Облава - Сторінка 10

А може, чоловік своїй жінці? Та певніше — батьки — для своєї дитини, либонь, так. Проте напису не було ніде ніякого — безіменна могила, прописана навіки тільки в серцях людей, близьких небіжчикові.

А над його Олечкою, мабуть, і піщаного горбочка вже не зосталося...

Марудно спливала тиха місячна ніч. Над ранок на кладовищі зробилося холодно. "Чи не на заморозки береться?" — подумав Федір, похнюплено сидячи біля прибраної чужої могилки. Йому нікуди не хотілося рушати звідси, тут йому, як ніде в іншому місці, було спокійно, він відчував себе у певній безпеці. Згас, наче розчинився в небесному повітрі місяць, навкруги все огорнув нічний морок, зробилося темно, немов у пеклі. До темноти Федір уже давно призвичаївся, пітьма його не лякала. І він сидів, пригадував. Жував кислу журавлину, ощадливо вибираючи з кишені по дві-три ягідки. І, мабуть, трохи дрімав. От тільки, як і завжди, почав допікати холод. До холоду він ніяк не міг призвичаїтися, особливо під старість, на злиденних харчах. Страждав від холоду і на засланні, і тут ось також. Намерзся за життя, як ніхто інший. Бо не вмів грітися, як деякі — плескають по собі руками, присідають, тупочуть ногами. Він завжди потерпав від холоду: задубіє, стиснеться весь, знерухоміє. І терпів, так само як і голод, і зневагу. Не обурювався, як інші, не зривався, лише стискав зуби, поки вони ще були в нього, і — терпів. Мабуть, не було в світі такого, чого б він не призвичаївся перетерпіти — все зносив: і кепські харчі, і виснажливу, не на людські сили, працю, і несправедливість, — крім хіба одного — неволі, туги-нуди за рідною стороною. Тут він уже не міг себе переінакшити, його натура наперекір усім обставинам рвалася додому — не зважаючи на всі перешкоди, небезпеку. Тоді, з першого заходу, не вдалося, не поталанило й наступного разу. Зате домігся свого ось тепер, утретє, і через те був майже щасливий. То що йому тепер холод! Чи голод! Нарешті він був там, де мріяв опинитися всі ці п'ять жахливих років...

Мабуть, треба було йти до лісу, щоб уранці не нарватися на когось, але він не квапився, розслаблено гаяв тут досвітню годину. Через деякий час зауважив, що на кладовищі починає розвиднюватися, виразніше проступають з темряви поблизькі могили й хрести: світало. Краєчок неба над лісом світлішав, ось-ось зачинатиметься день, і він підвівся з лавки. Захотілося саме на світанку, в тиху пору, доки не пробудилося село, ще раз пройти вулицею — хто знає, може, востаннє, більше не доведеться. А тепер, може, ніхто не побачить.

Вузенькою доріжкою поміж могил він вийшов на сільську вулицю, виринувши із сутінків з-під старих товстих сосен. Дахи хат, верхівки дерев на вулиці, у садках ще тільки випливали з нічної пітьми; сама вулиця й подвір'я ще лежали в темряві; занурені в сонну тишу, стояли хати, призьби, плоти; під обвислими стріхами хлівів і будинків купчився густуватий морок. Федір тихенько пройшов до середини села. На чиємусь плоті теліпалася на вітрі картата шматина, побачивши її, Федір подумав стривожено: "Ет, уже добре світає, видно, я таки припізнився". І він наддав ходи. Ішов краєм вулиці, обережно і м'яко ступаючи постолами на мураву, тільки очима зиркав туди-сюди — хотілося якнайбільше побачити, зауважити, запам'ятати. І раптом погляд його застиг від несподіванки; навпроти за тином сірою плямою виднілося чиєсь зацікавлене жіноче обличчя, темні очі тієї жінки почали виразно ширшати, округлюватися в німому подиві. Він нічого більше не бачив — ні одягу, ні навіть хустки на голові, один тільки цей погляд озвався в нім раптовою здогадкою: "Любка". І він зупинився. За два кроки від Федора була хвіртка у двір, він штовхнув її, не знаючи ще, навіщо це робить. Жінці неначе дух забило, дивилася на нього мовчки, невідомо, чи впізнавала його, чи ні, та раптом голосно заволала: "О-о-о-ой!" — і кинулася назад, на ганок. Федора пронизало всього від крику, але, ще стоячи біля хвіртки, він почув, як у хаті грюкнули збиті з дощок двері і відразу стрельнув залізний засув.

Подумавши, що зараз хтось вискочить із хати чи побачать його з вікон, Федір шаснув у двір, стежкою проскочив у город, перебіг по росяному картоплинню, потім через лопухи та кропиву загумінків подався в поле. Усе в ньому тремтіло від цієї несподіваної зустрічі з Любкою. Колись вони разом росли в селі, працювали поруч на батьківських наділах, він навіть кохав її трошки — наївним молодим парубійком ще перед військовою службою. І кривдно йому було, і гірко, але ж.... Видно, злякалася жінка й ледве не погубила його. А може, й не впізнала. Що за дивина — хіба він сам себе впізнав би тепер? Що залишилося в ньому від колишнього Федора, від того жовторотого хлопчиська? Тепер він — примара, нічний безтілесний страхітливий привид, то ж і жахаються його люди. Місце його, певно, серед вовків у лісі.

Розділ IV. РАДІСТЬ ЗЕМЛІ

Поки розвиднілось, він уже був у лісі. Повільно й важко дибаючи, Федір вдивлявся в поплутані криві стежки, протоптані худобою, думав, куди б ото приткнутися, де знайти притулок на день. Сюди, мабуть, знов приженуть корів, тут йому місця немає. Тоді де ж воно, його місце? Звичайно, чим далі від житла і людей, від поля і сіножатей. Значить, знову треба йти на поруби чи в той дальній непривітний ялинник, що біля болота. Подумавши, він вирішив, що краще — на поруби. Там, звісно, не так безпечно, як у ялиннику, зате в тому боці картопляне поле. Як і завжди, зранку почало дуже смоктати під грудьми, хотілося їсти. Журавлину він майже всю з'їв уночі, вона від голоду не рятувала, лише тамувала спрагу. Треба було йти по бульбу.

Такою ранішньою порою, мабуть, можна було не дуже остерігатися, і Федір з версту чи більше йшов добре втоптаною стежкою поміж молодих берізок. Потім, коли стежка почала завертати до зимових ділянок, він повернув в інший бік, до Довгого яру, ішов мішаним лісом, де зрідка траплялися ялинки, потім вийшов по пологому схилу вгору. У лісі вже розвиднілося, довкола, немов дрімали без вітру, мовчки й нерухомо стояли ялини, не шепотіло жовтувате листячко беріз. Здається, ставало на погоду, може, навіть і заморозки вдарять. Тоді зелений лист геть пожовтіє і почервоніє, зчорніє вільха, а потім листопад оголить густе віття дерев. І листяний ліс відразу стане прозорим, просвічуватиметься наскрізь, усе живе в ньому можна буде пізнати ще здалеку. Ось тоді йому доведеться... Та він не хотів думати про те, що буде, він жив одним днем, його турботи не сягали далі наступного вечора. А ввечері, мабуть, буде спокійніше, удень же треба стерегтися, тримати вухо гостро.

Мабуть, у тому самому місці, де й раніше, він обережно спустився поміж кущів у широке провалля яруги, напився там з ручая, змив руки й обличчя. Видирався на другий схил довго, кілька разів спинявся, відпочивав, зауважуючи вже не вперше, як слабшає він, як зраджують йому сили. Ще недавно, долаючи довгу дорогу, він не відчував великої слабості, тоді, видно, вела його велика сила мети. А тут... Відомо, за безконечні дні поневірянь без їжі, без хліба він ослаб, ягодами не дуже наїсися. То що ж робити — знов іти на село, просити хліба? Чим це може обернутися для нього? Він і так потерпав: ану ж, раптом Любка роздзвонить по селу про їхню зустріч? Хіба, може, не впізнала, коли закричала так перелякано.

Вибравшися з яру, Федір довго відсапувався, потім пошкандибав до пагорка, знайшов затишне місце поміж двома кущами ліщини. Перш ніж лягти, оглянув гілля — ні, горіхів, на його біду, не було, не вродили, поживитися не вдалося. Правда, як піднімався схилом, йому траплялися сякі-такі гриби — сироїжки, вовнянки, зрідка червоноголові мухомори. І він подумав, що незабаром дійде черга й до грибів. Але поки була ще в полі картопля, саме вона манила його й притягала до себе.

З картоплею була в нього колись, ще в німецькому полоні, малоприємна історія, згадувати про яку тепер йому було смішно. Але часом вона спливала в пам'яті, бо гірке й веселе в спогадах завжди з'являються поруч. Спочатку в полоні він півроку перебивався на вареній брукві, коли разом з півсотнею таких самих неборак, як і сам, працював на чавуноливарному заводі. Потім потрапив до бауера, старого господаря гера Йоганна. Два сини його воювали на фронті, а вдома була невістка з двома підлітками. Землі в того Йоганна була сила-силенна, щоб доглядати всю господарку, бауер узяв шістьох російських полонених з армії генерала Самсонова. Узагалі в бауера було не дуже й погано, принаймні харчувалися по-людськи, хоча працювати примушували щодень без вихідних і свят. І вони працювали — як воли, робили все, і в полі, і вдома. У бауера був твердий розпорядок, такий, як і в казармі, наглядав за ними сам господар, що колись служив у війську фельдфебелем і безконечно їм про це нагадував. Невістка гасала на гладкому жеребчику по полях, наглядаючи, чи все зроблено, чи десь недороблено; господар більше був при батраках — муштрував їх і наглядав за ними водночас. Опіка його була дуже своєрідною. Він покарав кухарку, коли та недодала в їхній казан м'яса — наклав на неї штраф; тому, хто допустив якийсь брак чи не доробив щось, два чи три дні не давав мітаг — обідати, тримав лише на сніданку. Одного разу, коли полонений туляк Бєлошеєв поскаржився господареві, що інший полонений украв у нього тютюн, гер Йоганн не став дуже розбиратися, а покарав обох. Він наказав їм узятися за ліві руки, ніби для привітання, і приговорюючи: "Гутен морген — гутен таг", — бити по черзі один одного у вухо. Інші батраки, а також кухарка, дітлахи й господар з невісткою спостерігали за ними з ганку. Спочатку було навіть смішно, коли двоє росіян, ніби лінуючись, почали битися упівсили, але незабаром кинулися рознімати їх, бо покарані так розійшлися, що ледь не скривавили один одного.

Щодня вони піднімалися о п'ятій годині, заправляли акуратно ковдрами свої тапчани, пили каву з чорним хлібом, повидлом і відправлялися на роботу. Серед дня обідали — добра миска супу, каша з куснем м'яса, хліба їм давали по фунту на раз. Спали на чистій білизні: стара кухарка міняла їм постіль щосуботи, щосуботи милися під теплим душем у прибудові до кухні. Бєлошеєв, з яким товаришував Федір, не міг натішитися зі своєї військової долі, казав, дома не спав так чисто і не їв так ситно, як у тім полоні.