Один день Івана Денисовича - Сторінка 10

- Олександр Солженіцин -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Я тобі Гопчиком три майстерки дошлю, оцю пару носилок останню викладем.

Навалилися. Молоток у Шухова забрали, шнур одв'язали. Під— носчики, підкидчики — всі побігли вниз у розчинну, робити їм більше тут нічого. Лишилося зверху мулярів троє — Кільґас, Кльовшин та Шухов. Бриґадир ходить, оглядає, скільки виложили. Задоволений.

— Добре поклали? Га? За півдня. Без підйомника. Без фуйомника.

Шухов бачить, — у Кільґаса в коритці мало лишилося. Тужить

Шухов — в інструмешгальці бриґадира, щоб не лаяли за майстерки.

— Чуєш, хлоп'ята, — Шухов утямив, — майстерки несіть Гопчи— ку, мій — не рахований, здавати не треба, я за них докладу.

Сміється бриґадир:

— Ну як тебе на свободу відпускати? Без тебе ж тюрма плакати буде!

Сміється й Шухов. Кладе.

Поніс Кільґас майстерки. Сенька Шухову шлакобльоки підсуває, розчин Кільґасова сюди в коритце перевалили.

Побіг Гопчик через усе поле до інструменталки, Павла наздоганяти. І 104-а сама пішла через поле, без бриґадира. Бриґадир — сила, але конвой — сила сильніша. Перепишуть спізнеиих — і в кондей.

Грізно збилося коло вахти. Усі зібралися. Здається, що і конвой вийшов — перераховують.

(Рахують два рази при виході: один раз при закритій брамі, щоб знати, що можна: браму відкривати; другий раз — крізь відкриту браму перепускаючи. А як помариться ще не так — і за брамою рахують).

— Бий його в лоб з розчином! — махає бриґадир. — Викидай його через стіну!

— Іди, бриґадире! Іди, ти там потрібний! — (кличе Шухов його Андрієм Прокоповичем, але зараз працею своєю він з бригадиром зрівнявся. Не те" щоб думав так: "От я зрівнявся", а просто чує, що так). І жартує услід бригадирові, що широким кроком сходить по трапу: — Що, гадство, день робочий такий короткий? Тільки до роботи припадеш — уже й знімають!

Лишилися вдвох з глухим. З цим багато не поговориш, та з ним і говорити без потреби: він від усіх розумніший, без слова розуміє.

Ляп розчин! Ляп шлакобльок! Притиснули. Перевірили. Розчин. Шлакобльок. Розчин, Шлакобльок ...

Здається, і бригадир казав — розчину не шкодувати, за стіну його і побігли. Але так зроблений Шухов по-дурацькому, і за вісім років таборів ніяк його відучити не можуть: усяку річ і труд усякий шкодує він, щоб задурно не гинули.

Розчин! Шлакобльок! Розчин! Шлакобльок!

— Кінчили, мать твою за ногу! — Сенька кричить. — Гайда!

Носилки схопили — і по трапу.

А Шухов, хоч його зараз хай конвой і псами цькує, відбіг по площадці назад, глянув. Нічого. Тепер підбіг — і через стінку, зліва, справа. Ех, око — висок! Рівно! Ще рука не старіє.

Побіг по трапу.

Сенька — із розчинної і по схилу бігом.

— Ну! Ну! — обертається.

— Біжи, я зараз! — Шухов махає.

А сам в рочинну. Майстерок так просто кинути не можна. Може, завтра Шухов не вийде, може, бригаду на Соцгородок заженуть, може, сюди й за півроку не потрапиш — а майстерок хай пропаде? Заначити так заначити!

У розчинній усі печі загашені. Темно. Страшно. Не того страшно, що темно, а що пішли всі, не дорахуються його одното на вахті, і бити буде конвой.

А все ж зирк-зирк, добачив камінь великий в куті, відвалив його, під нього майстерок підсунув і накрив. Порядок!

Тепер скоріше Сеньку наздоганяти. А він відбіг кроків на сто, далі не йде. Ніколи Кльовшин у біді не залишить. Відповідати — так разом.

Побігли поруч — маленький і великий. Сенька на півтори голови вищий Шухова, та й голова сама у нього яка велика вродилася.

Є ж нероби — на стадіоні з доброї волі навипередки бігають. Отак поганяти б їх, чортів, після цілого дня робочого, зі спиною, ще не розігнутою, у рукавицях мокрих, у повстяниках стоптаних — та по —Холоду.

Задихалися, як собаки скажені, тільки й чути: ху-ху! ху-ху!

Ну, та бригадир на вахті, пояснить же.

От просто на натовп біжать, страшно.

Сотні горлянок зразу як заверещали: і в мать їх, і в батька, і в рот, і в ніс, і в ребро. Як п'ятсот чоловіка на тебе розлютяться — ще б не страшно!

Але головне — конвой як?

Ні, конвой нічого. І бриґадир тут же, в останньому ряду. Пояснив, значить, на себе вину взяв.

А хлоп'ята ревуть, а хлоп'ята матюкаються! Так ревуть — навіть Сенька багато почав, передихнув та як закрутив з своєї висоти! Усе життя мовчить — ну, а як і тахне! Кулаки підніс, зараз битись кинеться. Замовкли. Сміється дехто.

— Ей, сто четверта! Так він же у вас не глухий? — кричать. — Ми перевіряли.

Сміються всі. І конвой теж.

— Розібратися по п'ять!

А брами не відкривають. Самі собі не вірять. Посунули натовп від брами назад. (До брами всі прилипли, як дурні,, ніби від того скоріше буде).

— Розібратися по п'ять! Перша! Друга! Третя!..

А як п'ятку назвуть, то вперед проходить, метрів на кілька. Віддихався Шухов покищо, оглянувся — а місяць, батьку рідний, нахмурився багряно., уже на небо увесь виліз. І убувати, диви, почав трохи. Учора об цій порі багато вище стояв.

Шухову весело, що все добре пішло. Кавторанґа під бік штовхає і закидає:

— Чуєш, кавторанґу, а як за наукою вашою — старий місяць куди потім дівається?

— Як куди? Нівігластво! Просто його не видно!

Шухов головою крутить, сміється:

— Та як не видно. — звідки ти знаєш, що він є?

— Так що ж, по-твоєму, — дивується капітан, — щомісяця новий місяць?

— А що ж дивного?. Люди щодня народжуються, так місяцеві раз на чотири тижні можна?

— Тьху! — плюнув капітан. — Ще жодного такого дурного матроса не бачив. Так куди ж старий дівається?

— От я ж і питаю тебе — куди? — Шушов зуби виставив.

— Ну? Куди?

— Ну? Куди?

— Шухов зідхнув і повідав, шепелявлячи трохи:

— У нас так казали: старий місяць Бог на зірки кришить.

— От дикуни! — капітан сміється. — Ніколи не чув! Так ти що ж, у Бога віриш, Шухов?

— А що? — здивувався Шухов. — Як гримне — іди не повір!

— А нащо ж це Бог робить?

— Що?

— Місяць на зірки кришить — пощо?

— Ну, як не розуміти! — Шухов здвигнув плечима. — Зірки од часу падають, поповняти треба.

— Повернись, мать... — конвой реве. — Розберись!

Уже до них рахунок дійшов. Пройшла п'ятка дванадцята п'ятої сотні, і їх двоє позаду — Буйновський та Шухов.

Конвой метушиться, тлумачить по дощечках рахівничих. Бракує! Знов у них бракує. Хоч би рахувати вміли!

Нарахували чотириста шістдесят два, а мало бути, тлумачать, чотириста шістдесят три.

Знову всіх відштовхали від брами (до, брами знову притиснулися) — і ну:

— Р-розібратися по п'ять! Перша! Друга!

Ці перерахунки їхні тим докучають, що час марнується вже не казенний, а свій. Це ще поки степом до табору допхаєшся та перед табором чергу на шмон вистоїш! Всі об'єкти бігом біжать, один перед другим стараються, щоб раніше на шмон і, значить, у табір раніше шмигнути. Який об'єкт у табір першим прийде, той сьогодні й королює: їдальня його чекає, на посилки він перший, і в камеру збереження перший, і в індивідуальну кухню, в КВЧ за листами або в цензуру свій лист здати, в санчастину, у перукарню, у лазню —■ усюди він перший.

Та буває, конвою теж скоріше нас здати — та до себе в табір. Солдату теж не розгуляєшся: діла багато, часу мало.

А от не виходить їх рахунок.

Коли останні п'ятки стали перепускати, привиділося Шухову, що на самому кінці троє їх буде. А ні, знову двоє.

Рахувальники до начкара, з дощечками. Тлумачать. Начкар кричить:

— Бриґадир сто четвертої!

Тюрін виступив на півкроку:

— Я.

— У тебе на ТЕЦ ніхто не лишився? Подумай.

— Ні.

— Подумай, голову одірву!

— Ні, точно кажу.

А сам на Павла стріляє — чи не заснув там хто у розчинній?

— Роо-зберись по бриґадах! — кричить начкар.

А стояли п'ятками, як випало, хто з ким. Тепер заштовхалися, загули. Там кричать: "Сімдесят шоста — до мене!" Там: "Тринадцята! Сюди!" Там: "Тридцять друга!"

А 104-а як була позаду всіх, так і зібралась позаду. І бачить Шухов: бриґада вся з руками порожніми, до того запрацювалися, дурні, що й трісок не підзбирали. Тільки удвох в'язочки малі.

Гра ця відбувається щодня: перед зніманням збирають роботяги трісочки, палички, дранку ламану, обв'яжуть тасьмою з ганчірки чи старенькою вірьовочкою і несуть. Перша облава — біля вахти про— раб або з десяцьких хто. Як стоїть, зараз накаже все кидати (мільйони вже через комин пустили, так вони трісками надолужити думають). Але у роботяги свій розрахунок: коли кожний з бриґади хоч трошки паличок принесе, в бараці тепліше буде. А то дають днювальним на кожну піч по п'ять кілограмів вугільного пилу, од нього тепла не чекай. Тому так і роблять, що паличок наламають, напиляють найкоротше, та й запхають їх собі під бушлат. Так прораба і проминуть.

Конвой же тут, на об'єкті, ніколи не велить дрова кидати: конвою теж дрова потрібні, та нести самим не вільно. Одна річ — мундир не дозволяє, друга — руки автоматами зайняті, щоб на нас стріляти. Конвой як до табору доведе, тут і скомандує: "Од такого до такого ряду кинути дрова сюди". Але беруть по-божому: і для таборових наглядачів лишити треба, і для самих зеків, а то й зовсім носити не будуть.

Так і виходить: носи дрова кожен зек і кожного дня. Не знаєш, коли донесеш, коли віднімуть.

Поки Шухов очима полював, чи нема де трісочок під ногами під— збирати, а бриґадир уже всіх порахував і доповів начкарам:

— Сто четверта — вся!

І Цезар тут, від конторських до своїх підійшов. Вогнем червоним із люльки на себе попихкує, вуса його чорні інеєм вкрилися, питає:

— Ну як, капітане, справи?

Грітому мерзлого не зрозуміти. Пусте питання — справи як?

— Та як? — поводить капітан плечима. — От напрацювався, ледве спину розігнув.

Ти, мовляв, закурити догадайся дати.

Дає Цезар і закурити. Він у бриґаді одного кавторанґа і тримається, більше йому нема з ким слово сказати.

— У тридцять другій одного нема! У тридцять другій! — гудуть усі.

Погнав помічник бриґадира 32-ї і ще з ним хлопець один — туди, до авторемонтних, шукати. А по натовпу: хто? та що? — питають. І дійшло до Шухова: нема молдованина маленького чорнявого. Який же це молдованин? Чи не той молдованин, що, кажуть, шпигуном був румунським, справжнім шпигуном?

Шпигунів — у кожній бриґаді по п'ять осіб, але це шпигуни роблені, навмисники. За справами проходять, як шпигуни, а самі просто полонені. І Шухов такий же шпигун.

А цей молдованин — справжній.

Начкар як глянув у список, так і почорнів увесь. Бож як шпигун збіг, що тоді начкару буде?

А натовп увесь і Шухова злість бере.