Облава

- Василь Биков -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Облава.

Повість

Розділ I. ЛЮДИНА У ПЛАВНЯХ

Низький берег річки, з розкиданими по ньому пухнастими купками лозняка та гривками поруділих берізок, дружно зеленів пізньою осінньою отавою. Скрізь було мокро, находжено, мох часом осідав під ногами і тоді з-під нього чвиркала каламуть. Та мох не дуже провалювався, баговиння не було. Це тепер, восени, плавні набрякли від вологи і стали неначе болото, а влітку, під час сінокосу, тут було скрізь сухо, вільно ходили косарі і жінки, і навіть їздили кіньми, коли звозили сіно. Де-не-де ще й тепер виблискували водою сліди від кінських копит. Після дощів прибережне болото широко розлилося, затягнуло й луку понад річкою, і вона, як тісто на дріжджах, почала підніматися, спухати м'яким вологим мохом. Шкіряні постоли на ногах у чоловіка розкисли, онучі наскрізь змокріли. Та чоловік цього не помічав і вперто кудись крокував поміж кущами. Довкола стояла тиша, ніде не було нікого. Люди поралися на полях, вибирали картоплю, навіщо кому тепер оця далека низинна лука? Чоловік, любонь, знав про це і все ж відчував себе непевно, було йому неспокійно, тривожно; хода в нього була така насторожена, що здавалося обізветься десь грак — і він здригнеться й обімліє на місці.

Був він уже немолодого віку, довгоногий, широкий у плечах і дуже худий, з тонкою жилавою шиєю. На давно не голеному обличчі простуджено червонів гострий ніс, з-під світлуватих брів сторожко поглядали сірі очі. Рот у нього був трохи відкритий — від утоми чи особливої пильності, а з-під обвислих вусів стирчали два нижні зуби, інших спереду не було видно. Дихав чоловік натужно й часто — все ж таки, видно, далося йому взнаки це ходіння по болоті. Одягнений він був у ношену й переношену селянську сірячину — чумарку, залатану на плечі клаптиком чорного сукна: на запалому животі скособочено теліпався ремінець. На голові прим'ята кепка, що давно вже втратила свою колишню форму, видно, носили її не один уже рік. Так само, як і полотняні штани, що спереду і ззаду були заліплені давніми латками, до яких причепили новіші. Цілими на людині були, мабуть, тільки її постоли. Хоч і розкислі від води, але з міцної сиром'ятної шкіри, зашнуровані перехрестям мотузяних волоків, кінці яких, міцно обкручували холоші отих непоказних штанів. Нічого при собі в чоловіка не було, ані ноші якої, ні клунка, вільні руки його, проте, не метлялися, а, напівзігнуті, напружено висіли по боках.

Видно було з усього, що чоловік давно вже йшов один, звик до своєї самотності і старанно обминав людей. Люди для нього були найбільшою небезпекою у полі, на дорогах, чи не тому він вибрав шлях якнайдалі від доріг, поселень, ішов лісом або болотом? За час довгого і важкого блукання він одвик од людського голосу, сам мовчав, лише думав, думав, думав до болю в голові і безперервно роззирався довкола. Слух у нього став таким гострим, що він легко вловлював пташине шарудіння в кущах, за версту чув стукіт коліс на дорозі. Легкі дитячі покрикування підказували йому, де пасеться сільське стадо. От їх він не боявся, вже тричі, натрапивши на пастушків, він розживався в них на шматок хліба чи картоплину, одного разу покуштував навіть трохи сала. Сало дала дівчинка, що разом із ще однією такою самою малою пасла шість корівок на стерні під лісом, і він, вилізши з кущів, спочатку спитав, що за село віддалеки на пагорбку і як звуть дівчинку. Мабуть, вона таки налякалася, але відразу витягла з кишені батькової, видно, свитки загорнутий у чисту шматину свій обід і мовчки віддала дядькові. Він узяв, відійшов і, хоч був зголоднілий, наче вовк, їсти не зміг — так розтривожив його той ясноокий погляд дитини, що несподівано нагадав йому його власну донечку Олечку. Відійшовши ще трохи, він занурився у гущавину і не стримався, — може, вперше з того часу, як поховав донечку. Не судилося їй побачити свою земельку. Прибрав бог на чужій стороні, навіки заспокоїв на піщаній кручі біля далекої холодної річки.

А батько дійшов.

Прибережна лука разом з рікою круто повертала вбік, попереду поміж кущами засинів островок сосен на пагорбку, і Федір Ровба вповільнив кроки, готовий зовсім спинитися. На обличчі його відбився вираз туги, навіть болю, зморхле, защетинене лице його зібралося в ще більші зморшки, неначе він збирався заплакати. Та й справді ледь не заплакав, розчулений, бо, може, вперше впізнав пам'ятне з дитинства місце — отой піщаний пагорбок серед плавнів, на якому і взимку, і влітку зеленіла купка стрімких старих сосен. Там, знав, була дорога, якою він колись їздив на станцію, до містечка, малий — з батьками на ярмарок, потім в район до начальства, декілька разів возив поставки зерна, податок простий і двічі — твердий. Пагорбок, здається, не змінився за всі довгі п'ять років, поки Федір не бачив його. Хвойки-сосонки стали навіть ще кращими, пухнастішими, неначе посилали йому вітання з того давнього самотнього дня, коли він востаннє дивився на них з воза, їдучи дорогою на станцію.

Дуже йому хотілося підійти до пагорбка, щоб глянути на знайомі, кольору міді крислаті стовбури, сухий піщаний діл, та він не пішов. Близько було і так кортіло, але... Попереду, авжеж, чекали на нього ще рідніші місця, а там, за пагорбком, на дорозі могли з'явитися люди. Свої, знайомі, односельці. Але зустрічі зі своїми і знайомими він боявся більше за все.

"Боже милостивий, чому я такий нещасливий? — звично подумалося йому, як думалося чи не щодня протягом усіх п'яти років його поневірянь. — Живуть люди, спокійно ходять по цій земельці і, мабуть, ніхто не знає, як без неї. А я..." А його колись силою відірвали від неї. Здається, здичавіло його нутро від розлуки з нею, спорохнявів розум. Двічі за останній рік він утікав — по-дурному, без підготовки, і ніякого тобі везіння, де вже тут домогтись удачі. Але ось пощастило врешті, коли вже згубив останню надію. Здається він насправді скоро побачить свій рідний куток, своє поле, стріхи маленького підлісного сільця Недолища, з його немальовничими полями, болотистим вигоном і переліском, де проминули його молоді літа, де майбутнє колись покликало його до незабутнього оманливого щастя. Невже це таки можливо? Від пагорбка до кінцевої мети його подорожі залишилося три версти. Невже вона збудеться?

Щоб не йти дорогою і розминутися з пагорбком, треба було якось проскочити вузенькою голою улоговинкою з ручаєм, перейти на той бік дороги, бо на цьому починалося болото, і він навряд чи тут пройде. Тут він уже все знав, не треба було й питатися. Він і раніше нікого не розпитував, хіба що в маленьких пастушків, одного разу — в бабусі старої, яка з костуром у руках брела дорогою в полі. І ніколи — в чоловіків чи молодих хлопців, дівчат, що могли його швиденько затримати, здати в міліцію. На молодих надії не було ніякої, води тепер геть усі комсомольці, виховані в підозрі, в ненависті до кожного чужого, незнайомого. А до такого знайомого, як він, — і поготів.

Дорогу він перебіг вдало, поблизу нікого не було видно, потім, ховаючися за кущами вільшняка, доклигав до більшого лісу. То був край великого казенного лісу, у якім колись виділяли дерева селянам — на будівництво. Він і сам пиляв тут на хату, коли будувався після війни на своему щойно придбаному наділі, який нарізала йому тоді сільрада — дванадцять десятин — по дві десятини на душу. А було в нього тоді шість душ: він із жінкою Ганною, двоє старих, синок Миколка та маленька донечка Олечка, що саме тоді народилася. І він, зневажений батрак, потомствений безземельник, став володарем такої сили землі з колишнього панського поля під лісом. Пам'ятає, душа його співала від щастя, білий світ здавався нескінченним раєм. Побудував хату, клуню, поставив хлівчика — зажили...

Десь тут, у лісі, поміж негустими товстезними хвоїнами повинна була трапитися йому стара стежка, та він не став шукати її, пішов навпростець. Зголоднілий, стомлений, ноги змоклі й замерзлі, проте тривожний неспокій, що охопив його, примушував посуватися уперед — тільки б скоріше. Часом навіть він забував про небезпеку, крокував навпрошки, хрускаючи сухим чагарником і галузками; проминувши березничок-підлісок, він вибрався на майже чисте і голе місце — протереб. Десь поблизу була і його ділянка, де він зі швагром Томашем пиляв узимку дерева, підліток Миколка допомагав тоді обсікати віття. Де зараз той Томаш?

Усе-таки він трохи пробіг лісовою стежкою, порослою травою, — іти спокійно він уже не міг: усе в ньому поривалось наперед, туди, де на узліссі повинно було показатися його поле, його осиротіла без господаря садиба. Певно ж, не стоїть пусткою, хтось там живе... А нещасний господар, здається, втрачав розважливість від нетерпіння, тремтів, мов у пропасниці, так хотілося йому швидше побачити свою вкриту дранкою хату з чорним комином, солом'яні стріхи хлівчиків, городець під вікнами, що був завжди засаджений жоржинами, яблуньки в садочку над копанкою. Коли садив та прищеплював, були ще маленькі, жменька листочків на гілочках, а тепер... Тепер, мабуть, уже стояли з яблуками. Що ж тут дивного, минуло стільки років... Він вибрався на узлісся біля старої, знайомої з дитинства розкарякуватої груші, трава під нею була геть уся обсипана свіжими і вже гнилуватими грушками, безліч їх жовтіло в пожухлому листі на дереві. Звідси добре було видно великий простір зораного на зяб поля. Чоловік помалу клигав по узліссі, все поглядаючи вниз, де біля ручая лежав сиротою його наділ. За ним виднілися в далечині крайні хати Недолища — стріхи хлівів, садочки і плоти поза городами. На шнурку крайнього городу, зігнувшись, порпалася жінка в червоній спідниці, мабуть, хтось із Томашевих жінок вибирав картоплю. Але де ж його садиба, де хата й будівлі? На рівнинному, трохи пологому наділі з молоденькими врунами озимини гойдалися під вітром декілька вже доладних яблуньок, але поруч не було жодної споруди. Довкола лежало голе поле — від лісу аж до самої копанки.

Федір ще йшов, незграбно човгаючи постолами по сухому бадиллю, але сили його меншали, хода робилася все важчою, і він зупинився. Потім знесилено спустився на обніжок під вільшаником і знерухомів.

Ну ось і дістався. Добрів. Три неймовірні місяці важкої дороги, мук і терпіння.