Один в океані - Сторінка 4

Як виявилось, це був Джек Пальмер, чудовий мореплавець, що здійснив подорож з Панами в Каїр через Атлантичний океан, — так принаймні він сказав. Потім, разом з дружиною, він вирушив на своїй маленькій десятиметровій яхті "Гермуана" з Каїра в Монако через Кіпр, Тобрук і Мессінську протоку. Лишившись без грошей, що частенько трапляється з мандрівниками, він прожив у Монако близько року. Я докладно ознайомив його з своїми планами: ми повинні, здійснивши подорож у таких самих умовах, в яких опиняються потерпілі на човні, — без харчів і води, — довести всьому світу, що незважаючи на все, людина може вижити навіть у такому скрутному становищі. Джек Пальмер попросив кілька годин на обмірковування. Невдовзі він повернувся і просто сказав мені:

— Докторе Бомбар, можете звіритись на мене.

З кожним днем він подобався мені більше й більше, і я щиро радів такій "знахідці". Правда, ми поки що були на суші. Мимохіть я питав себе: "А що буде, коли нас почне мучити голод? Чи не накинемось ми один на одного? Хемсбергена я знаю добре, а от Пальмер?.."

Саме з цих міркувань, замість того щоб одразу вийти в океан з Танжера чи Касабланки, ми вирішили зробити перше випробування в Середземному морі. Це море, схоже на озеро, мало стати місцем випробування спорядження й людей. Чим суворіше зустріне воно нас, тим більше користі принесе. Так ми дізнаємось, що нас чекає попереду, і будемо готові сміливо виступити проти Атлантичного океану.

Я згадав свої старі проекти і замовив конструкторові нашого "Хіч-Хайкера" зробити такий самий човен, тільки значно більший. Але переговори затягнулися.

Звідусіль я одержував листи з більш-менш серйозними пропозиціями супроводжувати мене в подорожі. Що ж до журналістів, то вони просто набридли мені.

Серед листів, які надходили до мене, траплялися чудові, але були й дуже дивного змісту. Один молодик, наприклад, пропонував узяти його в експедицію виключно з гастрономічних міркувань: в разі невдачі він заздалегідь дозволяв себе з'їсти. Інший повідомляв, що вже тричі намагався покінчити життя самогубством, і просив узяти його в подорож, переконаний, що я винайшов найкращий спосіб вирушити на той світ.

У четвер, 15 травня, мені подзвонив Жан Люк де-Карбуччіа, який згодом став моїм вірним другом. Він погодився видати мою майбутню книгу й запропонував підписати договір, який покривав усі витрати на експедицію і дозволяв моїй дружині спокійно чекати мого повернення.

17 травня я приїхав у Париж і після рішучої розмови з конструктором одержав човна, якому судилося стати "Єретиком". В Монако я повернувся як переможець, привізши з собою і трансатлантичний човен.

Тепер ми могли вирушити в океан. Відплиття призначили на 24 травня. Конструктор, аеронавт Дебрутель, востаннє перевірив у порту Монако нашого надувного човна. Цей човен-пліт був завдовжки 4 метри 65 сантиметрів і завширшки 1 метр 90 сантиметрів. Човен відповідав усім вимогам нашої експедиції. Це була надута гумова ковбаса, що формою нагадувала подовжену кінську підкову, кінці якої з'єднувала дерев'яна дошка. Завдяки цій кормі наші рибальські жилки та шнури не могли перетерти гуму й призвести до фатальної аварії. На дні човна був покладений тонкий дерев'яний настил.

Наше судно не мало жодної металевої деталі. Кожен борт являв собою чотири камери з водонепроникними перегородками; в ці камери можна було накачувати й спускати повітря незалежно одна від одної. Згодом, під час плавання, ми переконалися, що така будова човна дуже вдала.

Дно човна практично було плоским. Посередині йшла, наче хребет, станова планка, ділячи човен на дві частини і утворюючи щось схоже на кіль, який збільшував стійкість судна на морі і разом з тим не чинив зайвого опору хвилям. Коли дув вітер, човен рухався за допомогою прямокутного вітрила площею три квадратних метри. На жаль, вітрило це напиналося на щоглі, прилаштованій майже на носі човна, і це заважало рухатись проти вітру. Та все ж судно могло трохи маневрувати, маючи два допоміжних стерна, припасованих до бортів.

Лишалося тільки одержати дозвіл на плавання. Дехто, мабуть, думає, що це звичайна собі формальність. Насправді, все було не так просто, як здавалося на перший погляд, і мушу визнати, іноді я просто побоювався, що експедиція не відбудеться. Ще одна перешкода: в останню хвилину я довідуюся, що Ван Хемсберген не може пливти зі мною. Що ж, доведеться вирушити вдвох з Джеком Пальмером.

За кілька днів до відплиття я з подивом дізнався, що суд департаменту Нор заочно наклав на мене штраф у дві тисячі франків за порушення правил навігації у відкритому морі. Не гаючи часу, я сів у поїзд і поїхав опротестувати це рішення й виправдати себе.

Друга дія "Комічної інтермедії" відбулася в урочистій обстановці кримінального суду. Мене звинувачують у тому, що я без дозволу використав для плавання у відкритому морі судно, яке тут називають "човном для прогулянки".

Я прошу слова.

— Пане суддя, мене дивує той факт, що до відповідальності притягнуто лише мене, хоч я був тільки пасажиром на човні, яким керував його власник. По-друге, я хочу знати: чи одержав би я дозвіл на плавання у відкритому морі в тому разі, коли б став домагатися його?

— Ніхто не забороняв би вам пливти і не давав би такого дозволу. Це не обов'язково.

— То чому ж тоді…

Але тут схопився з місця пан помічник прокурора. Досі він сидів ані пари з вуст, а тепер вибухнув злою, уїдливою промовою:

— Я вважаю за свій обов'язок звернути увагу суду на те, що звинувачений являє собою справжню загрозу для суспільства. Своїм згубним прикладом він може запалити багатьох молодих людей. На нього заочно було накладено штраф у дві тисячі франків. Але він повторив свій вчинок, і тому я наполягаю на подвоєнні суми штрафу.

— Пане суддя, зараз я готую експедицію, що, можливо, матиме світове значення. Я прошу заради себе і заради вас самих виправдати мене.

Після цього суд іде радитись і засуджує мене умовно до двох штрафів по тисячі франків, висунувши проти мене таке звинувачення: "За порушення правил навігації, яке полягає у використанні "човна для прогулянок" для плавання у відкритому морі". У мене не було часу подавати апеляцію, і я повернувся в Монако.

* * *

В Монако відбулася ще одна зустріч, через яку експедиція мало не зірвалася.

До мене завітав солідний чоловік років тридцяти, який зовні був схожий на типового американського репортера. З властивою деяким журналістам навальністю і фамільярністю він почав інтерв'ю і раптом спитав:

— А у вас є радіопередавач?

— Ні.

— Ні? Друже мій, дякуйте богові, що ви зустрілися зі мною! Я дістану вам передавач.

І поки я, не вірячи власним вухам, здивовано дивився на свого несподіваного благодійника, він вів далі:

— Ми дуже цікавимось вашим дослідом. Чи знаєте ви, що монтаж приймальної і передавальної апаратури на такій посудині, як ваша, висуває ряд складних технічних проблем? Ми хотіли б їх розв'язати, певна річ, за вашою допомогою. Ви згодні? Вам подобається такий проект?

Я поспішив гаряче потиснути йому руку й висловити свою подяку.

— Добивайтеся від властей князівства дозволу на передачі. Це найскладніше. Як тільки ви матимете офіційні позивні, ми відразу ж приїдемо до вас.

— Але… мені хотілося б якнайскоріше одержати апаратуру. Щоб її встановити, треба, мабуть, добре поморочитися.

— Звіртеся на нас. Промовивши це, він зник.

Мало не стрибаючи від радості, я звернувся з заявкою до властей князівства Монако і попросив прискорити справу. Дозвіл я одержав 23 травня. Але, оскільки мені раніше стало відомо, що власті задовольнили моє прохання, я міг повідомити про це репортерові вже 20 травня.

За чотири дні до цього, 16 травня, я був у Парижі і розповів про все Жану Люку. Правду кажучи, я чекав од нього несамовитої радості, але він поставився до цього стримано.

— А чи знаєш ти, які труднощі пов'язані з цією машинерією? — спитав він мене. — Адже для того, щоб підтримувати з допомогою такого слабенького передавача зв'язок через океан за три тисячі кілометрів, треба бути принаймні досвідченим радіолюбителем або ж справжнім радіотехніком. Ти знаєш це?

— Правду кажучи, я й сам про це думав. Навіть попередив свого репортера, що зовсім не розуміюся на радіо.

— Тим краще!

Викликавши в Парижі тривогу, я поїхав назад. А Жан Люк після тривалих роздумів пішов до Жана Ферре, члена Французького об'єднання радіолюбителів, щоб попросити в нього поради.

А я в цей час відчував цілковиту довіру. Тоді я й гадки не мав, що доведеться пливти без радіо. Та про це не жалкую: принаймні маю тепер двох вірних друзів.

22 травня. Жан Ферре дзвонить мені з Парижа. Він цікавиться:

— Які саме лампи у вашому апараті? Який тип антени, яке джерело енергії? На яких хвилях будете працювати? Що за приймач?

Я ніяковію, адже я невіглас у цій справі, і відповідаю:

— Покладаюся на спеціалістів…

— Але чи знаєте ви, — веде далі Ферре, — що навіть справжнім радіотехнікам потрібно кілька місяців для вирішення цієї проблеми? Чи відомо вам, що навіть нам, любителям, потрібно щонайменше два тижні на монтування й перевірку такої апаратури? Сьогодні 22 травня. Ви хочете відпливти 24. У вас іще нічого немає? Та ви просто божевільні!..

І він кладе трубку.

Негайно я дзвоню своєму радіорепортерові:

— Чи не можна швидше? Я вирушаю двадцять четвертого.

— Любий лікарю, ми знаємо все. Звіртеся на нас.

23 травня я зустрічаю на вокзалі Карбуччіа і Ферре. Замість привітання Ферре вимахує папірцем з надрукованим текстом:

"Президент Французького об'єднання радіолюбителів відряджає пана Жана Ферре в розпорядження лікаря Бомбара, щоб вивчити разом усі технічні питання радіозв'язку під час експедиції. Пан Ферре мусить ознайомити лікаря Бомбара з усіма заходами, вжитими для успішного проведення цього досліду, що становить для радіолюбителів винятковий інтерес з технічних і спортивних міркувань.

Маршвіль"

Такого досліду ще ніхто не робив. Отже, моя апаратура має бути шедевром технічної думки, насамперед з точки зору своєї ідеальної ізоляції від води і вологи. Далі. Вона повинна мати надійне джерело енергії і працювати при будь-якій антені і на всіх хвилях. А для цього треба бути або найдосвідченішим радистом, або мати дуже складний радіопередавач…

Лишалося тільки одне: залучити до цієї справи радіолюбителів.