Дожити до світанку

- Василь Биков -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

ДОЖИТИ ДО СВІТАНКУ

1

— Все. Сперечатися не будемо, шикуйте людей! — сказав Івановський Дзюбіну і вийшов із-за рогу сарая.

Довгоногий, худий і незграбний, у білому обвислому маскхалаті, старшина Дзюбін хотів щось відповісти, але змовчав; у снігових сутінках близької ночі було видно, як невдоволено пересмикнулося його темне від стужі й вітру, передчасно зморщене обличчя. Після коротенької паузи, що засвідчила його мовчазну незгоду з лейтенантом, старшина рвучко ступив ледь помітною в снігу стежиною до старанно зачинених дверей сарая. Тепер уже причиняти їх не було потреби, широким розмашистим рухом Дзюбін розчахнув двері, і вони косо загойдалися на одній завісі.

— Підйом! Виходь шикуватися!

Івановський, стоячи неподалік, прислухався. Негучна розмова в сараї відразу урвалася, все там стихло, ніби загіпнотизоване цією, власне, такою звичайною армійською командою, що тепер означала для всіх дуже багато. За мить, однак, усе там заворушилося, зашамотіло, почулися голоси, і ось уже хтось перший ступив із дверей на чистий вечірній сніг. "Пивоваров", — замислено відзначив собі Івановський, угледівши білу постать бійця в новенькому маскхалаті на тлі темного зрубу стіни. Але одразу ж і забув про нього, заклопотаний своїми думками та слухаючи суворі накази старшини в сараї.

— Скоріше виходь! І нічого не забувати: повертатися не будемо! — глухувато долинав через двері стурбовано-буркотливий голос Дзюбіна.

Старшина, очевидно, сердився, так і не погодившись із лейтенантом, хоч майже нічим і не виказував своєї незгоди. Але хай! Сердитися Дзюбін міг собі скільки завгодно, це його особиста справа, але поки тут командує він, лейтенант Івановський, йому й вирішувати. А він уже й вирішив — остаточно і безповоротно: переходитимуть передову тут, і негайно, тому що скільки ж можна відкладати! І так він чекав майже шість діб — були зовсім близько, за якихось тридцять кілометрів, стало шістдесят — щойно міряв по карті; на місцевості, зрозуміло, набереться й більше. Правда, наприкінці листопада ночі довгі, та все ж надто багато покладатися на цю одну ніч, щоб нерозумно втрачати такий дорогий тепер для них час.

Лейтенант рішуче узяв приставлену до стіни зв'язку лиж — свою зв'язку — і відступив зі стежки в сніг — на три кроки попереду групи. Бійці квапливо розбирали лижі, натягували на голови капюшони; вітер з-за рогу злісно шарпав тонку бязь маскувальних халатів і хляскав по грудях довгими кінцями поворозок. Як Івановський не викидав усе зайве, речей набралося чимало, і всі дев'ять бійців мали тепер дуже незграбний вигляд у своїх товстих тілогрійках, обвішаних під маскхалатами речовими мішками, гранатними сумками, підсумками, патронташами. На додачу до всього — ще й лижі, які були поки що громіздким тягарем, не більше. Але все це необхідне, а лижі, які здавалися тепер непотрібними, дуже знадобляться потім, у німецькому тилу, — на лижі в нього була вся надія. Це саме він запропонував поставити групу на лижі, і його ідею відразу ж і охоче схвалили всі, од флегматичного начальника відділу розвідки до прискіпливого, строгого начальника штабу.

Інша справа, як її здійснити, цю ідею. Саме це найбільше турбувало зараз лейтенанта, поки він мовчки, з прихованим нетерпінням чекав, коли група вишикується. У снігових присмерках бійці розбирали лижі і, глухо постукуючи ними, тісно ставали на вузенькій стежині. Як вони покажуть себе на лижах? Не було часу як слід перевірити усіх на лижні, наближалися до передової завидна, зігнувшись, пробиралися чагарями. Зранку він просидів на спостережному пункті командира тутешнього стрілецького батальйону — стежив за ворогом. Цілий день з низького захмареного неба сипало ріденьким сніжком, надвечір опади погустішали, і лейтенант аж зрадів. Він добре вивчив увесь маршрут переходу, запам'ятав на ньому кожну купину, і ось раптом сніг, — що може бути краще! Але як тільки почало смеркати, вітер повернув убік, снігопад став меншати і майже припинився зовсім, лише ріденькі сніжинки пролітали в холодному повітрі, сліпо натикаючись на потріскані стіни сарая. Старшина пропонував зачекати зо дві години, може, хуртовина знову розгуляється. В завірюху вони б упоралися куди краще…

— А коли не розгуляється? — різко перепитав його Івановський. — Тоді що ж? Півночі — котові під хвіст? Так, чи що Півночі гайнувати не випадало, їхній маршрут був розрахований саме на цілу ніч. Зрештою, старшині не можна відмовити в розважливості: якщо перехід зірветься — не буде потрібна й найповніша, найдовша ніч.

Правофланговим на стежці стояв сержант Лукашов, із кадрових — плечистий мовчазний парубок, справжній трудяга піхотинець, помічник командира взводу, спеціально відряджений із батальйону охорони штабу на це завдання. В усьому його вигляді, неквапливих і чітких рухах було щось упевнене, дуже і надійне. Поруч споряджався на стежині боєць Хакімов, теж із стрільців. Хоч і не було ще ніякої команди, на його смаглявому обличчі з темними бровами уже з'явилася увага до командира; гвинтівка — в одній руці, а лижі в другій рівненько стояли коло ніг. Поряд з ним, поправляючи свою ношу вибухівки, стояв боєць Судник, молодий ще хлопецьпідривник, рухливий і спритний-таки на вигляд. Він один з небагатьох сам попросився у групу, після того як у неї зарахували сапера Шолудяка, з яким вони разом займалися обладнанням КП штабу армії. Івановський не знав, який з Шолудяка підривник, а лижник з нього виявився нікудишній, це відчувалося з самого початку. Метушливий і мішкуватий, цей сорокарічний дядько ще не встиг стати у стрій, як уже розорив свою зв'язку, лижі й палиці розповзлися на всі боки. Боєць похопився збирати їх і впустив гвинтівку у сніг.

— Не міг як слід зв'язати? — ступив до нього Дзюбін. — Ану давай сюди!

— Ви на лижах як ходите? — відчувши недобре, запитав Івановський.

— Я? Так собі… Катався колись. "Колись", — роздратовано подумав лейтенант. Чорт візьми, здається, підібрали групу. А проте воно й зрозуміло, треба було самому всіх опитати, порозмовляти з кожним наодинці, кожного перевірити на лижні. Але самому не було коли, сам два дні проваландався в штабі, у начальника розвідки, потім у командуючого артилерією, у політвідділі, в особливому відділі. Групу підбирали інші, без нього. А відомо, як підбирають для когось.

Швидко темніло, наступала холодна ніч, завірюха зовсім ущухла, і лейтенант заквапився. Дзюбін, здавалося, надто довго порпався з лижами цього Шолудяка, поки зв'язав їх. Навпроти в терплячому чеканні, що позначалося на темних під капюшонами обличчях, стояли його бійці. За Шалудяком височів Краснокутський, дебелий красень у гостроверхому, як і в Дзюбіна, шоломі-будьонівці, поруч закляк довгошиїй Кудрявець і коло нього — непримітний, мовчазний Заєць. Останнім на стежці стояв, мабуть, наймолодший тут боєць Пивоваров. Лейтенант близько не знав їх, тих, з ким незабаром доведеться йому розділити славу або смерть, але вибору він не мав. Звичайно, було б куди краще відправитися на таку справу з добре знайомими, випробуваними в боях хлопцями, але де вони, ті його добре знайомі хлопці? Тепер важко й пригадати вже ті села, кладовища, ті ліски й пагорки, де у братських могилах позоставалися вони, його батарейці. За п'ять місяців війни уціліло небагато, тиждень тому з ним разом пробилося через лінію фронту всього четверо. Двоє при цьому обморозились, одного поранило під час переходу біля Олексіївки; до самого кінця з ним залишався обчислювач сержант Воронок. Цей Воронок дуже знадобився б тепер, але Івановський не зміг розшукати його. Обчислювача відправили в стрілецький батальйон на передову, звідки, як відомо, не всі повертаються…

— Так… Рівняйсь! Струнко! Товаришу лейтенант…

— Вільно, — сказав лейтенант і запитав:-Усі знаєте, куди йдемо?

— Знаємо, — пробасив Лукашов. Решта згідно мовчали.

— Ідемо до німця. Чого і для чого — про це потім. А зараз — хто хворий? Ніхто? Усі, значить, здорові? Хто на лижах ходити не вміє Коротенький стрій насторожено притих, темні, стомлені? чеканням і увагою обличчя покірно й пильно позирали, блимали з-під бязевих капюшонів на свого командира, який зараз неподільно брав під свою опіку їхні солдатські долі. Усі принишкли, мовчали, напевне, ще не в усьому, що їх чекало, розібралися й самі. Але нічого іншого, як цілком покластися на нього, їхнього командира, та на оцього цибатого старшину, що другий день піклувався про групу, їм не лишалося.

Івановський через проріз у маскувальних штанах просунув руку в кишеню і витяг важкенький кубик годинника, знятого колись із німецького танка. Годинник жваво й радісно зацокав на долоні, засвітивши усіма цифрами свого циферблата. Була за десять хвилин сьома.

— То в нашому розпорядженні дванадцять годин. За цей час, мінус годину-другу на перехід бойових порядків ворога, треба відмахати шістдесят кілометрів. Зрозуміло? Хто неспроможний на це Уважним поглядом він обвів стрій, у якому ніхто не ворухнувся навіть, і так було тихо, що стало чутно шурхіт сніжинок на даху. Але знову ніхто не озвався на це його зовсім не дріб'язкове питання.

— Тоді все. Старшина — замикаючий. Група, за мною марш!

Їх ніхто не проводжав тут, усю квапливу підготовку до переходу завершили завчасно. Годину тому на КП командира стрілецького батальйону вони домовилися, що батальйон буде мовчати, щоб не сполохати німців, і вони постараються прослизнути непоміченими в сірих присмерках. Зрештою, коли б і потрібна була допомога, то як міг допомогти батальйон, що тільки звався батальйоном, а насправді складався з стрілецької роти — не більше, яким, до речі, і командував недавній ротний, старший лейтенант, кулеметник. У крайньому випадку він обіцяв прикрити їх вогнем, хоч це й була вимушена обіцянка, оскільки того зажадав капітан із розвідвідділу штабу армії, який був присутній тут. Але капітан побуде, та й піде, а батальйону воювати далі, боєприпасів же в нього негусто, і начальство вимагає берегти їх для важливішого випадку.

Щоправда, капітан зовсім не наполягав, щоб Івановський переходив саме тут і тепер. Дивлячись, як почав ущухати снігопад і перед ними дуже відкрито й пустельно розкинувся річковий простір з кривулястою смугою чагарника посередині, представник штабу сказав:

— Справді, як на порожній тарілці.