Один в океані - Сторінка 11

Боже мій, які це чудові місця для мисливців і рибалок! Протягом усього нашого плавання вздовж узбережжя і під час перебування на острові я майже щодня полював по годині з рушницею і щоразу добував не менше як шість кілограмів риби.

А проте ми поспішаємо дістатися до порту. Хочеться якнайшвидше закінчити перший етап подорожі і переправитися в Малагу або в Танжер, словом, кудись ближче до Гібралтара. Тоді ми зможемо вирушити в плавання через Атлантичний океан.

У вівторок, 10 червня, під час заходу сонця, ми пливли за кілька десятків метрів од північно-західних берегів Менорки. Легенький вітрець поволі наближав нас до берега, але потім він залишив нас, і саме тоді, коли нам треба було огинати мис Менорку. І, як на зло, жодної бухти чи затоки, де можна було б кинути якір! А вітер з берега, як на біду, знову гнав нас у відкрите море. Менорко, земле обітована, невже ми втратимо й тебе? Невже нам доведеться знову кружляти у Валенсійській затоці, наче в Дантовому пеклі?

Ми докладали всіх зусиль, щоб затримати, уповільнити дрейф на північ за допомогою нашого підводного парашута. На жаль, течія несла наш човен на північ. Прокинувшись у середу, 11 червня, на вісімнадцятий день подорожі, ми з відчаєм побачили, що принаймні 15 миль пролягло між нами і давно очікуваним берегом.

Та надія знову повернулася до нас. Здійнявся легкий бриз з моря, і ми знову поволі почали наближатися до західного узбережжя — мису Менорки. Ми знали: досить обігнути цей мис і пройти з милю на південь, щоб потрапити в маленький порт Сьюдадела, який здається нам рятівним пристановищем. О 10-й годині ранку ми — о радість! — помічаємо нарешті з десяток рибальських човнів.

Метрів за двадцять од берега до нас наблизився один з човнів, узяв на буксир, і через десять хвилин, усе ще не вірячи собі, ми вже входили в чудовий маленький порт, який одразу ж нас зачарував. Однак принади і спокуси землі були небезпечні для мого товариша, незважаючи на всю його мужність, стійкість і витримку, проявлені під час плавання.

Наше прибуття зацікавило багатьох мешканців міста. В порту зібрався цілий натовп. Попереду стояв уже літній іспанський офіцер з розумними очима. Кинувши погляд на наш прапор, він звернувся до мене. Я ледве стояв на ногах, і мене підтримували два люб'язні чоловіки. Зав'язалася коротка розмова:

— Ви француз?

— Так.

— Звідки ви прибули?

— З Франції.

— На оцьому? — спитав іспанець, вказуючи очима на "Єретик".

— Так.

— З якого порту?

— Монте-Карло.

— Шановний добродію, щоб повірити цьому…

Я простяг йому вирізане з газети повідомлення, де йшла мова про наше майбутнє відплиття.

Пробігши його очима, старий іспанський офіцер відступив на крок перед прапором, виструнчився і голосно сказав:

— Тоді, панове, — хай живе Франція!

Схвильований, я попросив його засвідчити цілість наших аварійних запасів.

Який контраст з попередніми двома добами! Спочатку якнайшвидше надіслали телеграми рідним. Потім — велика склянка холодного пива, що здається нам нектаром.

Ми були під впливом чар цієї казкової країни. Провідники скоро подружилися з нами, показали нам багатства і визначні місця цього затишного маленького міста.

Спасибі тобі, Гільєрмо, за те, що ти повів мене в житла, де зберігалися старовинні речі, які нагадували про давнє минуле — завойовницькі війни, що їх вели маври, французи, англійці, іспанці; де я побачив меблі часів королеви Анни, іспанську зброю і фламандські рукописи. Спасибі тобі, бо ти сказав мені якось: "Цей дім — твій!" Адже ці слова багато важать для людини твоєї нації.

Спасибі тобі, Августіне. Ти частував мене національними стравами Менорки, і зокрема славнозвісною "собразадою", про яку я й досі зберіг "пекучі" спогади.

Спасибі вам, Фернандо і Гарсіа! Ви показали мені затишні бухти, де шастали морські окуні й безліч інших риб, що породили надію навіть в мене, невдахи-рибалки. Я задовольнив на цьому острові ще одну свою пристрасть — любов до музики. Наступної неділі Гільєрмо познайомив мене з місцевим композитором. Удома в нього я зустрівся з прекрасним піаністом Мальорки доном Мас Пор-селем, учнем Альфреда Корто. І знову Бах, Фалла, Шуман та Дебюссі заполонили мою душу. Як важко буде залишати гостинне місто!

А проте в понеділок під аплодисменти багатьох присутніх ми з допомогою моряків виходимо з прекрасного порту. Рибальський човен відбуксирував нас до Алькудії, за п'ять миль од берега Менорки.

Те, до чого ми повинні були звикнути, сталося вдруге. Через десять хвилин буксирний кінець відчепили, і ми знову залишилися самі. Цього разу маршрут був короткий. Ми хотіли доплисти до Мальорки, а до неї було сорок миль. Ми могли бути там на світанку наступного дня. Але це при тій умові, якщо вітер і течія не відкинуть нас до північного берега. А уникнути цього — складна проблема, бо наші кілі були погано закріплені і майже не діяли. До того ж вітер дув з південного заходу. Проте все нібито йшло добре, і ранком 7 червня ми пливли посередині фарватеру. Назустріч ішло чимало рибальських човнів, рибалки дружньо вітали нас.

На суходолі ми були недовго і тому одразу ввійшли в ритм нашого звичайного життя на "Єретику". Правда, ми взяли з собою трохи харчів, вважаючи, що продовжувати дослід між двома острівцями недоцільно. Непорушний запас усе бережемо для плавання в Атлантичному океані.

Нарешті, десь близько 16-ї години, дорогий нам острів Менорка, що ледве підносився над обрієм, розтанув на сході, і в промінні надвечірнього сонця урочисто випливла гордовита Мальорка.

Раптом Джек, що саме в цей час сидів за стерном, з властивим йому спокоєм повідомив:

— Ален, нас дуже відносить на північ, вітер зараз дме прямо з півдня. Це мені не подобається, бо південний і північний вітри викликають жахливі бурі. Але спробуємо добратися до порту.

Проте стрімкі скелі Мальорки вже промайнули перед нами. Вітер підхопив нас і знову поніс у Валенсійську затоку! Єдине, що ми можемо зробити, — кинути плавучий якір. Справді, це море хоч кого до розпачу доведе. І коли ми вже потрапимо в зону постійних вітрів? Я твердо вирішую ніколи не плавати у Середземному морі, не взявши з собою про всяк випадок підвісного мотора. Виходить, попереду ще одна ніч пасивного чекання. А що принесе завтрашній день? Нам уже починає набридати знавісніле Середземне море.

18 червня, на світанку, вітер ущух. Ми боязко оглядаємося довкола і з розпачем переконуємося, що дрейфуємо приблизно на тому самому місці, де опинилися у вівторок, 10 червня, на цю ж годину. Може, нас тільки віднесло трохи далі в море, миль за двадцять на північний схід від Менорки. Знову доведеться повторювати те ж саме: обійти мис і ще раз перепливти протоку…

Як на лихо, північний вітер дужчає. У відкритому морі, далеко від берегів, ми нічого не боялись, але тут, серед скель і рифів, нам загрожувала смертельна небезпека. Тепер лишалося тільки одне — спробувати повернутися до Сьюдадели і почекати, доки випогодиться. Треба поспішати, бо вітер з кожною хвилиною дужчає. Дуже швидко, приблизно за чотири години, роблячи в середньому п'ять вузлів за годину, ми наблизилися до землі. Та в цей час на морі знялися такі хвилі, що годі було й думати обійти згубний мис.

Ми вже вирішили повернути на схід, щоб увійти в якусь більш-менш спокійну бухту, але в цей час підійшов рибальський баркас і взяв нас на буксир. Та цього разу пливти набагато важче: з кожним ударом хвилі буксирний канат то провисає, то рвучко натягується і аж дзвенить, наче струна.

Все йде добре, поки "Єретик" ріже хвилі носом. "А що буде, коли ми повернемось боком до хвиль?" — не приховує свого занепокоєння Джек.

І ніби у відповідь на його слова човен злітає на гребінь, буксирний канат натягується, потім хвиля спадає, і "Єретик" перевертається. Ми опиняємось в воді. На щастя, буксирний човен швидко підпливає до нас, і ми видираємося на борт. І одразу ж, ще до пояса у воді, я кричу:

— Джек! То як, експеримент наш триває?

Він відповідає з властивим йому британським спокоєм:

— А хто ж сумнівається в цьому?

Молодчага Джек! Я ж казав, що на морі він чудовий! І чого було нам заходити в порт!

"Єретик" зараз, мов черепаха, перевернута на спину. Потроху починають спливати різні предмети, які були під тентом. Прибій і гострі скелі щомиті загрожують рибальському човну, але іспанські рибалки, нехтуючи небезпекою, кружляють навколо місця "корабельної аварії". Побачивши. щось у воді, я пірнаю, намагаючись врятувати якнайбільше речей. Насамперед вітрило, потім водонепроникні мішки (слава богу, найцікавіші кіноплівки врятовано), кілька касет з фотоплівкою, весла, спальні мішки… На жаль, фотоапарати, кінокамера, компас і біноклі загинули. Щогла виявилася поламаною, а тент порваним.

Похнюплені входимо в порт Сьюдадела, тягнучи за собою "Єретик". Як же це трапилося? Нас занадто швидко буксирували, причому при піднятому вітрилі, чого не можна було робити в наших умовах. Раптовий порив вітру, удар — і ми перевернулися. Звідси мораль: ніколи, навіть при сприятливому вітрі, не дрейфувати без плавучого якоря, щоб мати можливість ставати до хвиль тільки носовою частиною.

А все-таки ми врятувалися, човен не пошкоджено, наша воля непохитна. А це головне!

БИТВА ЗА СПОРЯДЖЕННЯ. ТАНЖЕР

Тільки-но ми прибули в порт, я одразу ж телеграфував Жану Ферре, щоб він вислав необхідне спорядження замість того, яке потонуло в морі. Незабаром надійшла відповідь: "Жан Ферре виїздить у Пальму". Нам лишалося одне — спокійно чекати представника "мешканців суходолу".

Рано-вранці в четвер я пішов до моря, щоб досхочу пополювати під водою. Разом з Фернандо, чемпіоном Менорки з підводного полювання, ми спокійно ловили рибу, коли прибіг, засапавшись, хлопчик і повідомив, що нас чекають якісь два французи.

"Це Жан", подумав я. Сів на велосипед і, незважаючи на палюче сонце, щодуху мчав, щоб швидше дістатися до порту. Прибувши на місце, я побачив… двох невідомих, які, заволодівши судновим журналом Джека, безсоромно переписували його. Здивований цим, я все ж прийняв своїх співвітчизників і пояснив мету нашої подорожі. Вони вже знали все, бо встигли розпитати коменданта порту й ознайомитися з нашими дорожніми нотатками. Весь ранок вони набридали мені розпитуванням.