Окуляри - Сторінка 2

Нарешті я виснував: то, певне, мене стурбував вираз поважності, чи смутку, чи, ще ймовірніше, втоми; вираз, що позбавляв її вид частини юності й свіжості,— але ж зате надавав її обличчю ангельської лагідності й величавості, чим, звісно, робив його вдесятеро привабливішим для моєї палкої, романтичної натури.

Отак пожираючи її очима, я раптом затрепетав, помітивши з майже невловного поруху дами, що вона завважила нарешті мій жагучий погляд. Але я був просто зачарований і не міг відвести його бодай на мить. Вона одвернулась, і знов я бачив самі різьблені обриси її потилиці. Через кілька хвилин, немов бажаючи переконатися, чи й досі я дивлюся на неї, вона повільно обернулась і знов зустріла мій палючий погляд. Відразу ж вона опустила свої великі темні очі, а щоки їй густо зашарілися. Але як же я був вражений, коли вона й не подумала одвернутися вдруге, а натомість узяла подвійного лорнета, що висів у неї на поясі... піднесла до очей... навела... й протягом кількох хвилин уважно й неквапливо мене розглядала!

Коли б під ноги мені вдарила блискавка, я був би не так приголомшений — але ж я був лише приголомшений і ніскілечки не ображений чи там обурений, хоча в будь-якій іншій жінці подібна сміливість могла б образити чи обурити чоловіка. Але вона вчинила це з таким спокоєм, з такою nonchalance (1), з такою безтурботністю, одне слово, з такою незаперечною вихованістю, що в цьому не промайнула навіть тінь безсоромності, отож її жест збудив у мені лише почуття зачудування й захвату.

(1) Незворушністю (фр.).

Коли вона спрямувала на мене свого лорнета, я завважив, що вона, задовольнившись побіжним оглядом моєї персони, ладна була вже відвести той пристрій, але потім, неначе похопившись, знов приклала його до очей і пильно розглядала мене кілька хвилин — добрих п'ять хвилин, щонайменше.

Цей вчинок, такий дивний тут, посеред американської театральної зали, привернув загальну увагу й викликав якесь невиразне хвилювання та пошепт, що збентежило на мить мене, але аж ніяк не відбилося на обличчі мадам Лаланд.

Задовольнивши свою допитливість (якщо це справді була допитливість), вона опустила лорнета й знов спокійно задивилася на сцену, повернувши до мене, як і спочатку, свій профіль. Я ж усе так само не зводив з неї очей, хоч і цілком усвідомлював нечемну свою поведінку. І незабаром я побачив, як її голова поволі, ледь-ледь змінила положення; а ще за мить я переконався, що дама, удаючи, ніби дивиться на сцену, насправді зорить на мене. Чи й варто згадувати тут, як подіяла на мою полум'яну натуру така поведінка чарівної жінки.

Присвятивши розгляданню моєї особи чи не чверть години, чудовир предмет моєї пристрасті звернувся до джентльмена, що її супроводжував, і з того, як вони обоє, поки вона говорила, позирали на мене, я збагнув, що мова йде про мене.

Перемовившись зі своїм супутцем, мадам Лаланд ізнов обернулася до сцени й на кілька хвилин начебто зацікавилася виставою. Коли ж збігло цих кілька хвилин, я знов украй схвилювався, бо ж уздрів, що вона вдруге піднесла лорнета, який висів у неї при поясі, ще раз обернулася до мене й, нехтуючи нову хвилю пошепту, оглянула мене з голови до ніг із тим самим дивовижним супокоєм, який ще першого разу так захопив і потряс мене.

Ця незвичайна поведінка, остаточно закрутивши мені голову й довівши мою любов до справдешнього безумства, не так збентежила мене, як додала мені сміливості. Шаленство моє стало просто нестримне, і я забув геть усе, окрім її присутності, окрім величавої краси видіння перед моїми очима. Вибравши мить, коли увага публіки була начебто поглинута оперою, я нарешті вловив погляд мадам Лаланд і зразу ж уклонився їй — ледь-ледь, але так, що було помітно.

Вона густо зашарілась — тоді відвела очі — повільно та обережно роззирнулася, очевидно, бажаючи переконатись, чи мій зухвалий вчинок лишився непомічений,— а тоді нахилилася до джентльмена, що сидів поруч неї.

Я вже паленів од сорому за свою непристойну витівку й очікував незагайного скандалу, а тим часом у голові моїй миттєво й прикро промайнуло: завтрашній ранок, пістолети... Але тут-таки я з великою полегшею побачив, що дама лише мовчки передала своєму супутцеві програму; одначе хай читач бодай приблизно уявить собі мій подив — моє глибоке зачудування — шалене сум'яття в серці моїм і душі, коли дама зараз же, знов потайки роззирнувшись довкола, спрямувала просто на мене сяйливий свій погляд, а тоді з легкою усмішкою, що відкрила разок білосніжних зубів, два рази чітко й недвозначно, ствердно кивнула головою.

Неможливо, звісна річ, описати мою радість — мій захват — безмежний тріумф мого серця. Якщо хтось колись та губив розум від надміру щастя, то таким божевільцем на ту хвилину був я. Я любив. Це була моя перша любов — так я відчував. Це була любов щонайвища, якої не списати пером. Це була "любов з першого погляду" — із першого ж погляду її оцінено й розділено.

Так, розділено. Мені відповіли взаємністю. Як і навіщо міг би я засумніватися в цьому бодай на мить? Як інакше міг би витлумачити собі подібну поведінку з боку дами настільки прекрасної, багатої, настільки довершеної, безперечно освіченої та чудово вихованої, що посідає таке високе становище в суспільстві й гідна всілякої поваги та шани, якою, на моє несхитне переконання, була мадам Лаланд?

Так, вона полюбила мене — вона відгукнулась на палкий порив мого кохання поривом таким самим неусвідомленим — таким самим безоглядним — безкорисливим — відчайдушним — і таким самим цілковито безмірним, як і мій! Одначе цієї миті опустилась завіса — й урвала ці мої солодкі марення та роздуми. Глядачі повставали з місць, і враз почалося звичайне сум'яття. Покинувши Толбота без прощального слова, я силкувався і так і сяк пробитися ближче до мадам Лаланд. Але юрба не дала мені цього зробити, і я змушений був відмовитися від гонитви й попрямував додому, сумуючи, що не зумів бодай торкнутися крайчика її сукні, але тішачись думкою, що завтра Толбот відрекомендує мене їй за всіма правилами доброго тону.

Новий день нарешті настав, себто довга й стомлива ніч нетерплячого очікування зрештою змінилася світанком, а тоді забарними равликами поповзли понурі, нескінченні години до "першої дня". Але ж недарма подейкують, що й Стамбулові колись настане кінець,— тож настав він і для мого нелегкого ждання. Годинник вибив першу. Коли стих останній відлунок його бою, я увійшов до готелю Б. й спитав, чи можу бачити Толбота.

— Нема його,— відповів слуга — особистий Толботів лакей.

— Нема? — перепитав я, похитнувшись і позадкувавши на добрий десяток кроків.— Любий хлопче, цього аж ніяк, абсолютно не може бути. Містер Толбот є! Що ти хотів цим сказати?

— Нічого такого, пане,— тільки те, що містера Толбота немає вдома. Як тільки поснідав, так і подався в С, велівши сказати, що його не буде в місті весь тиждень.

Я так і скам'янів од жаху та гніву. Намагався щось сказати, але язик мене не слухався. Нарешті я крутнувся на закаблуках, мертвотно-блідий від люті, й пішов геть, подум-ки засилаючи все поріддя Толботів до щонайглибшої ями пекла. Очевидно було, що мій уважливий друг, il fanatico, геть забув про свою обіцянку — забув зразу ж, як пообіцяв. Ніколи він не був людиною слова. Та що тут удієш? Я притлумив, як міг, свою досаду й понуро побрів вулицею, марно розпитуючи про мадам Лаланд у кожного знайомого, хто тільки траплявся мені назустріч. З'ясувалось, що начулися про неї всі, багато хто знав її в обличчя, але в місті вона перебувала лише кілька тижнів, тож дуже мало було щасливців, котрі могли похвалитися знайомством із нею. І ця жменька людей, самі бувши ще малознайомі для неї, не могли чи не хотіли взяти на себе сміливість піти до неї з ранковим візитом тільки заради того, щоб мене відрекомендувати. Поки я, втративши всяку надію, стояв отак, розмовляючи з трьома приятелями все про той самий всепоглинаючий предмет моїх мрій, трапилося так, що сам предмет несподівано з'явився перед нами.

— А ось і вона, якщо це не сон! — вигукнув один із приятелів.

— На диво гарна! — вирік другий.

— Ангел на землю спустився! — мовив третій.

Я глянув: у відкритому екіпажі, що поволі їхав вулицею, до нас наближалося чарівне видіння, яке явилося мені в театрі, а поруч сиділа та молодша дама, що була тоді з нею в ложі.

— Її супутниця теж має чудовий вигляд,— зауважив той із трійці, котрий заговорив перший.

— Дивовижно,— відгукнувся другий,— досі вражає красою; але ж мистецтво творить чудеса. Слово честі, вона виглядає краще, ніж була п'ять років тому в Парижі. Все ще вродливиця — чи не правда, Фруассаре, чи то пак Сімпсоне?

— Все ще? — перепитав я.— А чом би й ні? Але в порівнянні зі своєю супутницею вона все одно що свічка поруч із вечірньою зорею — чи світлячок поруч із Антаресом.

— Ха, ха, ха! Ну, Сімпсоне, у вас приголомшливий дар на відкриття і то вельми оригінальні!

На цьому ми розійшлися хто куди, причому один із тріо замугикав веселі водевільні куплети, з яких я вловив лише два рядки:

Ninon, Ninon, Ninon a bas —

A bas Ninon de L'Enclos! (1)

(1) Геть, геть Нінон, Нінон, Нінон —

Геть, геть Нінон де Ланкло! (Фр.)

Але, поки ми отак розмовляли, сталася подія, що дуже мене втішила,— хоча водночас і розпалила пристрасть, яка спалювала мене. Коли екіпаж мадам Лаланд проїздив повз наш гурт, я впевнився, що вона впізнала мене; більше того, благословила щонайяснішою ангельською усмішкою, яка недвозначно засвідчила: мене впізнано.

Що ж до знайомства з нею, то цю надію довелось облишити аж до того часу, коли Толбот визнає за потрібне повернутися до міста. А поки що я завзято відвідував усі пристойні місця публічних розваг, і нарешті в тому самому театрі, де я побачив її вперше, я мав невимовне щастя зустріти її ще раз та обмінятися з нею поглядами. Одначе, поки це сталося, проминуло цілих два тижні. Весь цей час я щоденно питався у готелі про Толбота і щоденно мене ввергало в лють оте вічне його слуги: "Ще не приїхав".

Ось чому на той вечір, коли я побачив її вдруге в театрі, я вже був близький до божевілля. Мені сказали, що мадам Лаланд — парижанка, нещодавно приїхала з Парижа — тож що, коли вона раптом надумає повернутися додому? Надумає поїхати додому ще до Толботового повернення, і тоді я втрачу її навіки...