Оцеола, вождь Семінолів - Сторінка 8

У справі Жовтого Джека було призначено суд. Судовий процес відбувався не у відповідності із суворими положеннями закону, хоча деякі юридичні формальності в дуже грубій формі все ж дотримувалися. Ці люди мали тут повну владу, вони були власниками землі та у подібних до цього випадках могли організувати своєрідний судовий трибунал. Вони обрали присяжних і суддю – нашого найближчого сусіда, Рінгольда. Мій батько відмовився брати участь у суді.

На попереднє слідство багато часу не знадобилося – факти свідчили самі за себе. Я стояв перед суддями з пов'язкою на пораненій руці. Усе було ясно – вину доведено. Мулат скоїв замах на життя білих. Це означало, що він заслуговував на смертну кару.

Та в який спосіб його стратити? Одні пропонували повісити; інші вважали цей вирок надто м'яким. Більшість схвалили пропозицію живцем спалити злочинця. До цього звірячого вироку приєднався і суддя.

Мій батько просив пом'якшити вирок – принаймні не мучити злочинця. Та жорстокі судді його не слухали. У всіх плантаторів часто втікали раби, що пояснювалося близькістю індіанців. І от рабовласники, закидаючи батькові надмірну м'якість, вирішили, що раби втікачі повинні отримати жорстокий урок. Першою жертвою буде Жовтий Джек, якого спалять живцем.

Так вони вирішили, такий вони оголосили вирок!

Усі вважають, що північноамериканські індіанці завжди катують своїх бранців. Та це помилка! У більшості достовірно засвідчених випадків жорстокість індіанців була відповіддю на якусь кричущу несправедливість, яку раніше було вчинено стосовно них, тож катування полонених було лише відплатою. Віддавна людська натура піддавалася спокусі помсти. Білих можна з таким самим успіхом звинувачувати в жорстокості, як і червоношкірих. Якби індіанці самі писали історію прикордонних воєн і захоплень їхніх земель, то весь світ змінив би свою думку про їхню так звану жорстокість.

Навряд чи у всій історії воєн між білими та індіанцями можна було знайти приклади такої жорстокості, з якою білі ставилися до негрів. Безліч негрів рабів були скалічені, катовані, страчені навіть за просту словесну образу і, звісно, за ляпас чи удар. Бо такий був закон, написаний білими людьми.

Жорстокість індіанців майже завжди була тільки відплатою. Та коли цивілізовані тирани катували людей, то помста аж ніяк не була приводом, яким можна виправдати їхні дії. Якщо ж це навіть була помста, то не природна спрага помсти, яка селиться у людському серці у відповідь на несправедливість, а просто тваринна лють, яку часто відчувають підлі й боягузливі тирани до слабких створінь, що перебувають у їхній владі.

Жовтий Джек скоїв тяжкі злочини і, безперечно, заслуговував на смерть. Проте судді вирішили ще й допитувати його. Мій батько і кілька інших сусідів протестували проти цього, але вони були в меншості, і жахливий вирок таки ухвалили. І ті, хто виніс його, віддали наказ до негайного виконання.

Негоже використовувати володіння джентльмена для виконання страти, тому вирішили відійти подалі від будинку, до озера. За двісті ярдів од берега знайшли підходяще дерево, і весь натовп попрямував туди слідом за засудженим. Жовтого Джека прив'язали до дерева і почали розкладати багаття.

Батько відмовився бути присутнім при страті. З нашої родини тільки я пішов за натовпом. Мулат побачив мене і вкрив лайкою, тріумфуючи, що зумів поранити. Мабуть, я був для нього запеклим ворогом. Я і справді став мимовільним свідком злочину Жовтого Джека, його засудили завдяки моїм свідченням, але я був не мстивий і готовий посприяти, аби він уникнув жахливої долі, принаймні тортур.

Ми підійшли до місця страти. Там уже метушився люд: хтось збирав хмиз і складав його навколо дерева, хтось розпалював вогонь. У натовпі лунали сміх і жарти, але долинали й вигуки, в яких явно відчувалася ненависть до всіх кольорових людей. Найбільше відзначався молодий Рінгольд, норовливий, жорстокий хлопець, який успадкував найгірші риси свого роду.

Я знав, що йому подобається моя сестра. Я часто помічав, що він звертав на неї особливу увагу і не приховував своїх ревнощів до її молодих друзів. Його батько був найбагатшим плантатором у всьому селищі, і гордовитий синок вважав себе всюди бажаним гостем. Я не думаю, що він подобався Вірджинії. Втім, напевно не можу сказати – питання надто делікатне, аби поставити його дівчинці підлітку, яка вважала себе дорослою панянкою.

Рінгольд не вирізнявся ні красою, ні шляхетністю. Певно, він був недурний, але дуже зарозуміло поводився з людьми, що мали нижчий соціальний статус, – звичайна риса синків заможних батьків. Усі позаочі казали, що він дуже мстивий. На додачу ще й тринькав гроші, тинявся по шинках найнижчого штибу, влаштовував півнячі бої.

Я не любив його і ніколи не прагнув спілкуватися з ним. Він був трохи старший за мене, але річ не лише в цьому – мені не до душі були його характер і вподобання. Та мої батьки були іншої думки. Вони привітно приймали Рінгольда вдома, вочевидь, вважаючи його своїм майбутнім зятем. Навіть не помічали його недоліків – блиск золота часто засліплює нас.

Цей юнак був із тих, хто наполегливо вимагав смерті мулата. Він жваво допомагав готуватися до страти. Почасти це пояснювалося вродженою безжальністю, бо молодого Рінгольда і його батька вважали жорстокими плантаторами, і для всіх рабів нашої колонії найстрашнішою погрозою була обіцянка продати їх "масі Рінгольду".

Та поведінку молодого Рінгольда можна було пояснити й інакше: він уявляв, що чинить по лицарськи, виявляючи дружні почуття до нашої сім'ї – а головне, до Вірджинії. Та він помилявся. Його жорстокість не могла викликати схвалення в нашій сім'ї. Та й навряд чи моя добра сестра за це нагородила б його привітною усмішкою.

Молодий метис Пауел також був тут. Почувши шум погоні, він повернувся і тепер стояв у натовпі, але участі не брав.

Рінгольд побачив індіанця, і в його очах я помітив дивний вираз. Він уже знав, що смаглявий юнак урятував Вірджинію, але вдячності до нього не відчував. Навпаки, в його грудях спалахнуло інше почуття: це було видно з презирливої посмішки, що майнула на його губах.

Це стало ще помітніше, коли він грубо звернувся до Пауела.

– Гей! Червоношкірий! – крикнув він. – А ти чому не береш участі в цій справі? Гей ти, червоношкірий, чуєш?

– Це ви до мене звертаєтеся? – з обуренням вигукнув метис, кинувши гордий погляд на кривдника. – Колір моєї шкіри кращий за ваш, боягузливий бовдуре!

У Рінгольда колір обличчя був жовтуватий – Пауел влучив у яблучко. Юний плантатор блискавично збагнув образу, але його так здивувала і обурила реакція індіанця, що на якусь мить у нього відібрало мову. Перш ніж Рінгольд спромігся вичавити бодай щось у відповідь, долинули крики:

– От дідько! Що там базікає цей індіанець?

– Повтори, що ти сказав! – верескнув Рінгольд, нарешті спам'ятавшись.

– Як на те ваша ласка: боягузливий бовдуре! – крикнув метис, наголосивши на останніх словах.

Та не встиг він це вимовити, як Рінгольд вистрілив, але куля пролетіла мимо. За мить противники кинулися один на одного. Зчепившись, вони впали на землю, та перевага була на боці метиса. Він опинився зверху, у його руці зблиснув ніж. Напевно, то були б останні жовчні слова Рінгольда, якби хтось із натовпу не примудрився вибити ніж із рук метиса. Кілька чоловіків кинулися розбороняти молодиків.

Хтось обурювався поведінкою індіанця і вимагав для нього смертної кари, але, на щастя, знайшлися люди з благороднішими уявленнями про справедливість. Вони були свідками того, як зухвало поводився Рінгольд, і, попри вплив і силу його сімейства, стали заперечувати проти цього вбивства. Я був готовий до останнього захищати метиса. Годі навіть уявити, чим би все це скінчилося… Та раптом хтось крикнув: – Жовтий Джек утік!

Розділ XIII

Полювання

Я озирнувся. Мулат і справді втік! Люди відволіклись на сутичку Рінгольда з індіанцем і забули про мулата. Ніж, який хтось вибив із рук Пауела, впав до ніг Жовтого Джека. Скориставшись здійнятою катавасією, він підняв його, розрізав мотузки, якими був прив'язаний до дерева, і кинувся навтьоки. Хтось намагався схопити мулата, але він, мов змія, вислизнув із рук і помчав до озера.

Це була божевільна спроба. Його або застрелять, або наздоженуть. Та хіба можна назвати божевіллям спробу уникнути вірної смерті – і якої смерті?!

У бік втікача загриміли постріли, спочатку з пістолетів, потім із рушниць. Рушниці лежали на землі або були притулені до дерев і парканів. Усі помчали по них. Стрілки прицілювалися – чувся сухий тріск, схожий на навчальну стрільбу загону піхотинців. Серед білих було багато вправних стрільців, але важко поцілити в людину, що рятує своє життя. Імовірно, жоден постріл не влучив у ціль. Принаймні, коли дим розвіявся, ми побачили, що мулат кинувся в озеро і поплив.

Дехто кинувся заряджати рушниці, інші ж, бачачи, що спливає дорогоцінний час, кидали зброю, на бігу зривали з себе капелюхи, куртки, чоботи і стрибали у воду слідом за втікачем.

За кілька хвилин картина змінилася. Місце страти спорожніло. Одні юрмилися на березі – вони горлали і жваво жестикулювали. А решта – кількадесят чоловіків – мовчки пливли, і лише голови їхні стирчали з води. Далеко попереду – за п'ятдесят футів од них – виднілося чорне кучеряве волосся, жовті плечі і шия самотнього плавця, який докладав нелюдських зусиль, щоб урятуватися від переслідувачів.

То була дивна сцена! Щось нагадало мені полювання на оленя – оточений з усіх боків, він кидається у воду, а собаки з гавкотом сміливо пірнають услід. Тільки тут панувало ще більше збудження, люди й собаки полювали не на дичину, а на людину. Хорти й лягаві зі своїми господарями кинулися в погоню. І справді, це була дуже дивна сцена!

З берега й далі гриміли постріли: ті, хто залишався там, знову зарядили свої рушниці. Кулі раз по раз плюскали по воді недалеко від утікача, але жодна не наздогнала його. Він уже був далеко.

Мені все це видавалося якимось сном. Події змінювалися так швидко, що я майже не довіряв власним чуттям і сумнівався в реальності всього, що відбувається. Ось щойно злочинець, зв'язаний і безпорадний, лежав перед купою хмизу, який збиралися підпалити. Тепер же він був вільний і плив уперед, а його кати безнадійно відстали від нього.