Очима клоуна - Сторінка 19

Вони й самі добре знають, що навіть у безсовісного митця в тисячу разів більше сумління, ніж у сумлінного антрепренера, але в їхніх руках така зброя, що не підступиш: вони добре знають, що митець не має іншого вибору, як робити те, що робить, — малювати картини, в ролі клоуна блукати по країні з гастролями, виконувати пісні та вирубувати з мармуру або граніту щось "вічне". Митець схожий на жінку, яка не вміє більше нічого, як тільки кохати, і стає жертвою першого стрічного осла чоловічого роду. Найлегше експлуатувати художників і жінок, а в кожному антрепренері є якась частка сутенера — в одному лише один процент, а в іншому і всі дев'яносто дев'ять. Телефон деренчав настирливо, так дзвонять тільки справжні сутенери. Звичайно, Цонерер уже знав од Костерта, коли я виїхав з Бохума, і добре знав, що я тепер удома. Я зав'язав пояс халата і зняв трубку. В ту ж мить мені пахнуло в обличчя пивним духом.

— Достобіса, Шнір, — сказав Цонерер, — чого це ви змушуєте мене так довго чекати вас?

— У мене саме виникло скромне бажання прийняти ванну, — відповів я. — Хіба це суперечить нашому контракту?

— Ваш гумор завжди нагадує гумор приреченого, — констатував він.

— А де зашморг? — спитав я. — Уже чекає на мене?

— Облишмо символіку, — мовив він, — давайте поговоримо про справи.

— Не я перший почав говорити символами, — докинув я.

— Хто почав, не так важливо, — сказав він. — Мені здається, ви остаточно вирішили вбити себе як артиста.

— Вельмишановний пане Цонерер, — попросив я стиха, — вам не важко було б трохи одвернутись від трубки? А то од вас тхне пивом прямо мені в обличчя.

Він вилаявся собі під ніс: "От іще опудало горохове..." Потім засміявся:

— Вашу зухвалість, видно, нічим не зломити. Так про що ми з вами почали говорити?

— Про мистецтво, — мовив я, — але, якщо можна, давайте краще поговоримо про конкретні справи.

— Тут нам навряд чи що й нищилось обговорювати, — сказав він, — я не відмовлюсь од вас, чуєте? Ви мене зрозуміли?

Від подиву я не міг вимовити й слова.

— Ми вас вилучимо з обігу на півроку, а там я знову випхну вас на сцену. Гадаю, той слизняк із Бохума не дуже серйозно уразив вас?

— Та дісталось, — відповів я, — до того ж він обдурив мене — замахорив пляшку горілки й різницю вартості білета першого та другого класу до Бонна.

— З вашого боку було слабоумством дозволяти знизити гонорар. Договір є договір, а що ви дали осічку, то це ж тільки через нещасний випадок.

— Цонерер, — озвався я стиха, — ви справді такий людяний, чи...

— Дурниці, — перебив він мене, — просто я вас люблю. Якщо ви цього й досі не помітили, то ви, значить, тупіший, ніж я думав, а крім того, ви ще можете принести непогану виручку. Тільки ви киньте оту дитячу пристрасть дудлити шнапс.

Він мав рацію. "Дитяча пристрасть" — тут найвлучніші слова.

— Але ж мені це допомагає, — спробував виправдатись я.

— Яким чином? — запитав він.

— Стає легше на душі, — відповів я.

— От іще дурниці, — сказав він, — облиште ви свою балаканину про душу. Звичайно, ми могли б оскаржити порушення контракту з боку Майнца і, певно, виграли б, але я не раджу тягатися з ними. Зробимо перерву на півроку, а там я знову поставлю вас на ноги.

— А на що мені жити? — спитав я.

— Ну, — сказав він, — батенько ваш міг би щось підкинути.

— А коли не дасть нічого?

— Тоді знайдіть собі милу подружку, яка поки що зможе утримувати вас.

— Краще вже я піду халтурити, — сказав я, — сяду на велосипед і подамся по селах і містечках.

— Ви помиляєтесь, — мовив він, — у селах та містечках теж читають газети, а в такій ситуації я не можу вас продати навіть за двадцять марок за виступ у якомусь шкільному клубі.

— Ви вже пробували це? — поцікавився я.

— Авжеж, — відповів Цонерер, — цілий день заради вас дзвонив по телефону. Нічого не вдієш. Ніщо так не псує настрою людини, як клоун, що викликає співчуття. Це так само, якби кельнер підвозив вам пиво, сидячи в лікарняному кріслі на колесах. Ви плекаєте марні ілюзії.

— А ви ні? — спитав я. Він мовчав, і я пояснив: — Я маю на увазі вашу надію випустити мене знову на сцену через півроку.

— Все може бути, — погодився Цонерер, — але це єдиний шанс. Було б краще почекати цілий рік.

— Рік, — мовив я. — А ви знаєте, скільки триває рік?

— Триста шістдесят п'ять днів, — сказав він, знову безцеремонно повернувшись обличчям до трубки. Від пивного духу мене аж занудило.

— А коли я спробую виступати під чужим ім'ям, — сказав я, — приліплю собі інший ніс і зміню номери. Буду співати під гітару, трохи жонглювати.

— Дурниці з маком, — перебив він, — од вашого співу розбіжаться люди, а в жонглюванні ви дилетант — і більш нічого. Все це дурниці. У вас є дані досить непоганого клоуна, можливо, навіть прекрасного, але не показуйтесь мені на очі принаймні місяців зо три і тренуйтесь щодня годин по вісім. Тоді я приїду до вас і подивлюсь ваші нові номери — або й старі, але тренуйтесь і киньте те дурне пияцтво.

Я мовчав. Мені чутно було, як він пихкає, затягуючись сигаретою.

— Знайдіть собі знову таку віддану душу, як та дівчина, що мандрувала з вами, — додав він.

— Віддану душу... — повторив я.

— Авжеж, — підхопив він, — а все інше — дурниці.

І викиньте з голови думку про те, ніби зможете обійтись без мене та халтурити в якихось жалюгідних клубах. Тижнів зо три все йтиме гаразд, можете покривлятися десь на ювілеях пожежників, обходячи їх потім з шапкою, поки я не дізнаюсь про це і не відріжу вам усіх шляхів.

— От собака! — не витримав я.

— Так, — сказав він, — я найкращий з тих собак, яких ви можете знайти собі, а коли почнете халтурити на свій страх і риск, то не мине й двох місяців, як з вами буде остаточно покінчено. Я в цій справі не новачок, чуєте?

Я промовчав.

— Ви мене слухаєте? — запитав він стиха.

— Так, — відповів я.

— Я люблю вас, Шнір, — сказав він, — ми добре працювали з вами, інакше я б не витрачав стільки грошей на телефонні розмови з вами.

— Тепер уже за сьому годину вечора, — зауважив я, — отже, вам ця розвага обійдеться всього-на-всього якихось дві з половиною марки.

— Вірно, — сказав він, — може, марок три, але в даний момент жоден агент не поставить на вас і такої суми. Так от: через три місяці — і не менше шести бездоганних номерів. Витисніть із свого старого все, що можете. Амінь.

І він справді скінчив. Я ще потримав трубку в руці, послухав тутукання, почекав і неохоче поклав її. Він обдурював мене вже не раз, але ніколи не брехав мені. Тоді, коли я міг мати не менше двохсот п'ятдесяти марок за вечір, він забезпечував мені договори на сто сімдесят марок і, певно, гарненько заробляв на мені. Тільки поклавши трубку, я збагнув, що він був перший за весь вечір, з ким я охоче поговорив би по телефону довше. Він повинен би знайти для мене якийсь інший вихід, а не змушувати ждати півроку. Є ж, напевно, якась акторська трупа, де б я згодився. Я не важкий, голова в мене не наморочиться — трохи потренувавшись, я міг би виступати в парі з якимсь акробатом або розучити з іншим клоуном які-небудь скетчі. Марі завжди говорила, що мені потрібен партнер, тоді мої номери не здаватимуться мені такими нудними. Цонерер таки не обдумав усіх можливостей. Я вирішив подзвонити йому пізніше, повернувся до ванної кімнати, скинув купальний халат, кинув його на купу одягу в кутку і заліз у ванну. Тепла ванна мені майже так само приємна, як сон. На гастролях я завжди брав номер з ванною, навіть коли ще заробляв мало грошей. Марі часто говорила, що причиною такого марнотратства є моє походження, але це не вірно. Вдома у нас на теплу воду для ванни скупилися так само, як і на все інше. Купатись під холодним душем ми мали право скільки хочеш, а тепла ванна вважалась і вдома марнотратством; навіть Анну, яка на щось інше могла дивитися крізь пальці, не вдавалось переконати в цьому ділі. Очевидно, в її ПП-9 тепла ванна теж була своєрідним смертним гріхом.

Навіть у ванні мені бракувало Марі. Часом, бувало, я лежу у ванні, а Марі — в кімнаті на ліжку, і читає мені що-небудь, раз — всю історію про царя Соломона та царицю Савську з Ветхого завіту, іншим разом — про битву маккавеїв, а іноді уривки з книги Томаса Вольфа "Ангел, не забувай про небеса". А тепер я лежав усіма покинутий у тій безглуздій ванні іржавого кольору — вся кімната облицьована чорним кахлем, а сама ванна, мильниця, ручка душу і сидіння на унітазі — іржаво-червоного кольору. Мені бракувало голосу Марі. Як подумаю, то виходить, що вона й біблії не може читати з Цюпфнером, щоб не здаватися собі розпусницею чи зрадницею. Вона мимоволі мусить згадати готель в Дюссельдорфі, де читала мені про Соломона й царицю Савську, поки я від утоми заснув у ванні. Зелені килими в кімнаті готелю, темне волосся

Марі, її голос... потім вона принесла мені запалену сигарету, а я поцілував її.

Я лежав по шию в мильній піні і думав про неї. Не могла вона нічого робити з ним чи при ньому, не згадуючи про мене. Навіть закручувати кришечку тюбика з зубною пастою не могла. Як часто ми снідали з нею — і бідно й досхочу, і поспіхом і поволі, і рано-вранці і пізно, майже опівдні, з повною вазою мармеладу і без нього. Від самої думки про те, що вона з Цюпфнером кожного ранку снідатиме точно в один і той же час, перш ніж він сяде в машину й поїде в своє католицьке бюро, я ладен стати віруючим і молитись, щоб цього — снідання з Цюпфнером — не сталось ніколи. Я спробував уявити собі Цюпфнера: каштанове волосся, біла шкіра, високий, ставний чоловік — можна сказати, Алківіад німецького католицизму, тільки не такий легковажний. Зі слів Кінкеля, він "хоч стоїть і в центрі, та, проте, ближче до правих, ніж до лівих". Ті балачки про стояння правіше й лівіше були однією з основних розмов у їхньому "колі". Щиро кажучи, я мусив би й Цюпфнера додати до чотирьох католиків, яких я вважаю справжніми: це папа Іоанн, Алек Гіннес, Марі, Грегорі — і Цюпфнер. Звичайно, і для нього — як би він не був закоханий — певну роль відігравало те, що він вирятував Марі з гріховного життя і перевів у праведне. В тому колишньому триманні за ручки, очевидно, нічого серйозного не було. Пізніше я говорив про це з Марі, вона зашарілась, але так невинно та мило, й сказала, що їхній дружбі "багато чого сприяло": і те, що обох їхніх батьків переслідували націсти, і католицтво, і "його манера триматися, ти сам знаєш...