Один день Івана Денисовича - Сторінка 6

- Олександр Солженіцин -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

З начальником табору, з ППЧ, з прорабами, з інженерами Шухов не мас справи: всюди його бриґадир заступить, груди сталеві у бригадира. Зате ворухне бровою, пальцем покаже — біжи, роби. Кого хочеш у таборі обдурюй, тільки Андрія Прокоповича не обдурюй. І будеш жити.

І хочеться Шухову спитати бриґадира, чи там таки працювати, де вчора, чи на інше місце переходити — а боязко уривати його високу думу. Щойно Соцгородок з плечей скинув, тепер, можливо, процентовку обмірковує, від неї п'ять наступних днів харчування залежить.

Обличчя у бриґадира у великих подзьобинах, від віспи. Стоїть проти вітру — не зморщиться, шкіра на обличчі — як кора дубова.

Ляпають руками, перетоптуються в колоні. Злий вітерець! Уже, здається, на всіх шістьох вишках полки сидять — знову в зону не пускають. Пильність помпують.

Ну! Вийшов начкар з контролером з вахти, по обидва боки брами стали і браму розвели.

— Роз-берись по п'ятках! Пер-ша! Дру-га!

Закрокували арештанти, як на параду, кроком ледве не стройовим. Аби тільки в зону прорватися, там не вчи, що робити.

За вахтою близько — будка контори, біля контори стоїть прораб, бригадирів збирає, та вони й самі до нього. І Дер туди, десяцький із зеків, сволота порядна, свого брата-зека гірше псів ганяє.

Вісім годин, п'ять хвилин по восьмій (щойно енерґопоїзд прогудів), начальство боїться, щоб зеки часу не— марнували, по угріваль— нях не розпорошилися — а в зеків день великий, на все часу вистачить. Хто в зону зайде, схиляється: там трісочка, тут трісочка, нашій печі вогонь. І в нори ховаються.

Тюрін звелів Павлові, помічнику, іти з ним у контору. Туди ж і Цезар повернув. Цезар багатий, два рази на місяць посилки-, усім підсунув, кому треба, — і п р и д у р к о м працює в конторі, помічником нормувальника.

А решта 104-а зразу набік, і бігом, бігом.

Сонце зійшло червоне, імлисте над зоною порожньою: там щити збірних домів, снігом занесені, там кладка кам'яна почата, та на фундаменті й покинута, там хобот: ескаватора переломлений лежить, там ківш, там мотлох залізний, канав накопано, траншей, ям нави— вертано, авторемонтні майстерні під перекриття виведені, а на горбі — ТЕЦ у початку другого поверху.

І — поховалися всі. Тільки шість вартових стоять на вишках, та біля контори метушня. Оце то і є наша мить! Старший прораб скільки, кажуть, загрожував рознарядку всім бригадам давати з вечора — а ніяк не налагодить. Тому що з вечора до ранку у них усе навпаки перевертається.

А мить — наша! Поки начальство розбереться — приткнись, де тепліше, сядь, сиди, ще наломиш спину. Добре, як коло печі — онучі перевернути: та трохи погріти їх. Тоді увесь день ноги теплі будуть. Але й без печі — однак добре.

Сто четверта бригада ввійшла у велику залю в авторемонтних, де засклили з осени і 38-а бригада бетонові плити ллє. Одні плити в формах лежать, інші стояком поставлені, там арматура сітками. До верху високо і підлога земляна, тепло тут не буде тепло, а все ж цю залю опалюють, вугілля не шкодують: не для того, щоб людям грітися, а щоб плити ліпше схоплювало. Навіть градусник висить, і в неділю, коли табір чомусь на роботу не вийде, вільний теж палить.

Тридцять восьма, звичайно, чужих нікого1 до печі не допускає, сама обсіла, онучі сушить. Гаразд, ми й тут, у куточку, нічого.

Задом ватяних штанів, що всюди вже насиділися, Шухов пристосувався на край дерев'яної форми, а спиною до стіни приперся. І коли він одхилився — натягнулися його бушлат і тілогрійка, і лівим боком грудей, при серці, він відчув, як потискує тверде щось. Це тверде було — із внутрішньої кишеньки ріжок хлібного окрайця, тієї половини вранішнього1 пайка, яку він узяв собі на обід. Завжди він стільки з собою і брав на роботу і не зачіпав до обіду. Але він другу половину з'їдав за сніданком, а сьогодні не з'їв. І зрозумів Шухов, що нічого він не заощадив: засмоктало його зараз той пайок з'їсти в теплі. До обіду — п'ять годин, довго.

А що в спині ломило — тепер у ноги перейшло, ноги такі слабі стали. Ех, до пічки б!..

Шухов положив на коліна рукавиці, розстебнувся, намордник свій дорожній, зледенілий розв'язав на шиї, переломив кілька разів і в кишеню сховав. Тоді дістав хлібчик у білій шматці і, тримаючи шматку за пазухою, щоб ні кришки повз ту шмаггку не впало, почав помалу-помалу відкусувати й жувати. Хліб він проніс під двома одежками, грів його власним теплом — і від того він не мерзлий був ні крапельки.

У таборах Шухов не раз пригадував, як на селі раніше їли: картоплю — цілими сковорідками, кашу — чавунцями, а ще раніше м'ясо — великими кавалками. Та молоко* тягли — хай черево лусне. А не треба було так, зрозумів Шухов у таборах. їсти треба — щоб думка уся на їжі була, от як зараз ці малі шматочки відку— суєш, і язиком їх мнеш, і щоками підсмоктуєш — і такий тобі запашний цей хліб чорний сирий. Що Шухов їсть вісім років, дев'ятий? Нічого. А ворочає? Го-го!

Так Шухов зайнятий був своїми двома стами грамами, а поблизу нього по тім же боці сиділа і вся 104-а.

Два естонці, як два рідні брати, сиділи на низькій бетоновій плиті і разом, за чергою, курили половинку цигарети з одного мундштука. Естонці ці були обидва білі, обидва довгі, обидва сухі, обидва з довгими носами, з великими очима. Вони так один одного трималися, іначе б одному без другого повітря синього бракувало. Бриґадир ніколи їх і не розлучав. І їли вони все пополам, і спали на вагонці зверху на одній. І коли стояли в колоні, або на розводі чекали, або на ніч лягали — все між собою розмовляли, завжди неголосно і не поспішаючи. А були вони зовсім не брати і познайомилися вже тут, у 104-й. Один, розказували, був рибалкою з побережжя, другого ж, коли совєти встановились, дитям малим родичі у Швецію вивезли. А він виріс і надумав назад — в Естонії інститут кінчати.

От, кажуть, нація нічого не значить, у кожній, мов, нації погані люди є. А естонців скільки Шухов не бачив — поганих людей йому не траплялося.

І всі сиділи — хто на плитах, хто на обшивці до плит, кожний поринув у свої думи, мовчить. Фетюков-шакал назбирав десь недопалків (він їх і з плювачки виверне, не погидує), тепер на колінах їх розгортав і неперегорілий тютюнець осипав у один папірець. У Фетюкова на волі дітей троє, але як сів — від нього всі відмовилися, а жінка заміж вийшла: так допомоги йому ні звідки.

Буйновський стріляв-стріляв очима на Фетюкова, та й гавкнув:

— Ну, що заразу всяку збираєш? Губи тобі сифілісом обкидає! Кинь!

Кавторанґ — капітан, значить, другої ранґи, — він командувати привик, він з усіма людьми так розмовляє, як командує.

Але Фетюков від Буйновського ні в чому не залежить — кавто— ранґу посилки теж не йдуть. І, недобре усміхаючись ротом півпо— рожнім, сказав:

— Почекай, кавторанґ, вісім років посидиш — ще й ти збирати будеш. Гордовитіші за тебе люди в табір приходили...

Фетюков на себе міряє, а кавторанґ, може, і витримає...

— Що-що? — недочув глухуватий Сенька Клевшін. Він думав, про те розмова йде, як Буйновський сьогодні на розводі погорів. — Задиратися не треба було! — скрушно похитав вік головою. — Усе обійшлося б.

Сенька Клевшін — він тихий бідолаха. Вухо в нього луснуло одне, ще в сорок першому. Потім у полон попав, тікав, ловили, упхнули в Бухенвальд. У Бухенвальді чудом смерть оминув, тепер відбуває строк тихо. Будеш задиратися, каже, пропадеш.

Це правда, крекчи та гнись. А затнешся — переломишся.

Алексєй обличчя в долоні втопив, мовчить. Молитви читає.

Доїв Шухов пайок свій до самих рук, одначе голої шкоринки шматок — півкруглої верхньої шкоринки — залишив. Тому що ніякою ложкою так чисто каші не виїсти з миски, як хлібом. Шкоринку цю він знов у шматку білу загорнув на обід, шматку запхав у кишеню внутрішню під тілогрійкою, застебнувся від морозу і був готовий, хай тепер1 на роботу шлють. А ліпше б і ще затрималися.

Тридцять восьма бригада встала, розійшлася: хто до розчиномішалки, хто за водою, хто до арматури.

Але ні Тюрін не йшов до своєї бригади, ні помічник його Павло. І хоч сиділа 104-а ледве чи хвилин двадцять, а день робочий — зимовий, укорочений — був у них до шостої, уже всім здавалося великим щастям, уже ніби й до вечора тепер недалеко.

— Ех, пурги давно нема! — зідхнув червонолиций угодований лотиш Кільґас. — За всю зиму ні одної пурги! Що за зима?!

— Так ... пурга, пурга ... — перезідхнула бригада.

Коли задме в місцевості тутешній пурга, так не те що на роботу не ведуть, а з барака вивести бояться: від барака до їдальні як вірьовки не протягнеш, то й заблудиш. Замерзне арештант у снігу — то й пес йото хай їсть. А як утіче? Випадки були. Сніг при пурзі дрібненький-дрібненький, а в замет лягає, як пресує його хто. По такому замету, через дріт перекиненому, і втікали. Недалеко, правда.

Від пурги, як помислити, ніякої користи: сидять зеки під замком; вутілля не в час, тепло з барака видме; муки в табір не підвезуть — хліба нема; там, дивись, і на кухні не впоралися. І скільки б пурга не дула, — три дні чи тиждень — ці дні зараховують за вихідні і стільки неділь підряд на роботу вигонять.

А однаково люблять зеки пургу і молять її. Ледь вітерець кріпше заверне — все на небо задивляються: матеріяльчику б! матеріальчику!

Сніжку, значить.

Тому що від поземку ніколи пурга належна не розгуляється.

Уже хтось поліз грітися до печі З 8-ї бригади, його звідти потурили.

Тут у залю увійшов Тюрін. Похмурий був він. Зрозуміли бри— ґадники: щось робити треба, і швидко.

— Та-ак, — поглянув Тюрін. — Усі тут, сто четверта?

І не перевіряючи й не рахуючи, тому що у Тюріна ніхто нікуди втекти не міг, він скоро почав розподіляти. Естонців двох та Клев— шіна з Гопчиком послав велику скриньку на розчин недалеко взяти і нести на ТЕЦ. Ще двох послав він в інстурментальну, де Павло одержував інструмент. Чотирьох спорядив сніг чистити коло ТЕЦ, і при вході там у машинову залю, і в самій мапгиновій залі, і на трапах. Ще двом звелів у залі тій піч топити — вугіллям і дощок зарвати, поколоти. І одному цемент на санках туди везти. І двом воду носити, а двом пісок, і ще одному від снігу пісок той чистити і ломом розбивати.

І після всього того лишилися не призначеними Шухов і Кільґас — перші в бригаді майстри. І, відкликавши їх, бриґадир їм сказав:

— От що, хлоп'ята! (А був не старший від них, та звичка така в нього — "хлоп'ята").