Олеся - Сторінка 3

Чоботи мої набрали води і при кожному кроці голосно хлюпали; ставало несила тягти їх за собою.

Нарешті я перебрався через це болото, виліз на маленький пагорб і тепер міг добре розглянути хату. Це навіть був не хата, а саме казкова хатинка на курячих ніжках. Вона не стосувалася підлогою землі, а була побудована на палях, ймовірно, з огляду на повені, затоплює весною весь Іріновскій ліс. Але одна сторона її від часу осіла, і це надавало хатинки кульгавий і сумний вигляд. У вікнах бракувало кількох стекол; їх замінили якісь брудні ганчірки, випирає горбом назовні.

Я натиснув на клямка і відчинив двері. В хаті було дуже темно, а у мене, після того як я довго дивився на сніг, ходили перед очима фіолетові кола; тому я довго не міг розібрати, чи є хто-небудь в хаті.

— Гей, добрі люди, хто з вас вдома? — запитав я голосно.

Близько грубки щось завозилося. Я підійшов ближче і побачив стару, яка сиділа на підлозі. Перед нею лежала величезна купа курячого пір'я. Стара брала окремо кожне перо, здирала з нього борідку і клала пух в кошик, а стрижні кидала прямо на землю.

"Та це ж — Мануйлиха, Іріновскій відьма", — промайнуло у мене в голові, ледь я тільки уважніше придивився до стару. Всі риси баби-яги, як її зображує народний епос, були в наявності: худі щоки, втягнуті всередину, переходили внизу в гострий, довгий в'ялий підборіддя, майже стикався з висячим вниз носом; провалився беззубий рот безперестанку рухався, точно пережовуючи щось; вицвілі, колись блакитні очі, холодні, круглі, опуклі, з дуже короткими червоними століттями, дивилися, точно очі небаченої зловісної птиці.

— Здрастуй, бабка! — сказав я якомога привітніше. — Тебе чи не Мануйлихой чи звуть?

У відповідь щось заклекотало і захрипіло в грудях у баби; потім з її беззубого, шамкає рота вирвалися дивні звуки, схожі на задихатися каркання старої ворони, то раптом переходили в сиплим обривається фістулу:

— Перш, може, і Мануйлихой звали добрі люди ... А тепер звуть зовуткой, а величають качкою. Тобі що треба щось? — запитала вона недружелюбно і не припиняючи свого одноманітного заняття.

— Так ось, бабуся, заблукав я. Може, у тебе молоко знайдеться?

— Ні молока, — сердито відрізала стара. — Багато вас по лісі ходить ... Всіх не напоїти, не нагодуєш ...

— Ну, бабуся, неласкава ж ти до гостей.

— І вірно, батюшка: зовсім неласкава. Різноманітної для вас не тримаємо. Втомився — посидь, ніхто тебе з хати не жене. Знаєш, як у прислів'ї говориться: "Приходьте до нас на призьбі посидіти, у нашого свята дзвону послухати, а обідати до вас ми і самі здогадаємося". Так-то ось ...

Ці мовні звороти відразу переконали мене, що стара дійсно прийшла в цьому краї; тут не люблять і не розуміють хльосткій, уснащенной рідкісними слівцями мови, якою так охоче хизується краснобай-северянин. Тим часом стара, продовжуючи механічно свою роботу, все ще бурмотіла щось собі під ніс, але все тихіше і невиразно. Я розбирав тільки окремі слова, які не мали між собою ніякого зв'язку: "Ось тобі і бабуся Мануйлиха ... А хто такий — невідомо ... Літа-то мої не маленькі ... Ногами Єгоза, стрекоча, сокочіт — чиста сорока ..."

Я деякий час мовчки прислухався, і раптова думка, що переді мною божевільна жінка, викликала у мене відчуття бридливого страху.

Однак я встиг озирнутися навколо себе. Більшу частину хати займала величезна облуплена піч. Образів в передньому кутку не було. По стінах, замість звичайних мисливців з зеленими вусами і фіолетовими собаками і портретів нікому не відомих генералів, висіли пучки засушених трав, зв'язки зморщених корінців та кухонний посуд. Ні сови, ні чорного кота я не помітив, але зате з грубки два рябих солідних шпака дивилися на мене з здивованим і недовірливим виглядом.

— Бабуся, а води-то у вас, по крайней мере, можна напитися? — запитав я, піднімаючи голос.

— А он в діжці, — кивнула головою стара.

Вода відкликала болотної іржею. Подякувавши стару (на що вона не звернула жодної уваги), я запитав її, як мені вийти на шлях.

Вона раптом підняла голову, подивилася на мене пильно своїми холодними, пташиними очима і забурмотіла квапливо:

— Іди, іди ... Іди, молодець, своєю дорогою. Нічого тут тобі робити. Хороший гість в гостинку ... Іди, батюшка, іди ...

Мені дійсно нічого більше не залишалося, як піти. Але раптом мені спало на думку спробувати останній засіб, щоб хоч трохи пом'якшити сувору стару. Я вийняв з кишені новий срібний четвертак і простягнув його Мануйлихе. Я не помилився: при вигляді грошей стара заворушилася, очі її розкрилися ще більше, і вона потягнулася за монетою своїми скорченими, вузлуватими, тремтячими пальцями.

— Е, ні, бабка Мануйлиха, даром не дам, — поддразніть я її, ховаючи монету. — Ну-ка, поворожи мені.

Коричневе зморщене обличчя чаклунки зібралося в незадоволену гримасу. Вона, мабуть, коливалася і нерішуче дивилася на мій кулак, де були затиснуті гроші. Але жадібність взяла верх.

— Ну, ну, підемо, чи що, підемо, — прошамкала вона, насилу підводячись з підлоги. — Нікому я не ворожу тепер, півники. Забула ... Стара стала, очі не бачать. Тільки для тебе хіба.

Тримаючись за стіну, здригаючись на кожному кроці згорбленим тілом, вона підійшла до столу, дістала колоду бурих, розпухлих від часу карт, стасовала їх і присунула до мене.

— Симі-ка ... Лівою ручкою симі ... Від серця ...

Поплювавши на пальці, вона почала розкладати кабалу. Карти падали на стіл з таким звуком, наче б вони були зваляти з тіста, і вкладалися в правильну восьмиконечную зірку. Коли остання карта лягла сорочкою вгору на короля, Мануйлиха простягнула до мене руку.

— Позолоти, пан хороший ... Щасливий будеш, багатий будеш ... — заспівала вона Старцівство, чисто циганським тоном.

Я сунув їй приготовлену монету. Стара швидко, по-мавпячі сховала її за щоку.

— Великий інтерес тобі виходить через далеку дорогу, — почала вона звичною скоромовкою. — Зустріч з бубновою дамою і якийсь приємну розмову в важливому будинку. Невдовзі отримаєш несподівана звістка від трефового короля. Падають тобі якісь клопоти, а потім знову падають якісь невеликі гроші. Будеш у великій компанії, п'яний будеш ... Не так щоб дуже сильно, а все-таки виходить тобі випивка. Життя твоя буде довга. Якщо в шістдесят років не помреш, то ...

Раптом вона зупинилася, підняла голову, точно до чогось прислухаючись. Я теж насторожився. Чийсь жіночий голос, свіжий, дзвінкий і сильний, співав, наближаючись до хати. Я теж дізнався слова граціозною малоросійської пісеньки:

Ой чи цвіт, чи не цвіт

Калинонька ломить.

Ой чи сон, чи не сон

Головоньку хилить.

— Ну йди, йди тепер, соколе, — тривожно заметушилася стара, усуваючи мене рукою від столу. — Нічого тобі по чужих хатах тинятися. Іди, куди йшов ...

Вона навіть вхопила мене за рукав моєї куртки і тягнула до дверей. Обличчя її виражало якесь звірине занепокоєння.

Голос, співав пісню, раптом обірвався зовсім близько біля хати, голосно брязнула залізна клямка, і в просвіті швидко распахнувшейся двері здалася росла сміється дівчина. Обома руками вона дбайливо підтримувала смугастий фартух, з якого визирали три крихітні головки з червоними шийками і чорними блискучими оченятами.

— Дивись, бабуся, зяблики знову за мною ув'язалася, — вигукнула вона, голосно сміючись, — подивися, які смішні ... Голодні зовсім. А у мене, як навмисне, хліба з собою не було.

Але, побачивши мене, вона раптом замовкла і спалахнула густим рум'янцем. Її тонкі чорні брови невдоволено зрушили, а очі з питанням звернулися на стару.

— Ось пан зайшов ... намагається дорогу, — пояснила стара. — Ну, батюшка, — з рішучим виглядом обернулася вона до мене, — буде тобі прохолоджуватися. Напився водиці, поговорив, так треба й міру знати. Ми тобі не компанія ...

— Послухай, красуня, — сказав я дівчині. — Покажи мені, будь ласка, дорогу на Іріновскій шлях, а то з вашого болота на віки віків й не виберешся.

Повинно бути, на неї подіяв м'який, прохальний тон, який я надав цим словам. Вона дбайливо посадила на пічку, поруч зі шпаками, своїх зябликів, кинула на лавку скинути вже коротку свитку і мовчки вийшла з хати.

Я пішов за нею.

— Це в тебе все ручні птахи? — запитав я, наздоганяючи дівчину.

— Ручні, — відповіла вона уривчасто і навіть не глянувши на мене. — Ну ось, дивіться, — сказала вона, зупиняючись біля тину. — Бачите стежечку, геть, геть, між соснами-то? Бачите?

— Бачу ...

— Ідіть по ній все прямо. Як дійдете до дубової колоди, повернете ліворуч. Так прямо, все лісом, лісом і йдіть. Тут зараз вам і буде Іріновскій шлях.

У той час коли вона витягнутої правою рукою показувала мені напрямок дороги, я мимоволі замилувався нею. У ній не було нічого схожого на місцевих "дівчат", особи яких під потворними пов'язками, які прикривають зверху лоб, а знизу рот і підборіддя, носять таке одноманітне, перелякане вираження. Моя незнайомка, висока брюнетка років близько двадцяти — двадцяти п'яти, трималася легко і струнко. Простора біла сорочка вільно і красиво обвивала її молоду, здорову груди. Оригінальну красу її обличчя, раз його побачивши, не можна було забути, але важко було, навіть звикнувши до нього, його описати. Принадність його полягала в цих великих, блискучих, темних очах, яким тонкі, надломлені посередині брови надавали невловимий відтінок лукавства, владності і наївності; в смугло-рожевому тоні шкіри, в свавільному вигині губ, з яких нижня, кілька більш повна, видавалася вперед з рішучим і примхливим виглядом.

— Невже ви не боїтеся жити одні в такій глушині? — запитав я, зупинившись біля паркану.

Вона байдуже знизала плечима.

— Чого ж нам боятися? Вовки сюди не заходять.

— Та хіба вовки одні ... Снігом вас занести може, пожежа може трапитися ... І хіба мало що ще. Ви тут одні, вам і допомогти ніхто не встигне.

— І слава Богу! — махнула вона зневажливо рукою. — Як би нас з бабою зовсім в спокої залишили, так краще б було, а то ...

— А то що?

— Багато знатимете, скоро постарієте, — відрізала вона. — Та ви самі-то хто будете? — запитала вона тривожно.

Я здогадався, що, ймовірно, і стара і ця красуня бояться якихось утисків з боку "владоможців", і поспішив її заспокоїти:

— О! Ти, будь ласка, не турбуйся. Я не урядник, що не писар, що не акцизний, словом — я ніяке начальство.

— Ні, ви правду кажете?

— Даю тобі чесне слово.