Одіссея капітана Блада - Сторінка 10

- Рафаель Сабатіні -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Можливо, тут і знайдуться люди, які дотримуються тих самих кровожерливих поглядів, що й полковник Бішоп, але їх небагато. До того ж його превосходительство не любив ділити з іншими свою владу. Це таки за його.наказом Блад займається пораненими іспанцями, а всі його накази треба виконувати. І нема чого про це говорити.

— Ви розмовляєте, наче якийсь іспанець, полковнику,— не стримався губернатор і цим завдав самолюбству полковника болючої рани, яку не скоро загоїш. Бішоп занімів від образи і кулею вилетів з барака, охоплений люттю і не знаходячи слів висловити її.

Через два дні після того знатні дами Бріджтауна — жінки та доньки плантаторів і купців — зробили свій перший благодійний візит на пристань, принісши подарунки пораненим морякам.

Пітер Блад і цього разу був на своєму місці, подаючи допомогу своїм пацієнтам, тим нещасним іспанцям, на яких ніхто не звертав уваги. Все милосердя, всі подарунки призначалися членам команди "Прайд оф Девон", і Пітер Блад вважав, що це цілком природно. Але зненацька, підвівшись після перев'язки одного з поранених, він, на превеликий подив, побачив, що якась дама, відійшовши від [46] гурту, поклала банани і жменю цукрових тростин на плащ, який служив ковдрою одному з його пацієнтів. На ній було красиве вбрання з блідолілового шовку. Слідом за нею ніс кошик напівголий негр.

Пітер Блад, без камзола, з засуканими до ліктів рукавами грубої сорочки і з закривавленою ганчіркою в руці, якусь мить пильно розглядав даму. А вона, повернувшись до Блада, враз упізнала його і привітно посміхнулася. Це була Араббела Бішоп.

— Цей чоловік іспанець,— сказав Блад тоном людини, яка виправляє непорозуміння, і в голосі його прозвучала ледве вловима нотка злої іронії. Посмішка, якою Арабелла привіталась з лікарем, враз зів'яла на її устах. Вона нахмурилась, згорда глянула на Блада і з неприхованим докором відповіла:

— Я це знаю, але він теж людина. Така відповідь вразила лікаря.

— Ваш дядько, полковник, іншої думки,— сказав він, опам'ятавшись.— Він вважає, що це черва, яку слід залишити на муки й смерть від ран.

Тепер їй стала зрозумілою іронія, що звучала в його голосі. Не зводячи з лікаря здивованих очей, вона спитала:

— Навіщо ви говорите це мені?

— Хочу попередити вас, що ви можете накликати на себе гнів свого дядечка. Якби його воля, то мені б ніколи не дозволили перев'язувати цих поранених.

— А ви, напевне, вважаєте, що думка мого дядька має бути й моєю думкою? — Голос дівчини пролунав владно, а в карих очах спалахнув лиховісний вогник.

— Навіть у думці я не буваю брутальним із жінкою,— сказав Блад.— Але якщо ваш дядько дізнається, що ви роздаєте подарунки іспанцям...— Він зупинився, не знаючи, як закінчити речення.— Ото буде!

Проте це_ пояснення аж ніяк не задовольнило дівчину.

— Спочатку ви приписуєте мені нелюдяність, потім боягузтво. Клянусь честю, зовсім непогано для чоловіка, який навіть у думці не буває брутальним з жінками.— Вона розкотисто, по-хлопчачому засміялася, але тон цього сміху змусив Блада знітитися.

Йому здалося, що зараз він бачить дівчину вперше, і Пітер зрозумів, які помилкові були його попередні судження про неї.

— Пробачте мені, але як я міг догадатись, що... що племінниця полковника Бішопа — ангел? — вирвалось у Блада. [47]

— Звичайно, ви не могли догадитися — для цього треба бути кмітливішим.

З цими вбивчими словами вона зміряла його насмішкуватим поглядом, повернулася до негра і, схилившись над кошиком, якого той ніс, почала щедро обдаровувати фруктами та делікатесами поранених іспанців. На той час, коли вона наділила останнього з них, кошик спорожнів, її землякам нічого не залишилось. Та вони й не потребували її уваги. Арабелла це сама помітила — їх щедро засипали подарунками інші дами.

Випорожнивши кошик, вона гукнула на свого негра і, не сказавши ні слова і навіть не глянувши на Пітера Блада, з високо піднятою головою вийшла з барака.

Пітер подивився їй услід і зітхнув.

Його вразило відкриття, що навіть сама думка про гнів Арабелли непокоїть його. Ще вчора такого б не було. Це сталося зараз, після того, як він зрозумів її справжню вдачу. "Хай йому всячина, так мені й треба. Здається, я зовсім не розуміюся на людях,— думав він.— Але звідки було мені знати, що родина, яка зростила цього сатану полковника Бішопа, могла викохати й такого ангела, як Арабелла?"

Розділ VI

ПЛАНИ ВТЕЧІ

Відтоді Арабелла Бішоп щоденно відвідувала барак на пристані, принос ячи полоненим іспанцям фрукти, а потім гроші й одяг. Але вона навмисне вибирала для своїх відвідин такий час, коли не боялася зустріти там Пітера. Блад ніколи більше не бачив її в бараку, бо й він сам, у міру того, як видужували його пацієнти, бував там дедалі рідше й рідше. Та обставина, що всі поранені, які перебували під його доглядом, почували себе чудово і видужували, в той час як третина всіх тих, що їх доглядали Вакер і Бронсон — два інші хірурги міста,— померли від ран, сприяла зростанню авторитету засудженого бунтівника серед жителів Бріджтауна. Можливо, успіх його був випадковий, але населення острова дивилося на такий факт інакше. Все це призвело до звуження практики його колег, до збільшення роботи у Блада, а звідси і до зростання прибутків його хазяїна. І от Вакер та Бронсон виробили план, як покінчити з таким несприятливим для них станом речей. Але не будемо забігати наперед.

Одного разу, чи то випадково, чи навмисне, Пітер [48] Блад прийшов на пристань на цілих півгодини раніше, ніж звичайно, і зустрів Арабеллу Бішоп, яка саме виходила з барака. Пітер зняв капелюха і посторонився, щоб дати їй дорогу, але дівчина гордо пройшла повз нього, навіть не глянувши в його бік.

— Міс Арабелла! — благально промовив Блад. Дівчина вдала, що тільки зараз помітила його, і подивилася глузливо:

— Ах! Це вихований джентльмен! Пітер тяжко зітхнув.

— Невже ви так ніколи й не пробачите мені? Благаю вас, не гнівайтеся на мене.

— Яке самоприниження!

— Це так жорстоко — кепкувати з мене,— вів далі Блад, з виразом підкресленої покори.— Звичайно, я лише раб. Але може статися так, що й ви захворієте.

— Ну то й що ж?

— Вам буде ніяково посилати по мене, коли ви вважаєте мене за свого ворога.

— Хіба ви єдиний —лікар у Бріджтауні?

— Але я найменш шкідливий.

Тепер у душу дівчини закралася підозра, що він дозволяє собі іронізувати з неї. Змірявши його зневажливим поглядом, вона ущипливо зауважила:

— Здається, ви поводитесь занадто вільно!

— Привілеї лікаря.

— Я вам не пацієнтка. Запам'ятайте це, будь ласка, на майбутнє.

З цими словами Арабелла сердито повернулась і пішла.

"Або вона мегера, або я дурень, або і те й друге",— подумав Пітер і пішов у барак.

Цьому ранкові судилося стати ранком хвилювань. Приблизно через годину після зустрічі з Арабеллою, коли Блад виходив з барака, до нього підійшов Вакер, молодший з двох лікарів Бріджтауна; вже сам цей вчинок був нечуваною милістю, бо досі жоден із них не помічав Блада, обмежуючись черствим і випадковим привітанням.

— Якщо ви йдете до будинку полковника Бішопа, я пройдуся трохи з вами, докторе,— сказав Вакер, присадкуватий, товстий чоловік років сорока п'яти, з одвислими щоками і вицвілими блакитними очима.

Пітер Блад здивувався, але не показав цього.

— Я йду в резиденцію губернатора,— сказав він.

— А! Зрозуміло! До дружини губернатора...— і лікар засміявся якось так, що Блад не міг збагнути, чи глузує він,чи ні.— Я чув, що вона забирає у вас багато часу... Що ж... молодість і врода, докторе! Молодість і врода... Вони дають неоціненну перевагу в нашому ділі, так само як і в інших, особливо там, де замішані жінки. Пітер пильно подивився в очі Вакера.

— Здається, я розумію вашу думку,— сказав він.— Але краще ви поділіться нею з губернатором Стідом. Можливо, це трохи розважить його.

— Та ви не так зрозуміли мене, голубе!

— Хотілося б, щоб я помилився.

— О, який же ви запальний! — лікар взяв Пітера під руку.— Запевняю вас, я хочу допомогти вам. Ось послухайте.— Інстинктиво його голос перейшов майже на шепіт.— Рабство, в якому ви перебуваєте, мусить бути дуже неприємним для такої здібної людини, як ви.

— Яка проникливість! — глузливо кинув Блад. Але Вакер не помітив глузування і зрозумів його слова буквально.

— Я таки не дурний, мій дорогий лікарю. Я розпізнаю людей відразу, а часто навіть читаю їх думки.

— Ви примусите мене повірити в це, якщо вгадаєте, що думаю я,— сказав Блад.

Вакер ще ближче підійшов до Блада, коли вони крокували вздовж пристані, і заговорив ще таємничіше. Його вицвілі блакитні очі запобігливо заглядали в розумне насмішкувате обличчя супутника, який був на голову вищий за нього.

— Хіба я не бачу, з якою тугою ви дивитесь на море і в цей час думка ваша світиться в ваших очах? Хіба я не знаю, про що ви тоді думаєте? Коли б вам пощастило втекти з цього пекельного рабства, то на волі ви могли б з задоволенням і користю для себе віддатися професії, прикрасою якої ви є. Світ великий. Крім Англії, є ще багато країн, де людину ваших здібностей приймуть з дорогою душею. Крім англійських колоній, є ще багато інших.— Тут голос Вакера зазвучав ще тихіше, поки остаточно не перейшов на ледве чутний шепіт, хоч поблизу нікого не було.— Звідси зовсім недалеко до голландської колонії Кюрасао. В цю пору року туди без будь-якої небезпеки можна добратися на легкому човні. А Кюрасао був би перекидним містком до великого світу, який відкривається перед вами після втечі з рабства.

Вакер замовк. Він аж зблід і трохи задихався, але не зводив своїх бляклих очей з обличчя свого спокійного супутника. [50]

— Отже? — сказав він, помовчавши якусь хвилину.— Що ви на це скажете?

Проте Блад відповів не зразу. Збентежений несподіваною пропозицією, він намагався опанувати свої почуття, щоб обміркувати її. І почав він з того, чим інші, можливо, закінчили б.

— У мене немає грошей. А для цього потрібна крас-ненька сума.

— Хіба я не сказав, що хочу бути вашим другом?

— Чому? — запитав Пітер Блад прямо.

Та він уже не слухав, що говорив Вакер у відповідь. Поки той божився, що його серце обливається кров'ю за свого колегу, який знемагає в рабстві і позбавлений тих благ, які міг би легко мати завдяки своїй обдарованості, Пітер Блад зразу зловив справжню причину такої гуманності: Вакер і його колега бажали спекатися того, хто ніс їм розорення.