без будь-якого переходу, починався праліс. Д'Арраст шукав Сократа в натовпі, аж той з'явився в нього за спиною.

— Сьогодні свято, — сказав сміючись Сократ, ухопивсь за високі плечі д'Арраста й почав стрибати на місці.

— Яке свято?

— Як? — здивувався Сократ, зупиняючись напроти д'Арраста. — Ти не знаєш? Свято доброго Ісуса. Щороку всі приходять з молотками до печери.

Сократ показав на печеру, на гурт людей, вони стояли в кутку саду і, здавалося, чогось чекали.

— Бачиш? Якось з моря, піднявшись річкою, припливла гарна статуя Ісуса. її знайшли рибалки. Така гарна! Така гарна! От вони й обмили її тут у печері. І ось у печері виріс камінь. Тепер щороку тут свято. Ти молотком лупаєш собі, лупаєш шматочки на щастя. А він усе росте, а ти лупаєш. Диво, та й годі.

Дійшли до печери, її низький вхід видно було поверх голів тих, хто чекав. Усередині, в затінку, підсвіченому тремтячими вогниками свічок, хтось стояв навпочіпки й гупав молотком. Чоловік, худий вусатий гаучо, підвівся і вийшов, показуючи всім на долоні блискучий шматочок сланця, потримав так кілька хвильок, а потім пішов собі, обережно стискаючи його в руці. До печери, зігнувшись, зайшов інший чоловік. Д'Арраст обернувся. Довкола чекали прочани, не бачачи його, байдужі до води, що тонкими сувоями спадала з дерев. Він теж чекав перед печерою під водяним пилом і не знав, чого саме чекав. Чекав, власне, безперервно, ось уже місяць, відтоді як прибув до цієї країни. Чекав серед червоної спеки задушливих днів, під дрібними нічними зорями, хоча його прямий обов'язок — зводити греблі, прокладати дороги, наче робота, яку він приїхав сюди виконувати, була тільки приводом, нагодою відкрити щось незнане або зустріти несподіване, те, чого навіть не уявляв, але чого ладен був терпляче чекати поки житиме. Він одігнав од себе ці думки, вибрався з юрби, намагаючись не привертати до себе уваги, і рушив до виходу. Треба повернутися до річки й братися до роботи. Проте біля брами його чекав уже Сократ, втягнутий у нескінченну розмову з маленьким, кремезним чоловіком, радше жовтошкірим, ніж чорношкірим. Голова його була голена, і тому його гарне чоло здавалося ще вищим. Зате широке гладеньке обличчя прикрашала чорна-пречорна борода лопатою.

— Це наш чемпіон! — вигукнув Сократ замість відрекомендувати його. — Завтра він іде в процесії.

Чоловік у матроському костюмі з грубої саржі, в тільнику під сподом уважно вивчав д'Арраста чорними спокійними очима і при цьому всміхався сліпучо-білою посмішкою, розтуляючи повні лискучі губи.

— Знає іспанську, — сказав Сократ і, звернувшись до незнайомця, попросив: — Розкажи панові д'Аррасту.

— Потім, пританцьовуючи, він пішов до іншого гурту.

Чоловік перестав усміхатися і глянув на д'Арраста з щирою цікавістю.

— Це тобі цікаво, капітане?

— Я не капітан, — сказав д'Арраст.

— Це нічого. Але ж ти пан. Мені Сократ казав.

— Я — ні. Паном був мій дід. Його батько також і всі перед його батьком. Тепер уже в нас панів немає.

— Ага, розумію, — сказав негр і засміявся, — кожний пан.

— Ні, не так. Нема ні панів, ні простолюдців.

Чоловік задумався, потім наважився і спитав:

— Ніхто не працює, ніхто не страждає?

— Атож, мільйони людей.

— Виходить, це і є народ.

— Якщо так міркувати, то справді, це народ. Але його пани — це поліцейські та комерсанти.

Добродушне обличчя мулата насупилося. Потім він забубонів:

— Гм! Купувати і продавати, так? Яке паскудство! Де порядкує поліція, там порядкують пси. Тут він ні з того ні з сього зареготав.

— А як же ти, ти нічого не продаєш?

— Майже ні. Я роблю мости, дороги.

— Це добре. А я корабельний кок. Якщо хоч, приготую тобі нашу страву з чорних бобів.

— Буду дуже радий.

Кок підійшов до д'Арраста і взяв його за руку.

— Слухай, мені подобається, як ти говориш. Я зараз тобі теж щось скажу. Може, й тобі сподобається. Він потягнув його на вогку дерев'яну лаву при вході, під купою бамбуків.

— Я був у чистому морі на траверсі Ігуапе, наш невеличкий танкер плаває уздовж берега й постачає паливо прибережним портам. На борту виникла пожежа. Не з моєї провини, ні, я своє ремесло знаю. Ні, це був нещасливий випадок. Ми зуміли спустити шлюпки на воду. Вночі море розбурхалося, шлюпку перекинуло, я впав у воду. Коли я випірнув, то вдарився головою об човен. Мене підхопила течія. Ніч стояла темна, хвилі йшли високі, а я плаваю кепсько, і мені стало лячно. Зненацька я побачив удалині світло і впізнав баню церкви доброго Ісуса в Ігуапе. Тоді я дав обітницю доброму Ісусу: якщо він мене порятує, то я понесу на процесії п'ятдесятикілограмовий камінь на голові. Ти мені не повіриш, але хвилі вляглися, і мій страх минув. Я поплив собі тихо, мені пощастило, і я дістався до берега. Завтра я здійсню свою обітницю.

Тут він підозріливе глянув на д'Арраста.

— А ти не смієшся, ні?

— Не сміюся. Свою обіцянку треба виконувати.

Чоловік поплескав його по плечу.

— А тепер ходімо до річки до мого брата. Я зварю тобі бобів.

— Ні, — сказав д'Арраст, — я не маю часу. Але ввечері будь ласка.

— Гаразд. Але сьогодні ввечері всі танцюють і моляться у великій хижі. Це храм святого Георгія.

Д'Арраст його спитав, чи він теж танцюватиме. Обличчя кока раптом зробилося суворим; його очі вперше забігали.

— Ні, ні, я не танцюватиму. Завтра доведеться нести камінь. А він важкенький. Поклонитися святому я піду ввечері. І зразу ж піду.

— Довго це триватиме?

— Цілу ніч, ще й ранок захопить.

Він глянув на д'Арраста якось засоромлено.

— Ходімо на танці. Потім забереш мене з собою. Інакше я зостануся там і танцюватиму, напевне, не зможу втриматися.

— Ти так любиш танцювати?

Очі у кока заблищали якось гарячкове.

— О так, люблю. А потім — там сигари, святі, жінки. Ти забуваєш про все, нікого вже не слухаєш.

— Там є жінки? Всі жінки міста?

— Міста — ні, але з хиж. Кок знов осміхнувся.

— Приходь. Капітана я послухаюся. І ти допоможеш мені здійснити завтра обітницю.

Д'Арраст відчув якесь роздратування. Торочить усе про ту безглузду обітницю! Але він не міг відвести очей від цього приємного відкритого обличчя, воно всміхалося йому так довірливо, а чорна шкіра аж пашіла здоров'ям і життям.

— Прийду, — пообіцяв він. — А тепер я трохи з тобою пройдуся.

Хтозна-чому, він знов уявив, як молода негритянка підносить йому заздоровну чару. Вони вийшли з саду, пройшли кількома багнистими вуличками й дісталися до розбитої площі, будинки навколо неї були низенькі, і тому вона здавалася ще просторішою. По обтинькованих стінах повзли патьоки, хоч дощ і не посилився. Крізь губчасті небесні простори до них приглушено долітав шум річки й дерев. Ішли в ногу, д'Арраст ступав важко, а кок пружно. Кок раз у раз підводив голову і всміхався своєму супутникові. Рушили в бік церкви, що височіла над будівлями, дійшли до краю площі і знов попростували грузькими вулицями, де витали їдкі кухонні запахи. Вряди-годи якась цікава жінка з тарілкою або з іншим кухонним начинням у руці визирала з тих чи тих дверей і одразу ж зникала. Вони минули церкву, заглибилися в старий квартал з такими самим низенькими хатками й раптом випірнули від шум невидимої ріки позаду купи халуп, де д'Арраст уже побував.

— Гаразд. Я тебе полишаю. До вечора, — мовив він.

— Так, гаразд. Зустрінемось біля церкви.

Але кок притримав д'Арраста за руку. Постояв, вагаючись, і нарешті зважився:

— А ти, ти що, ніколи не волав до небес, не давав обітниці?

— Одного разу було, здається.

— Під час катастрофи?

— Нехай і так.

— І д'Арраст різко випручав руку.

Але, збираючись піти, він перехопив погляд кока. Завагався, потім осміхнувся й сказав:

— Тобі я можу сказати, хоча це не має ніякого значення. Один чоловік помирав з моєї вини. Отоді я, здається, і звернувся до Бога.

— Ти дав обітницю.

— Ні. Але я хотів дати.

— Давно це було?

— Невдовзі перед тим, як я приїхав сюди.

Кок учепився обома руками за свою бороду. Очі ного блищали.

— Ти — капітан, — мовив він. — Мій дім — це твій дім. А потім ти допоможеш мені здійснити обітницю, так, ніби ти її виконаєш сам. Це й тобі допоможе.

Д'Арраст посміхнувся:

— Навряд.

— А ти гордий, капітане.

— Був гордий, тепер я сам-один. А скажи-но мені, твій добрий Ісус завжди вислухував тебе?

— Не завжди, капітане.

— То як же тепер?

Кок засміявся дзвінким, дитячим сміхом.

— Ну, йому ж вільно робити, як заманеться, чи не так?

Коли д'Арраст обідав з місцевою елітою у клубі, касік попросив його розписатися в книзі почесних гостей, щоб збереглося свідчення про велику подію, якою став його приїзд до Ігуапе. Суддя й собі знайшов кілька нових компліментів, аби відзначити, окрім чеснот і талантів їхнього гостя, скромність, з якою він представляє серед них великий народ, до якого має честь належати. Д'Арраст відповів, що він має таку честь, і це для нього, безперечно, щось та важить, але, з другого боку, його фірмі було дуже вигідно добитися такого значного підряду. На те суддя вважав за потрібне протестувати проти такої скромності. "До речі, — сказав він, — ви вже придумали, як нам покарати начальника поліції?" Д'Арраст, посміхаючись, глянув на нього: "Придумав". Він вважав би за особливу честь і виняткову люб'язність, якби цього зайдиголову простили від його імені, аби перебування його, д'Арраста, дуже радого познайомитися з гарним містом Ігуапе та його шляхетними жителями, могло початися в атмосфері злагоди й дружби. Суддя, уважний і усміхнений, кивав головою. Якусь мить він зі знанням справи оцінював цю фразу, потім повторив її голосно і попросив поаплодувати великодушним традиціям великого французького народу.