Оцеола, вождь Семінолів - Сторінка 49

Його веселі жарти розворушили навіть стриманого старого мисливця, який іноді заходився од реготу. Що ж до мене, то я тільки вдавав веселість. Мою душу ятрила незбагненна печаль.

Усе мало бути геть інакше. Мені б радіти поверненню додому, можливості побачити любих серцю, але все було якось не так…

Після звільнення з облоги я відчув певне полегшення, але це була лише природна реакція на порятунок від майже неминучої загибелі. Радість моя швидко згасла, і тепер, коли я наближався до рідної домівки, душу мою огорнули темні тіні. Мене мучило передчуття, що вдома не все гаразд, і я навіть не міг збагнути причину цих почуттів, бо не отримував жодних поганих звісток. Взагалі вже майже два місяці я нічого не чув про дім. Під час тривалої облоги ми були відрізані від зовнішнього світу, тож до нас дійшли лише туманні чутки про події в селищі Свон. Ми поверталися додому й не відали про те, що сталося за нашої відсутності.

Я розумів, що невпевненість, сумніви й навіть страхи могла навіяти невідомість. Та була й інша причина моїх похмурих передчуттів. Можливо, спогад про мій раптовий від'їзд, про почуття, з якими я полишив сімейні справи. Сцена прощання, що закарбувалася у моїй пам'яті, спогади про Рінгольда, про підлий задум цього підступного негідника – все це тривожило мою душу.

Два місяці – великий термін. Багато подій може статися за цей час, навіть у вузькому сімейному колі. Вже давно було офіційно повідомлено, що я загинув од руки індіанців, і, наскільки мені було відомо, мої домашні повірили, що мене немає на світі. Ця звістка могла призвести до страшних наслідків. Чи дотримала сестра слова? Коли я повернуся додому, чи знайду я таку ж люблячу сестру, чи буде вона одинока і вільна? Чи вона послухала матір і стала дружиною цього підлого негідника? Не дивно, що мені було не до веселощів.

Товариші звернули увагу на мій похмурий настрій і хоч грубувато, але добродушно намагалися мене розвеселити. Однак це їм не вдалося. Зажура впала свинцем на серце. Мені чомусь здавалося, що вдома не все гаразд. На жаль, передчуття не було хибним. Сталося гірше, ніж я собі гадав. Новина, яку я почув, не була звісткою про весілля сестри. Я довідався про смерть матері і, що ще страшніше, нічого не знав про подальшу долю Вірджинії.

Недалеко від дому мене зустрів посланець, який і повідомив цю жахливу звістку. Індіанці напали на селище, або, скоріше, на мою власну плантацію, бо вони обме жилися тільки нею. Мати і дядько впали під ударами їхніх ножів. А сестра, сестра? Її викрали!

Далі я не став слухати, я пришпорив змученого коня і галопом помчав уперед, як навіжений.

Розділ LXXIII

Страшне видовище

Незабаром мій кінь був біля межі нашої плантації; не зупиняючись і не даючи йому перепочити, я поскакав по лісовій стежці до будинку. Подекуди на шляху траплялися загорожі для худоби, але розумний кінь легко долав їх, і ми мчали далі.

Я зустрів сусіда, білого, який саме вийшов з будинку. Він хотів було заговорити до мене – звісно, про трагічні події, – але я не зупинився. Я вже все почув, тепер мав усе побачити на власні очі.

Я знав тут кожен поворот стежки, мені було відомо, звідки щонайшвидше можна побачити будинок.

Я домчав до цього місця і… Боже милосердний! Будинку не було! Приголомшений, я зупинив коня і напружено вдивлявся в ландшафт перед собою. Та марно – будинку не було! Невже я збився з дороги? Та ні, ось величезне тюльпанове дерево в кінці стежини. Далі савана, маїсові та індигові плантації, ще далі – порослі лісом пагорби навколо басейну, а далі… далі я вже не розрізняв знайомих предметів.

Здавалося, змінилася вся природа. Привітний будинок з білими стінами і зеленими віконницями зник. Веранда, господарські будівлі, хатини негрів, навіть огорожа – все зникло! На їх місці здіймалися густі клуби диму і огортали сонце, уподібнюючи його до кривавого диску. Здавалося, з моєю появою і небо спохмурніло.

Після всього почутого мені неважко було збагнути, що це означало. Серце моє стислося від болю і сумного збентеження. Я вже не мав сил страждати. Пришпоривши коня, я поскакав через поля до місця трагедії.

Я побачив людей, що тинялися серед диму. Мені здалося, що їх було із сотню. В їхніх рухах не відчувалося особливого хвилювання: вони або спокійно ходили, або сиділи, розвалившись, як байдужі глядачі. Ніхто й не намагався гасити пожежу. Під'їхавши, я побачив язики полум'я, що змішалися з димом. Навколо гарцювали вершники, намагаючись зловити коней і корів, що вирвалися з палаючої огорожі. Спершу я не міг навіть упізнати вершників. Гінець повідомив, що на садибу напали сьогодні на світанку. Це все, що я встиг почути, коли кинувся вперед.

Було ще рано, сонце зійшло не більше години тому. Ми пересувалися вночі, щоб уникнути денної спеки. Невже варвари ще там? Невже це індіанці? У зловісному вогняному світлі, в клубах диму вони ганялися за кіньми і коровами, імовірно, бажаючи забрати їх з собою.

Але я знав, що вони пішли, інакше б як я довідався усі подробиці страшної події – вбивство моєї матері, викрадення бідолашної сестри? Як би я про все дізнався, якби індіанці були ще тут? Можливо, вони залишили на якийсь час плантацію, а потім повернулися, щоб забрати здобич і підпалити будинок? На мить ця думка промайнула в моїй голові. Але вона не змусила мене сповільнити біг коня, я і не думав про те, щоб натягнути поводи. Права рука була в мене теж зайнята – я міцно стискав заряджену рушницю. Мене охопила жага помсти. Я готовий був кинутися у натовп дикунів і загинути в боротьбі з ними. Я був не самотній: мій чорношкірий слуга мчав за мною по п'ятах. За моєю спиною лунав тупіт його коня.

Ми наблизились до руїн, і тут я побачив, що помилявся. Мене оточили не індіанці, не вороги, а друзі.

Вони зустріли нас зловісним, співчутливим мовчанням. Я спішився. Всі зібралися навколо мене, обмінюючись багатозначними поглядами. Ніхто не промовив жодного слова – слова тут були зайві.

Я заговорив перший. Хриплим, ледве чутним голосом я запитав: "Де?".

Моє питання одразу ж зрозуміли – його чекали. Один із сусідів узяв мене за руку і обережно повів за собою повз згарище. Я машинально йшов із ним. Він мовчки вказав мені на водойму. Тут зібралося ще більше людей. Усі стояли півколом спиною до мене і дивилися в одну точку. Я зрозумів, що вона лежала там.

Коли ми наблизились, усі мовчки розступилися. Мій провідник провів мене через натовп. Я побачив тіло матері. Поряд із нею лежали трупи дядька і кількох негрів – вірних слуг, які віддали життя за своїх пана і пані.

Нещасну матір застрелили… Порізали ножем… Скальпували… Спотворили її обличчя…

Хоч я і був готовий до найстрашнішого, але не міг витримати цього жахливого видовища.

Бідолашна мама! Ніколи більше ці скляні очі не усміхнуться мені… Ніколи більше я не почую слів ніжності або докору з цих блідих вуст…

Я більше не міг стримувати свої почуття. Ридання душили мене. Я кинувся на землю, обняв матір і цілував холодні, німі губи тієї, що подарувала мені життя.

Розділ LXXIV

Погоня

Моє горе було безмежне. Спогади про холодність матері і особливо про те, як ми з нею розсталися, лишень посилювали мої страждання. Якби ми попрощалися так само, як у минулі роки, мені було б легше пережити горе. Аж ні, її останні слова до мене різали докором, майже гнівом, і ці спогади наповнювали моє серце невимовною гіркотою. Я віддав би все на світі, аби тільки вона могла дізнатися, що я пам'ятаю про неї лише світле, радісне і добре. Я віддав би все на світі, аби тільки вона могла почути одне лишень слово, знати, з якою радістю я пробачив би її…

Моя нещасна мати! Я не пам'ятав нічого поганого. Її вади були такі незначні. Єдиною її слабкістю було марнославство, втім, це характерна риса для всіх людей її кола. Але тепер я не пам'ятав цього. Я пам'ятав тільки її численні достоїнства, пам'ятав, що вона – моя мати. Тільки тепер я зрозумів, як я її любив!

Та впадати у відчай не було часу. Де шукати сестру? Я скочив на ноги і гарячково почав розпитувати всіх, хто стояв коло мене. Люди знаками вказали на ліс. Я зрозумів: її викрали індіанці.

Досі я не був ворожий до червоношкірих. Навпаки, радше стояв на їхньому боці і навіть відчував до них щось схоже на дружбу. Я знав, як несправедливо до них ставилися білі, і все, що індіанці зазнали від них. Я знав, що зрештою індіанців здолають, їм доведеться підкоритися, і, згадуючи про їхні лиха, почував до них жалість. Однак тепер почуття змінилися й стали геть іншими. Вигляд убитої скаліченої матері перевернув усе. Симпатія до індіанців перетворилася на палку ненависть. Кров матері волала про помсту, і я присягнувся помститися.

Я був не самотній. Старий Гікмен, його товариш Везерфорд, також мисливець, і чоловік п'ятдесят сусідів обіцяли мені свою допомогу і підтримку.

Більше всіх думка про відплату хвилювала Чорного Джека. Його теж спіткало горе: Віолу також не могли ніде знайти – очевидно, її повели з рештою слуг. Імовірно, дехто з них пішов добровільно. Але жодного зі слуг не було на згарищі. Було знищено всю плантацію і все її населення. Я перетворився на безхатнього сироту. У мене не було ні матері, ні даху.

Та на марні скарги і нарікання не було часу, треба було негайно діяти. Прийшли озброєні сусіди, і вже за кілька хвилин організували погоню.

Мені і моїм супутникам дістали свіжих коней. Нашвидку перекусивши, ми кинулися шукати сліди індіанців. Та їх і шукати не довелося – дикуни їхали верхи. Вони перепливли через річку на індіанський бік, трохи вище за течією. Без вагання ми пішли по слідах.

Я чудово пам'ятав це місце. Саме тут я переправлявся через річку два місяці тому, вистежуючи Оцеолу. Це була та сама стежка, яку обрав тоді молодий вождь… Мене охопили сумні думки. Ми вже майже не бачили слідів, тож просувалися вперед дедалі повільніше. Виникали природні запитання: чи бачив хто небудь дикунів? До якого племені вони належать? Хто був їхній вождь?

Двоє добровольців з нашого загону, сховавшись біля дороги, бачили, як червоношкірі проскакали повз них, забравши з собою полонянок – мою сестру, Віолу та інших дівчат з плантації. Індіанці сиділи на конях і міцно тримали бранок. Негри йшли пішки. Вони не були зв'язані і, здавалося, йшли добровільно.