Одної неминущої весни - Сторінка 2

Я не тямив себе з люті.

Білл відвернувся і, сміючись, пішов геть. "Годі, Енні, годі!.." – заспівав хтось у дворі навпроти й перекинув м'яча через дах на вулицю.

Можна обійтися цілий день без сніданку, без обіду, а от чи можна й без вечері? Коли я прослизнув на своє місце за столом, мій шлунок волав з розпачу. Я обхопив руками коліна і втупив у них очі. "Не буду їсти,— казав я сам собі. – Я доведу їм, не відступлю".

Батько вдав, ніби нічого не сталося.

– Не хоче, то хай іде собі, – сказав він матері, побачивши, що я не доторкаюся до вечері. І підморгнув до неї. – Поїсть потім.

Цілий вечір я прогуляв на теплих, вимощених цеглою вулицях містечка – ганяв з хлопцями гримку бляшанку, залазив у дедалі густішій сутіні на дерева.

До кухні я прийшов уже десь по десятій і зрозумів: усе було марно. На холодильнику лежала записка: "Бери все сам. Тато".

Я відчинив холодильник, і в обличчя мені війнуло прохолодою та духом остудженої їжі. Всередині перед моїми очима постала чудова картина напівзруйнованої смаженої курки. Поруч, наче в'язки дров, лежали ретельно складені одне до одного стебла селери. На тлі густої зелені петрушки червоніли суниці...

Руки мої замелькали в повітрі. Здавалося, їх уже не дві, а дванадцять. Як ото в східних богинь, що їм поклоняються у тамтешніх храмах. Одна рука вже тримала помідор. Друга шаснула по банан. Третя загребла суниці. [577] Четверта, п'ята, шоста – всі водночас – хапали та шматок сиру, та маслину, та редьку!..

Через півгодини я вкляк перед унітазом і квапливо відкинув сидіння. Тоді розкрив рота й став запихати за язик ложку – далі, далі, аж у зсудомлену горлянку...

Потім я лежав у ліжку, радіючи, що звільнився від їжі, яку так жадібно поглинув, і раз у раз здригаючись від ядучого присмаку в роті. Я ненавидів себе за слабкодухість і весь тремтів, геть спустошений, кволий і знову голодний, але про те, щоб поїсти, вже й думати не міг...

Уранці я прокинувся зовсім розбитий і, мабуть, дуже блідий, бо мати помітила це й сказала:

– Якщо до понеділка не одужаєш, матимеш справу з лікарем!

Була субота. День, коли можна кричати скільки хочеш і тебе не спинить сріблястий учительський дзвіночок; коли в довгій темній залі кінотеатру "Еліт" мигтять на білястому екрані безбарвні велетенські тіні; коли діти – це просто собі діти, а не істоти, що ростуть і розвиваються.

Я не бачив ніде ні душі. Зранку, коли я мав би простувати з товаришами понад колією Північнобережної залізниці, де на безконечних рівнобіжних смугах металу закипає гаряче сонце, я протинявся без діла на вулиці, не знаючи, куди себе подіти. А коли зрештою вже далеко за полудень забрів у яр, там нікого не було: всі дітлахи подалися до центру міста й тепер сиділи на денному сеансі в кіно, смокчучи лимонні льодяники.

Яр лежав такий безлюдний і здавася таким незайманим, прадавнім і зеленим, що мені аж трохи моторошно стало. Ще ніколи я не бачив його таким завмерлим. З дерев непорушно звисали ліани дикого винограду, на на дні текла по камінню вода, десь нагорі щебетали пташки.

Ховаючись за кущами, спиняючись і знов рушаючи далі, я спустився нашою потаємною стежкою вниз.

Коли я підійшов до містка, то побачив, що з протилежного боку назустріч мені простує Кларіс Меллін. Вона поверталася додому з центру міста, несучи під пахвою кілька невеличких пакунків. Ми зніяковіло привіталися.

– Що ти тут робиш? – спитала вона.

– Та так, гуляю, – відказав я. [578]

– Сам-один?

– Еге ж. Усі хлопці в кіно.

Вона повагалась, а тоді запитала:

– Можна, я погуляю з тобою?

– А чого ж, – сказав я. – Ходімо.

Ми пішли яром. Він гудів, мов величезна динамо-машина. А все довкола наче заціпеніло, не в змозі й ледь ворухнутися. Лише тоненькі рожеві бабки носилися сюди-туди, наражаючись на хвилі гарячого повітря й зависаючи над блискотливим потічком.

Ми ступали стежкою поряд, і час від часу рука Кларіс зачіпала мою. Я чув вологий теплий дух яру і незнайомий м'який запах Кларіс.

Так ми підійшли до місця, де нашу стежку перетинала інша.

– Торік ми збудували отам хатину на дереві,— показав я.

– Де? – Кларіс підступила майже впритул до мене, щоб побачити, куди я показую. – Я не бачу.

– Он на тому дереві, – мовив я, затнувшись, і показав знову.

А вона спокійнісінько обняла мене рукою. Я так здивувався й сторопів, що мало не скрикнув. І тоді її тремтливі уста поцілували мене, але вже й мої руки звелись обняти її, і все в мені здригнулося від безгучного крику.

Мов зелений вибух, розляглася тиша. Тільки дзюрчала вода в струмку. А мені аж дух забило.

Я знав, що це кінець. Я пропав. Від цієї хвилини буде все: дотики, їда, уроки мови, алгебри й логіки, рух і почуття, поцілунки і обійми – справжній вир життя, що підхопив мене й засмоктував у свою глибочінь. Я знав, що гину без вороття, і не шкодував про це. А втім, ні, таки шкодував, і сміявся, і плакав водночас, і не міг вдіяти нічого іншого, як обіймати її, кохати її, безоглядно й відчайдушно, всім своїм збуреним єством.

Я міг би й далі вести свою війну проти матері й батька, проти школи, проти їди, проти книжної мудрості, але не мав сили опиратися цій солодкій отруті на моїх губах, цьому теплу в мене під руками, цьому незнаному запаху в ніздрях.

– Кларіс, Кларіс... – плакав я, обіймаючи її, і дивився через її плече невидющим поглядом, і шепотів їй на вухо: – Кларіс!..