Очима клоуна - Сторінка 13

Та коли Марі назвала це ім'я, мені стало ясно, що це міг бути лише він. Я знову пригадав, як вони колись трималися за ручки. Звичайно, я вже помітив, що в Ганновері з'явилося попів та черниць більше, ніж личило тому місту, проте не подумав, що Марі зустрінеться з кимось із них, а коли й так — ми ж і без того в мої вільні дні часом їздили в Бонн, де вона могла досхочу натішитися своїм "колом".

— Тут, у готелі? — стомлено запитав я.

— Авжеж, — відповіла вона.

— Чому ж ти не звела мене з ними?

— Та тебе ж майже й не було тут — весь тиждень у поїздках: то Брауншвейг, то Гільдесгам, то Целле..

— Але ж тепер я маю час, — мовив я, — подзвони їм, і ми ще вип'ємо з ними чого-небудь внизу в барі.

— Вони поїхали, — сказала Марі, — сьогодні після полудня.

— Мене радує, що ти подихала вдосталь "католицьким повітрям", хоча й імпортованим, — закинув я. Цей вислів був не мій, а її. Часом вона говорила, що мусить знову "вдихнути католицького повітря".

— Чого ти злишся? — сказала Марі. Вона все ще стояла обличчям до вікна, знову курила, і це теж мені здавалось у ній чужим: оте безперервне жадібне куріння було для мене новим, так само як і тон її розмови зі мною. В ту мить Марі здавалась мені сторонньою, гарною, проте не дуже розумною жінкою, якій потрібен привід, щоб піти від мене.

— Я не злюся, — відповів я, — ти й сама це знаєш. Скажи-но, адже знаєш?

Марі не відповідала, тільки кивнула, але я встиг помітити по виразу обличчя, що вона стримує сльози. Навіщо? Краще б поплакала, гірко і довго. Тоді я міг би встати з ліжка, обняти й поцілувати її. Я цього не зробив. Не було бажання, а тільки за звичкою чи з обов'язку робити цього не хотів. Лишився в постелі. Думав про Цюпфнера і Зоммервільда, з якими вона тут розбалакувала три дні, не сказавши мені про це ані слова. Напевно, вони говорили й про мене. Цюпфнер належав до проводу католиків-мирян. Я вагався довгенько, може, півхвилини, хвилину, дві, тепер уже не пам'ятаю, а коли таки встав і підійшов до Марі, вона хитнула головою, скинула мою руку з свого плеча й заговорила знову про свій "метафізичний страх", про вищі принципи, і мені здавалось, ніби ми одружені з нею уже років двадцять. Говорила вона повчальним тоном, а я був надто стомлений, щоб сприймати її аргументи, вони летіли повз мої вуха.

Потім я перебив її і розповів про свою невдачу в тому вар'єте — першу за три роки. Ми стояли поряд біля вікна й Дивилися вниз на вулицю, де весь час сновигали таксі, відвозячи на вокзал делегатів католицького з'їзду — черниць, патерів та серйозних на вигляд католиків-мирян. В одній групі я впізнав Шніцлера: він тримав розчинені дверцята автомашини перед якоюсь літньою, шляхетною черницею. Коли він жив у нас — був євангелістського віросповідання. Отже, тепер або перекинувся до католиків, або ж був тут у ролі євангелістського оглядача. Від нього можна сподіватися чого завгодно. Внизу носили чемодани й тикали в руки готельних слуг чайові. Від утоми й збентеження у мене вертілося перед очима все: таксі й черниці, ліхтарі й чемодани, а в ушах ще й досі лунали ті вбивчо мляві оплески. Марі вже давно скінчила свій монолог про вищі принципи, тепер уже не курила і, коли я відступив од вікна, пішла слідом за мною, схопила руками мене за плечі й поцілувала в очі.

— Ти такий милий, — мовила вона, — такий милий і стомлений. — Та коли я спробував обняти її, вона стиха промовила: — Ну, ні, будь ласка, не треба...

І я допустився помилки, що випустив її з обіймів. Не роздягаючись, я впав на постіль і тут же заснув, а прокинувшись вранці, навіть не здивувався, що Марі пішла від мене. На столі лежала записка: "Я мушу піти шляхом, яким повинна йти". їй було майже двадцять п'ять років, могла б придумати й щось краще. Я не образився за ту записку, тільки здалося мені, що цього малувато. Зразу ж сів до столу й написав їй довгого листа, після сніданку написав другого, я писав їй щодня й посилав листи на адресу Фредебойля в Бонн, але відповіді так і не одержав.

9

У Фредебойля теж довго ніхто не підходив до телефону; тривале тутукання в трубці нервувало мене, я уявив собі, що фрау Фредебойль уже спала, телефон розбудив її, потім вона знову заснула, дзвінок знову розбудив її, і я болісно переживав усі муки, яких завдав їй мій дзвінок по телефону. Хотів був уже покласти трубку, але переконав себе в тому, що мене змушує до цього нужда, й продовжував дзвонити. Самого Фредебойля я вирвав би з найміцнішого сну без будь-якого каяття: той суб'єкт не заслужив спокійного сну; він патологічно честолюбний, мабуть, завжди тримає руку на апараті — дзвонить сам або чекає виклику од різних чиновників міністерств, редакторів, комітетів, всіляких проводів та партійних органів. А дружину його я поважаю.

Коли Фредебойль привів її в те "коло", вона ще була ученицею старших класів школи, і я з болем спостерігав, як вона сиділа, широко розкривши свої чарівні очі, і слідкувала за богословсько-соціологічними дискусіями. По ній було видно, що дівчина охочіше потанцювала б або подивилась кінофільм. Зоммервільд, у якого тоді зібралося "коло", весь час запитував мене: "Вам, певно, жарко, Шнір?" — а я відповідав: "Ні, прелате", — хоча піт стікав струмками з мого чола на щоки. Кінець кінцем я вийшов на Зоммервільдів балкон, бо несила було стерпіти все те базікання. До речі, вона сама викликала ті нескінченні теревені, несподівано сказавши — між іншим, без будь-якого зв'язку з темою бесіди, власне, присвяченою величі й обмеженості провінціалізму, — що деякі речі, написані Бенном[11] на її думку, "просто чудові". В ту ж мить Фредебойль, нареченою якого вона вважалась, почервонів, як рак, бо Кінкель зміряв його одним із тих красномовних поглядів, котрими так славився: "Як, мовляв, ти й досі не навів її на розум?" І заходився сам наводити бідну дівчину на розум: обтісував і стругав, орудуючи фактами з історії культури Заходу, як рубанком. Від славної дівчини майже нічого не лишилось, стружки так і летіли з неї, і я злостився на боягуза Фредебойля, який не втручався, бо вони з Кінкелем заприсяглися проводити спільну ідеологічну лінію — я вже й забув яку — "праву" чи "ліву", в усякому разі, у них була одна лінія, і Кінкель вважав своїм моральним обов'язком "виправити" наречену Фредебойля. Зоммервільд теж і пальцем не ворухнув, хоча представляв протилежну лінію, не знаю вже, яку саме: якщо Кінкель і Фредебойль — "ліву", тоді Зоммервільд "праву", і навпаки. Марі теж трохи зблідла, але їй імпонує освіченість, — я так і не зміг відговорити її від цього. Освіченість Кінкеля імпонувала і майбутній фрау Фредебойль: вона майже з непристойними зітханнями сприймала багатослівні повчання Кінкеля, що бурею пронісся од самих древніх богословів аж до Брехта, і коли я, трохи освіжившись, повернувся з балкона, вони вже всі очманіли і пили крюшон. А все через оте бідне створіння, що назвало деякі твори Бенна "просто чудовими".

Тепер у неї вже двоє дітей од Фредебойля, хоч їй навряд чи сповнилось двадцять два роки, і, поки телефон деренчав у їхній квартирі, я уявив собі, як вона возиться з дитячими пляшечками, коробочками з тальком, пелюшками та мазями, цілком безпорадна й розгублена, і подумав про гори брудної дитячої білизни та немитий жирний посуд у кухні. Одного разу, стомившись від тих дискусій, я допомагав їй смажити грінки, робити бутерброди й варити каву — робота, про яку лиш можу сказати, що вона мені не така огидна, як деякі розмови.

Почулося досить боязке:

— Слухаю, хто вам потрібний?

І по її тону я зрозумів, що у неї в кухні, у ванній кімнаті і в спальні таке неймовірне безладдя, якого ще досі ніколи не було. На цей раз я не почув майже ніякого запаху, здається, вона тільки тримала в руці сигарету.

— Це Шнір, — сказав я і вже сподівався, що фрау Фредебойль, як звичайно у відповідь на мій дзвінок по телефону, радісно вигукне: "Ах, ви знову в Бонні... як це чудово!" — або щось подібне, але вона спантеличено мовчала і тільки згодом якось мляво сказала:

— Ах, приємно...

Я не знав, що мені й говорити. Раніше вона завжди питала: "Коли ж ви прийдете до нас і покажете нам щось новеньке?" А тут — жодного слова про це. Мені стало боляче — не за себе, а більше за неї, за себе мені було тільки незручно.

— Мої листи, — нарешті вимовив я через силу, — де листи, що я посилав Марі на вашу адресу?

— Тут лежать усі, — відповіла вона, — повернулись нерозпечатані.

— А на яку адресу ви їх пересилали?

— Не знаю, — сказала вона, — цим займався мій чоловік.

— Але ж на листах, що повернулись назад, ви могли бачити, яка адреса написана?

— Ви хочете допитати мене?

— О ні, — мовив я вже спокійніше, — ні-ні, я тільки досить скромно подумав, що, може, маю право знати, що сталося з моїми листами.

— ...Які ви, не питаючи нас, посилали на нашу адресу...

— Люба пані Фредебойль, — сказав я, — прошу вас, станьте знову людяною.

Вона тихо засміялась, але так, що я почув, проте нічого не відповіла.

— Я хочу сказати, що все ж є питання, в якому люди — нехай навіть з ідеологічних міркувань — стають людяними.

— То ви хочете сказати, що я досі ставилась до вас жорстоко?

— Так, — мовив я. І вона знов засміялась, майже беззвучно, але так, що я почув.

— Мене дуже засмутила вся ця історія, — зрештою мовила вона, — але більше я нічого сказати не можу. Ви страшенно розчарували нас усіх.

— Як клоун? — запитав я.

— І як клоун теж, — відповіла вона, — але не тільки.

— Вашого чоловіка, певно, немає вдома?

— Нема, — сказала вона, — він повернеться через кілька днів. Зараз виступає з передвиборними промовами в Ейфелі.

— Що? — здивовано гукнув я. Для мене це справді була новина. — Сподіваюся, хоч не за ХДС?[12]

— А чому б і не так, — відповіла вона таким тоном, що я зрозумів: вона б охоче зараз повісила трубку.

— Ну, гаразд, — мовив я, — чи не буде це для вас надто велика вимога, якщо я попрошу переслати мені листи?

— Куди?

— У Бонн — сюди, на мою боннську адресу.

— То ви у Бонні? — здивувалася фрау Фредебойль, і мені здалося, ніби вона стрималася, щоб не додати: "Боже мій!"

— До побачення, — сказав я, — і спасибі за таку людяність.

Я шкодував, що так роздратовано говорив з нею, але стримати себе вже не міг. Я пішов у кухню, дістав з холодильника коньяк і відпив великий ковток.