Одіссея капітана Блада - Сторінка 57

Все, що він з таким болем переживав зараз, було тільки необхідною фазою у його бурхливому житті".

Пірати взяли курс на острів Гаїті, розраховуючи, що де-Рівароль, перш ніж вирушити до Франції, буде змуше-нин відремонтувати там свої кораблі. Під помірними сприятливими вітрами "Арабелла" і "Елізабет" дві доби борознили море, але французів не бачили навіть здалеку. На світанку третього дня кораблі потрапили в смугу туману, який утруднив спостереження, а це тільки посилило досаду піратів і їхні побоювання, що тепер уже де-Рівароль напевно втече від них.

Кораблі на той час знаходились — як свідчить Пітт у судновому журналі — на 75° ЗО' західної довготи і 17° 45' північної широти. Миль за тридцять від них з лівого борту мала бути Ямайка. І справді, незабаром на північному заході показався могутній хребет Блакитних гір, схожий на ледве помітну смугу хмар. Блакитнофіолетові вершини немов зависли у прозорому повітрі над хвилями туману, що низько стелився над морем. Кораблі йшли під сприятливим західнм вітром. До піратів час від часу долинав далекий гуркіт, який для менш досвідчених моряків міг би здатися віддаленим шумом прибою з підвітряного боку судна.

— Гармати! — вигукнув Пітт, що стояв поруч із Бла-дом на квартердеку.

Блад кивнув головою, уважно прислухаючись.

— Миль за десять-п'ятнадцять звідси, десь недалеко від Порт-Ройяла,— додав Пітт і поглянув на свого капітана.— А чи не має це якогось відношення до нашої погоні?

— Гарматна стрілянина поблизу Порт-Ройяла.. Мабуть, полковник Бішоп з кимсь зчепився. З ким же ще він може воювати, як не з нашими друзями. Думаю, що це стосується нашого походу. У всякому разі, нам треба підійти ближче і дізнатися, в чому там справа. Накажи стерновим.

Не змінюючи курсу, вони пішли на гуркіт канонади, який зростав у міру наближення до місця бою. Так тривало, напевне, з годину. Та ось, коли Блад, напружено вдивляючись в імлу, сподівався вже побачити в підзорну трубу кораблі, які ведуть бій, гуркіт гармат ущух.

Але пірати не змінили курсу. Вони висипали геть усі на палубу і стривожено вдивлялися в морську далечінь. Нараз перед ними виринув з імли якийсь предмет, і незабаром вони побачили великий корабель, охоплений полум'ям. Коли [268] "Арабелла" і "Елізабет" підійшли ближче, обриси палаючого корабля стали чіткішими. На фоні диму й полум'я показалися голі обгорілі щогли, і капітан Блад розглядів у підзорну трубу вимпел з хрестом святого Георгія, що тріпотів на грот-щоглі.

— Англійський! — вигукнув він, не припиняючи спостережень за морем. Він хотів побачити переможця бою, відгомін якого вони чули, а жертва ось тут перед ними. Підійшовши, нарешті, ближче до приреченого судна, вони розгляділи миль за три-чотири від себе невиразні обриси трьох високих кораблів, що віддалялися. Цілком природно, вони спочатку подумали, що ця трійка належить до ямайської ескадри, а охоплена вогнем жертва, очевидно, розгромлений піратський корабель.

"Арабелла" й "Елізабет" поспішили на поміч нещасним морякам, які у відчаї збилися в трьох аж надто переповнених шлюпках біля своєї палаючої коробки. Але Пітт, що не відривався від підзорної труби, побачив щось таке, що могло помітити тільки око досвіченого моряка, і за кілька хвилин голосно сповістив приголомшуючу новину. Найбільший з трьох кораблів був флагманський корабель де-Рівароля "Віктор'єз".

"Арабелла" і "Елізабет" підійшли до переповнених людьми шлюпок, згорнули вітрила і лягли в дрейф. Треба було рятувати не тільки тих, кому пощастило втиснутись у шлюпки, а й тих нещасних, що, борючись за життя, чіплялися за уламки корабля.

Розділ XXIX

НА СЛУЖБІ У КОРОЛЯ ВІЛЬГЕЛЬМА

Одна з шлюпок пристала до борту "Арабелли", і на палубу першим піднявся сухорлявий, невеличкого зросту чоловік, одягнений у елегантний гаптований золотом камзол з темночервоного атласу. Пишний чорний парик обрамляв сердите жовте зморщене обличчя незнайомого. Його модний і дорогий одяг зовсім не змінився від пережитого нещастя, і чоловік тримався в ньому з невимушеною впевненістю справжнього вельможі. З усього було видно, що це не пірат. Слідом за ним на палубі з'явився другий чоловік, який у всьому, крім віку, був цілковитою протилежністю першому. Це був огрядний джентльмен з кругловидим обвітреним обличчям і добродушною [269] складкою губів. У його блакитних очах мерехтів веселий вогник. На ньому теж був дорогий одяг, але без прикрас, однак з його вигляду зразу відчувалося, що цей чоловік звик наказувати.

Тільки-но маленький джентльмен переступив з трапа на шкафут, де стояв капітан Блад, як його гострі, ніби у тхора, чорні очі швидко перебігли по строкатій юрбі команди "Арабелли", що стовпилася навколо, і зупинились на капітанові.

— Що за чортовиння?! Куди я потрапив? — роздратовано спитав він.— Ви англієць, чи хто, ще, кат би вас забрав?

— Я маю честь бути ірландцем, сер. Моє прізвище Блад, капітан Пітер Блад, а це мій корабель "Арабел-ла". Все тут до ваших послуг, сер.

— Блад?! — різко вигукнув чоловік.— Прокляття! Пірат! — Він швидко обернувся до свого супутника-ве-летня: — Ван дер Кейлен, ви чуєте? Пірат! Стонадцять чортів, ми потрапили з Сцілли в Харібду!

— Невже? — гортанним голосом спитав його супутник.— Оце так халепа!

Він раптом збагнув весь комізм їхнього становища й розсміявся.

— Чого ви регочете, дельфіне? — бризкаючи слиною, закричав на нього чоловік у темночервоному камзолі.— Нічого казати, буде над чим потішитися в Англії! Спочатку адмірал ван дер Кейлен уночі губить весь свій флот, потім французька ескадра топить його флагманський корабель, а все це кінчається тим, що його самого захоплюють пірати. Дуже радий, що ви ще здатний у всьому цьому знаходити щось комічне. Мабуть, доля за мої гріхи зв'язала мене з вами, та хай я буду проклятий, якщо мені смішно!

— Дозволяю собі зауважити, що тут сталося явне непорозуміння,— спокійно промовив Блад.— Ви не захоплені, панове, а просто врятовані. Коли ви це зрозумієте, то, можливо, визнаєте за потрібне подякувати мені за гостинність, яку я пропоную вам. Щоправда, може, надто скромна гостинність, але до ваших послуг тут усе найкраще, що є в моєму розпорядженні.

Запальний маленький джентльмен здивовано свердлив його своїми гострими очицями.

— О! Ви дозволяєте собі ще й іронізувати? — кинув він сердито і, мабуть, для того, щоб припинити глузування, поквапливо відрекомендувався: [270]

— Я лорд Уіллогбі, призначений королем Вільгель-мом на пост генерал-губернатора Вест-Індії, а це адмірал ван дер Кейлен, командуючий вест-індською ескадрою його величності короля Вільгельма, яку він розгубив десь тут, у цьому проклятому Карібському морі.

— Короля Вільгельма? — здивовано перепитав Блад і помітив, як Пітт і Дайк, що стояли ззаду, підійшли ближче. Вони були теж здивовані.— А хто такий король Вільгельм, ваша світлість? Король якої країни?

— Що? Що ви сказали? — перепитав лорд Уіллогбі, вражений запитанням, але, глянувши на Блада і якийсь час помовчавши, сказав: — Я кажу про його величність короля Вільгельма Третього — Вільгельма Оранського, що разом з королевою Марією вже більше як два місяці править Англією.

На якусь мить запало мовчання. До Блада нарешті дійшов зміст того, що він почув.

— Ви хочете сказати, сер, що англійський народ повстав і вигнав цього негідника Якова разом з його бандою головорізів?

У голубих очах адмірала ван дер Кейлена промайнула добродушна посмішка, він торкнувся ліктя лорда Уіллогбі і зауважив:

— У нього правильний політичний нюх, га?

Його світлість теж посміхнувся, і на високому обличчі запали глибокі зморшки.

— Боже милосердний! Та ви нічого не знаєте!.. Де ж вас носило весь цей час?

— Останні три місяці ми були відірвані від усього світу, сер,— відповів Блад.

— Он воно що! Я так і подумав. А за ці три місяці в світі сталися деякі зміни...— І лорд Уіллогбі коротко розповів про них. Король Яків утік у Францію під захист короля Людовіка. З цієї причини, а також з багатьох інших, Англія приєдналася до антифранцузького союзу і зараз перебуває в стані війни з Францією. Ось чому сьогодні вранці флагманський корабель голландського адмірала був атакований ескадрою де-Рівароля. Очевидно, французи по дорозі з Картахени зустріли якийсь корабель і від нього дізналися про події, що сталися у світі.

Так поговоривши, капітан Блад ще раз запевнив генерал-губернатора і адмірала, що на "Арабеллі" до них ставитимуться з належною пошаною, і провів їх у свою каюту. А на кораблі тим часом продовжувалась [271] робота по врятуванню потерпілих. Вісті, почуті від лорда Уіллоґбі, дуже схвилювали капітана Блада. Якщо короля Якова скинули з престолу і він утік у Францію, то, значить, настав кінець його, Пітера, поневіряння на чужині. Тепер він міг повернутися додому і знову розпочати мирне життя, так трагічно порушене чотири роки тому. Можливості, що несподівано відкрилися перед ним, просто приголомшили Блада. Він був так збентежений, що не міг мовчати. Розмовляючи з розумним і проникливим лордом Уіллоґбі, який весь час пильно стежив за ним, Блад розповів навіть більше, ніж збирався.

— Ну що ж! Якщо хочете, повертайтесь додому,— сказав Уіллоґбі, коли Блад замовк.— Можете бути певні, що вас ніхто не переслідуватиме за піратство, враховуючи обставини, за яких ви змушені були стати на цей шлях. Але навіщо квапитись? Ми, звісно, чули про вас і знаємо, на що ви здатні на морі. Саме тут перед вами відкриваються прекрасні можливості проявити себе, якщо вам і справді набридло піратство. Якщо ви підете на службу до короля Вільгельма на час війни, то своїми знаннями ви зможете принести неабияку користь англійському урядові, який, звичайно, в боргу не залишиться. Подумайте про це. І будь я проклятий, сер, коли ще раз не повторю: вам випала чудова нагода проявити себе!

— Цю нагоду даєте мені ви, ваша світлість,— поправив його Блад.— Я вам дуже вдячний, але повірте, я нездатний зараз думати про щось інше, крім тих подій, про які щойно довідався від вас. Адже вони змінюють світ. Я мушу добре звикнути до думки про оновлений світ, перш ніж визначити там своє місце.

В цей час до каюти зайшов Пітт і доповів, що рятувальні роботи закінчено, врятованих — всього сорок п'ять чоловік — розмістили на двох піратських кораблях.