Очима клоуна - Сторінка 2

Думав і про стічні канави, в яких мені, можливо, доведеться валятись. Клоунові, коли йому під п'ятдесят, лишається дві можливості: стічна канава або замок. Про замок я не думав, а до п'ятдесяти мені ще лишалось протягнути як-небудь двадцять два роки. Той факт, що Майнц і Кобленц відмовились від моїх виступів, свідчив про стан, який Цонерер назвав би "серйозним сигналом тривоги", але тут проявилась іще одна моя риса, про яку я забув нагадати, — інертність. У Бонні теж є стічні канави, і хто, зрештою, змусить мене чекати до п'ятдесяти років?

Я думав про Марі — про її голос і груди, її руки й волосся, про її рухи і все, що ми разом з нею робили. Згадав і Цюпфнера, з яким вона мала одружитись. Ми з ним були досить добре знайомі ще підлітками, так добре, що, зустрівшися дорослими, не знали, як нам звертатись один до одного: на "ти" чи на "ви" — обидва звертання бентежили нас, і хоч по тому ми бачились часто, ніяк не могли позбутися збентеження. Я не міг збагнути, чому це Марі перебігла саме до нього, але, мабуть, я її взагалі "не розумів".

Я просто шаленів, що саме Костерт перервав мої роздуми. Він пошкрябав у двері, наче пес, і сказав:

— Пане Шнір, ви повинні вислухати мене. Вам потрібен лікар?

— Дайте мені спокій! — гукнув я крізь двері. — Просуньте попід двері конверт і йдіть собі додому.

Він засунув конверт у кімнату, я встав і розпечатав його; там лежав проїзний квиток від Бохума до Бонна у вагон другого класу і точно підрахована сума на таксі: шість марок п'ятдесят пфенігів. Я сподівався, що Костерт округлить суму до десяти марок, і вже прикинув, скільки зможу заощадити, обмінявши з деякими втратами квиток першого класу на квиток другого класу. Тоді б у мене лишилося близько п'яти марок.

— Усе гаразд? — запитав Костерт з коридора.

— Усе, — відповів я, — забирайся звідси, нещасна християнська душа!

— Але ж дозвольте...— почав він, та я гримнув на нього:

— Геть!..

На якусь мить за дверима все стихло, потім я почув, як він почовгав сходами вниз. Виявляється, чада земні не тільки розумніші — вони людяніші й щедріші за чада небесні.

На вокзал я поїхав трамваєм, щоб заощадити трохи грошей на горілку та сигарети. Хазяйка пансіону ще вирахувала з мене за телеграму, яку я послав Моніці Сільвс у Бонн, а Костерт відмовився оплатити. Таким чином, мені вже не вистачило грошей на таксі до вокзалу; телеграму ту я послав раніше, ніж стало відомо, що в Кобленці відмовили мені; вони випередили мене, і від цього було трохи досадно. Краще б я сам відмовився, телеграфувавши: "Виступати не можу серйозно пошкодив коліно".

Ну, тепер принаймні пішла телеграма до Моніки: "Прошу підготувати квартиру на завтра щиро вітаю Ганс".

2

У Бонні завжди все бувало інакше; там я ніколи не виступав, там я проживав, і таксі відвозило мене не в готель, а до моєї квартири. Мені слід було б сказати: нас, тобто Марі й мене. В домі немає швейцара, якого я міг би переплутати з вокзальним контролером, а проте ця квартира, де я проживаю всього три-чотири тижні на рік, чужіша мені за будь-який готель.

Я мусив стриматися, щоб перед вокзалом у Бонні не кивнути таксисту: цей жест такий звичний для мене, що я спершу навіть розгубився. Адже в кишені лишилась одна-однісінька марка. Я зупинився біля під'їзду і перевірив, чи всі ключі на місці: від дверей дому, від квартири, від письмового столу; а в письмовому столі ще знайду ключ, яким замикається велосипед. Я вже давно обдумую пантоміму з ключами: у мене в руках ціла в'язка ключів, зроблених з льоду, які під час атракціону, танучи, зникають.

Грошей на таксі немає; а вони тепер — може, вперше в житті — справді потрібні мені: адже в мене розпухло коліно. Я поволі пошкандибав через вокзальну площу на Поштову вулицю; од вокзалу до моєї квартири всього якихось дві хвилини ходу, але дорога ця здалася мені нескінченною. Я прихилився до автомата з цигарками й окинув поглядом будинок, у якому дід подарував мені квартиру: елегантно змонтовані одна над одною низки коробочок-кімнат з акуратно пофарбованими балконами; шість поверхів, п'ять рядів балконів, п'ять різних відтінків фарби; на шостому поверсі, де все пофарбовано в іржаво-рудий колір, живу і я.

Може, це тільки один з моїх естрадних номерів? Засунув ключ у замкову щілину вхідних дверей, не здивувався, що він не розтанув, розчинив двері ліфта, натиснув на цифру шість: щось тихенько задзижчало й понесло мене нагору; у вузенькому віконці ліфта мелькають поверхи, в кожному вікні сходової клітки — спина пам'ятника, церква, все освітлене; чорна смуга бетонної стелі — і знову, в трохи спотвореному склом вигляді, спина пам'ятника, церква, все освітлене; так повторилось чотири рази, а на п'ятий — тільки площа та церква. Встромив ключ у двері квартири й не здивувався, коли вони теж розчинились.

В моїй квартирі все іржавого кольору: двері, панелі, стінні шафи; сюди, до чорної тахти, добре пасувала б жінка в халаті іржаво-рудого кольору; певно, можна було б мати таку, от тільки — я страждаю не лише від меланхолії, головного болю, інертності та містичної здібності відчувати запахи по телефону; найстрашніше моє лихо — схильність до моногамії: на світі є лише одна жінка, з якою я можу робити все те, що роблять чоловіки з жінками, — це Марі, і відтоді як вона пішла від мене, я живу наче ченець; але ж... я не ченець. Я вже думав, чи не поїхати за місто й не попросити поради у якогось патера моєї колишньої школи, але ж усі ті суб'єкти вважають людину за істоту полігамну (того ж то вони й відстоюють так палко одношлюбність!) і, мабуть, дивитимуться на мене, мов на потвору, а їхня порада обмежиться завуальованим натяком на райську обитель, де, на їх думку, любов продається. Євангелісти ще можуть спантеличити мене чимсь несподіваним, — ось Костерту це справді далося, — а католики мене вже нічим не здивують.

До католицизму я ставився з великою симпатією навіть іще тоді, як Марі, чотири роки тому, вперше ввела мене в "коло прогресивних католиків"; вона дуже хотіла познайомити мене з інтелігентними католиками і, звичайно, плекала потаємну думку, що і я колись пристану до їхньої віри (ця потаємна думка властива всім католикам). Але вже перші хвилини в тому "колі" виявились жахливими. Я саме переживав досить важку фазу свого становлення як клоун, мені ще не було й двадцяти двох років, і я тренувався цілими днями. Смертельно стомлений, я з радістю думав про ту вечірку, бо сподівався знайти там веселе товариство, багато доброго вина, смачної їжі, думав, що, можливо, й потанцюємо (жили ми тоді скрутно, не могли собі дозволити ні вина, ні смачної їжі); та замість того нас пригощали поганим вином, а сама вечірка виявилась такою нудною, як семінар з питань соціології у якогось професора-невдахи. І не просто нудною, а стомлююче напруженою. Спершу всі вони молились, а я стовбичив, не знаючи куди себе подіти; по-моєму, не можна взагалі ставити невіруючого в таке становище. До того ж вони не просто бурмотіли собі під ніс "Отче наш" чи там "Аве Марія" (хоча й це для мене було б неприємно, бо я вихований у протестантському дусі і звик молитися виключно своїми словами), ні, вони читали якийсь текст, написаний Кінкелем за спеціальною програмою: "...і просимо Тебе: навчи нас в однаковій мірі справедливо ставитись як до минувшини, так і до всього нового", і таке інше, а тільки потім перейшли до "теми вечора": "Бідність у суспільстві, в якому ми живем".

То був один з найнеприємніших вечорів у моєму житті. Просто не думав, що бесіди на релігійні теми можуть бути такі вимушені. Я знаю: прийняти цю релігію не легко.

Воскресіпня тіла і вічне життя... Марі часто читала мені біблію. Уявляю, як важко повірити в усе це. Пізніше я сам читав навіть К'єркегор[2] (досить корисне чтиво для клоуна в період його становлення!), це теж важко, але не так стомливо. Не знаю, чи хто-небудь гаптує скатерки за взірцями Пікассо або Клее.[3] А в той вечір у мене було таке враження, ніби ті прогресивні католики плетуть із Фоми Аквінського, Франца Ассізького, Бонавентури та Льва Тринадцятого собі набедреники, які, звичайно, не прикрили їхньої наготи, бо там (крім мене) не було жодного, хто не заробляв би принаймні тисячу п'ятсот марок на місяць. Їм і самим було так незручно, що під кінець вечірки вони стали циніками й снобами, за винятком Цюпфнера, якого вся та балаканина так страшенно змучила, що він не витримав і попросив у мене сигарету. То була перша сигарета за все його життя, він невміло попихкував нею, і я бачив — він радів, що дим закриває його обличчя. Мені боляче було дивитись на Марі, вона сиділа бліда й тремтіла, коли Кінкель розповідав анекдот про чоловіка, який заробляв п'ятсот марок на місяць і легко зводив кінці з кінцями, потім став одержувати по тисячі й відчув певні труднощі, а справжніх нестатків зазнав, заробляючи по дві тисячі, і, врешті, тільки добравшись до трьох тисяч, знову побачив, що цілком може обійтися; свій досвід він звів до такої сентенції: "До п'ятисот марок живеться досить добре, а от між тисячею та трьома тисячами — то вже справжні злидні".

Сам Кінкель навіть не помічав, що він накоїв: попихкуючи товстою сигарою, попиваючи вино з бокала і зажираючи шматками сиру, він з олімпійською благодушністю базікав собі, поки навіть прелат Зоммервільд — духовний попечитель їхнього кола — стурбовано почав соватись на стільці й нарешті звернув розмову на іншу тему. Він кинув репліку, здається, щось про реакцію, і цим спіймав Кінкеля на гачок. Той одразу ж клюнув, розпалився та й обірвав свою лекцію на тому, що автомашина за дванадцять тисяч марок обходиться дешевше, ніж за чотири з половиною тисячі. Коли він замовк, то навіть його дружина, яка безрозсудно, до непристойності, обожнює його, полегшено зітхнула.

3

Вперше я почував себе в своїй квартирі більш-менш непогано — там було тепло, чисто, і я, повісивши пальто на вішалку та поставивши в куток гітару, навіть подумав, що власне житло все ж таки, мабуть, щось більше, ніж самообман. Я не належу до осілих людей і ніколи не стану таким — а Марі ще непосидющіша за мене і все ж, здається, наважилась осісти назавжди. А вона ж було нервувала, якщо мені доводилось більше тижня виступати в одному місті.

Моніка Сільвс і цього разу виявилась такою ж доброю, як завжди, коли ми їй посилали телеграму; вона взяла в домоуправителя ключі, прибрала квартиру, поставила в вітальні квіти і наповнила всякою всячиною холодильник.