Очима клоуна - Сторінка 40

Сумний колір для безнадійної справи, але в ній, можливо, знайшлося б місце і для клоуна, який допустився найтяжчого з усіх клоунських гріхів — викликав до себе жалість. Але тут була ще одна заковика: Едгара я ніяк не міг дурити, нізащо не хотів прикидатися перед ним. Я був єдиним свідком того, що він пробіг стометрівку за десять і одну десяту секунди, а він — один з небагатьох людей, хто завжди вважав мене таким, яким я є, і кому я завжди здавався таким, яким був. До того ж він не вірив ні в що, крім певного сорту людей, — а інші ж вірили в щось більше, ніж людина, — в бога, в абстрактні гроші, в такі невловимі поняття, як от держава, Німеччина тощо. Це Едгару не властиво. Для нього вже було серйозним розчаруванням те, що я тоді взяв таксі. Тепер я каявся, треба було одразу все пояснити йому, хоча звичайно я ніколи не вважав за необхідне перед кимось звітувати. Я відійшов од дзеркала: надто вже сподобалось мені те, що я там бачив. Мені й на мить не спало на думку, що бачив я своє власне відображення. То був уже не клоун, а мрець, який грає мерця.

Я прошкутильгав до нашої спальні, в яку ще досі не заглядав, боячись побачити якусь одежину Марі. Здебільшого я сам купував їй сукні, навіть радився з кравчинями, як їх переробити. Марі до лиця всі кольори, крім червоного та чорного, вона може одягти навіть сіру сукню, не наводячи нудьги, а рожевий колір їй особливо до лиця, і зелений теж. Я, певно, міг би заробляти гроші на дамських модах, але для однолюба, та ще не гомосексуаліста, це були б справжні тортури. Більшість чоловіків просто дають своїм жінкам розрахункові чеки і радять "схилитися перед диктатом моди". Якщо в моді фіолетовий колір, то всі ті дами, загодовані чеками, носять фіолетові сукні, і коли на якомусь вечорі всі жінки, що "знають собі ціну", походжають у фіолетових платтях, все те зборище нагадує всецерковний з'їзд насилу пробуджених до життя епіскопів жіночого роду. Лише небагатьом жінкам цей колір до лиця. А Марі могла одягати фіолетові сукні. Коли я ще жив удома, якось раптом з'явилася мода "сак", і всі ті бідолашні куріпки, яким чоловіки велять одягатись "відповідно чину", скакали у нас на журфіксі в мішках. Деяких жінок мені було дуже шкода — особливо високу, огрядну даму, дружину одного з численних "президентів", — що хотілось підійти до неї і з милосердя загорнути її в яку-небудь скатертину чи завісу. А чоловік її, той дурноверхий осел, нічого не помічав, нічого не бачив і не чув, — він міг послати дружину на базар в рожевій нічній сорочці, коли б якийсь пихатий дурень завів таку моду. На другий день той чоловік читав перед півтораста пасторами євангелічної церкви лекцію про слово "пізнання" в законі про шлюб. А сам, очевидно, навіть не "пізнав", що в його дружини надто гострі коліна і що їй не можна носити коротких суконь.

Я поспіхом, щоб не заглянути в дзеркало, розчинив дверцята одежної шафи: Марі не лишила там нічого-нічогісінько, навіть якоїсь колодки для розтяжки черевиків чи пояска, як, буває, жінки повісять і забудуть. Навіть запаху її парфумів майже не лишилось; їй слід було б мати більше милосердя та забрати й мій одяг, роздарувати його людям або спалити, але мої речі висіли там: зелені вельветові штани, які я так і не носив, чорний твідовий піджак, декілька краваток, а внизу на поличці для взуття стояло кілька пар черевиків; в невеличких шухлядках, певно, лишилося все моє багатство: запонки і білі підкомірці, шкарпетки й носовики. Інакше й бути не могло: що стосується власності — тут католики непохитно справедливі. Заглядати в шухляди було зайвим ділом: що належало мені — все на місці, а що належить їй — того немає. Яким було б милосердям забрати й мої манатки з собою, але тут, у нашій одежній шафі, все скінчилось цілком справедливо, з убивчою акуратністю. Забираючи все, що могло мені нагадувати про неї, Марі, певно, відчувала і жалість до мене, напевно, ще й поплакала трошки — тими сльозами, якими жінки плачуть у фільмах про розлучення, кажучи: "Але днів, прожитих з тобою, я ніколи не забуду".

Прибрана, чистенька шафа (хтось навіть пройшовся по ній вогкою ганчіркою й витер порох) — це найгірше з того, що вона могла мені лишити: повний порядок, усе розділено, її речі розлучені з моїми. Шафа мала такий вигляд, немов після вдалої операції. Нічого не лишилось від Марі, навіть одірваного гудзика з блузки. Щоб не дивитись у дзеркало, я лишив дверцята шафи розчиненими, пошкандибав у кухню, запхнув собі в кишеню піджака пляшку з коньяком, зайшов до вітальні, ліг на диван і підтягнув угору холошу. Коліно дуже розпухло, проте біль трохи стих, тільки-но я ліг. В моїй пачці ще лишалось чотири сигарети, одну з них я запалив.

Я думав: а що краще — чи коли б Марі лишила тут свій одяг, чи так, як є, все прибрано і чисто, навіть ніде записочки: "Але днів, прожитих з тобою, я ніколи не забуду"? Мабуть-таки, так краще, і все ж вона могла б лишити хоч якийсь відірваний гудзик чи поясок — або вже краще взяла б шафу цілком і спалила її!..

Коли надійшла звістка про смерть Генрієтти, вдома саме накривали на стіл. Серветка Генрієтти, яку, на думку Анни, ще рано було прати, лишилася в жовтому серветковому колечку на серванті, а всі ми дивились на ту серветку, на ній були сліди мармеладу і маленька коричнева пляма — від супу чи від соусу. Тоді я вперше відчув, скільки жаху таїться в речах, полишених людиною, що кинула вас чи померла. Мати все ж спробувала почати їсти, очевидно, це мало означати: життя продовжується чи щось подібне, але я добре знав, що це не так, — не життя продовжується, а смерть. Я вибив з руки матері ложку, вискочив у садок, потім знову вбіг у дім, де вже стояв крик і плач. Виявляється, мати обпеклася гарячим супом. Я кинувся нагору в кімнату Генрієтти, розчинив навстіж вікно і почав жбурляти в садок усе, що потрапляло мені під руки: коробочки, сукні, ляльки, капелюшки, черевики, берети; потім одним ривком відкрив шухляди, в яких лежала білизна і між нею різний дріб'язок, напевно, колись дорогий для неї: засушені колоски, квіти, камінці, вирізки з паперу і цілі пачки листів, перев'язані рожевими стрічками. Тенісні черевики, ракетки, призи — все, що потрапило мені під руки, — я повикидав у садок. Потім Лео розповідав мені, що я був немов навіжений і все сталося так швидко, шалено швидко, що мені не встигли перешкодити. Я прямо перевертав шухляди через підвіконня, потім помчав у гараж, витягнув у садок важку каністру з бензином, вилив бензин на те манаття і підпалив; усе, що валялось осторонь купи, я підкидав ногами у вогонь, підібрав усі клаптики й шматочки, засушені квіти, колоски й листи і покидав у полум'я. Побіг у їдальню, схопив ту серветку з буфета і жбурнув у вогонь! Пізніше Лео казав мені, що все це не тривало й п'яти хвилин, і, перш ніж хтось встиг збагнути, що, власне, трапилось, під вікном стовпом палахкотіло полум'я, і я все повкидав туди. З'явився навіть якийсь американський офіцер — він гадав, що я спалюю секретні матеріали, документи "велико-германських вервольфів", чи що, та поки він підійшов, усе вже було охоплене полум'ям, почорніло і смерділо, а коли офіцер простяг руку, щоб вихопити пачку листів, я вдарив його по руці і вихлюпнув у вогонь рештки бензину з каністри. Трохи згодом навіть примчала пожежна команда з сміховинно довгими шлангами, а десь позаду хтось пропищав сміховинно тоненьким голоском найсміховиннішу команду, яку я будь-коли чув: "Воду — марш!" І пожежники не посоромились ту жалюгідну купу сміття та попелу ще облити з своїх брандспойтів, а що полум'я трохи присмалило віконні рами, то один з них спрямував шланг туди, в кімнаті все попливло, а потім паркет покоробився, і наша мати оплакувала зіпсовану підлогу та дзвонила у всі страхові товариства, з'ясовуючи, чому приписати ту шкоду — вогню чи воді і чи можна одержати страховку за збитки.

Я ковтнув коньяку з пляшки, засунув її знову в кишеню й помацав коліно. Поки лежав — не так боліло. Якщо я поведуся розумніше, мобілізую всю силу волі, опух і біль зменшаться. Можна знайти собі порожній ящик з-під апельсинів, сісти перед вокзалом і, акомпануючи на гітарі, співати "Лоретанську літанію". Ще можна буде — ніби ненароком — покласти поряд на приступку капелюх чи берет, і досить лиш одному комусь здогадатися кинути туди що-небудь, як інші теж насміляться наслідувати його приклад. А мені потрібні гроші вже хоча б тому, що кінчалися сигарети. Найліпше було б покласти в капелюх один срібний гріш і кілька монет по п'ять пфенігів. Напевно, Лео принесе мені принаймні хоч такі гроші. Я вже уявив себе там: на темному фоні вокзального фасаду я сиджу з загримованим білим обличчям, у синій трикотажній сорочці, чорному твідовому піджаку, в зелених вельветових штанях і, перекрикуючи вуличний гамір, зачинаю: "Rosa mystica — ora pro nobis — turns Davidica — ora pro nobis — virgo fidelis — ora pro nobis".[20] Я сидітиму і тоді, коли прибуватимуть поїзди з Рима, аж доки не приїде моя coniux infidelis[21] зі своїм католицьким чоловіком. Певно, церемонія вінчання завдала їм немало турбот: Марі ж не вдова і не розлучена, а втім — це я волею випадку знав абсолютно точно, — вже й не дівчина. Мабуть, Зоммервільд рвав на собі волосся, бо вінчання без фати зіпсувало всю естетику його замислу. Чи, може, у них є якісь особливі літургічні правила для пропащих дівиць і колишніх коханок клоунів? Що собі думав той епіскоп, що вінчав їх? А нижче епіскопа вони ж не захотять. Одного разу Марі потягла мене на єпіскопську службу, і на мене сильне враження справила вся та церемонія: митру сюди — митру туди, митру на голову — митру з голови, білу стрічку через плечі — білу стрічку зняти, епіскопський посох сюди — епіскопський посох туди... Як "витончена артистична натура", я цікавлюсь естетикою повторів.

Я знову обмірковував свою пантоміму з ключами. Взяти пластилін, видавити в ньому ключем ямочку, залити її водою і поставити в холодильник; у такий спосіб можна виморозити кілька ключів; напевно, вдасться дістати маленький портативний холодильничок, де я міг би щовечора виморожувати по кілька ключів для чергового виступу, які під час виконання номера розтануть і зникнуть.