Оліверова історія - Сторінка 20

Вона сучасна дівчина. Господи, тобі треба пишатися. Вона сумлінно виконує свої обов'язки. Вона прагне мати підвищення?

— Якоюсь мірою.

— Це добре. Шанолюбна. Цим треба пишатися, Олівере. Я кивнув головою. Просто, щоб показати, що я не сплю.

— За моїх дитячих літ,— вів далі Філ,— батьки пишалися, коли могли сказати: "Наша дитина шанолюбна". Вони, звичайно, говорили так про хлопців. Але ці сучасні дівчата, вони рівноправні, еге ж?

— Надто,— кинув я.

Моя маломовність, нарешті, впевнила його, що йому несила пом'якшити мого розчарування.

— Знаєш,— перевів він розмову на інший регістр,— коли ти з нею одружишся, все буде інакше.

— Чому б то? — запитав я якомога недбаліше.

— Бо жінка є жінка. Дружини мають бути зі своїми родинами. Це природно.

Я не мав охоти встрявати з ним у дискусію про філософію життя.

— Послухай,— знову озвався він,— це твоя власна провина. Якби вона була твоєю дружиною...

— Філе!

— Правда очі коле,— огризнувся він, захищаючи ту, з якою зроду не зустрічався. — Прибічники лібералізації жінки можуть мені заперечити, але я знаю, що каже Біблія. Чоловік і жінка мусять бути вірними одне одному. Розумієш?

— Розумію,— сказав я, маючи надію, що він замовкне. Він замовк. На кілька секунд.

— Послухай, що, бий його лиха година, означає "бути вірними"? — запитав він.

— Бути дуже близькими,— відповів я.

— Вона читала Біблію, Олівере?

— Гадаю, читала.

— Зателефонуй їй. Це означає, що треба не затримуватися у своєму готелі.

— Я зателефоную.

— Як ви почуваєтесь?

— Лікарю Лондон, зараз я справді потребую вашої допомоги. Що коїться з моїми почуттями?

— Гнів. Лють. Досада. Навіть більше.

— Занепокоєння. Я не знаю, чого чекати. Ми досягли межі в ... Я не знаю. Я, звісно, знав, але сказати йому цього не міг.

— Я маю на увазі... наші взаємини. Чи спробу їх побудувати. Як можна говорити про взаємини, якщо нам ніколи бути разом? Бути поруч одне з одним, а не лише говорити по телефону. Я не занадто побожний, але коли подумаю, що ми можемо бути не вкупі на Святвечір, я...

Може, заплакати? Я певен, що навіть Джек Патрач святкував Різдво з друзями.

— Послухайте, проблема дуже поважна. Денверська крамниця має ненадійне керівництво. Марсі мусила летіти. їй треба там бути. Вона не може нічого передоручити. І що, в біса, їй тут робити? Тримати мою руку? Готувати мені сніданок?

Чорт, це її робота! Мені треба з цим миритися. І я не скаржусь. Ну, гаразд, певна річ, скаржусь. Але я не готовий...

А може, більше, ніж це. Я себелюб. Нерозважний. Марсі — моя... ми... як подружня пара. У неї не все гаразд у Денвері. Це так. Хоча вона й бос, декотрі місцеві розумники вважають, що в неї важка рука. Але ж не так усе легко.

Водночас я просто байдикую тут і бурчу знічев'я, замість того щоб, можливо, теж бути там і підтримати її. Господи, я знаю, що це для мене означало б. І, якщо я так зроблю, вона знатиме...

Я помовчав. Скільки я вже наговорив лікареві Лондону своїми незакінче-ними реченнями?

— Гадаю, мені слід полетіти до Денвера.

Пауза. Я був задоволений своїм рішенням. Потім згадав, що нині п'ятниця.

— З другого боку, передбачається, що наступного понеділка я маю бути в суді, розглядатиметься справа шкільної ради. Мені погано на саму думку, що я маю займатися справою тих нелюдів.

Пауза для самоаналізу. Зваж свої можливості, Олівере.

"Все гаразд, я можу передати м'яч Баррі Полакові. Він і справді вивчив цю справу глибше, ніж я. Звичайно, він молодий. Може побоятися. І, сто чортів, я, звісно, зробив би все краще. Ось що важливе!"

Господи, яка жорстока гра у психологічний пінг-понг. Я вражено прислухався до своїх власних протидоводів.

"Але, дідько б Його вхопив, справа Марсі — важливіша! Хоча вона й розумниця, там вона зовсім одна і, мабуть, зможе скористатися моєю допомогою. А я, либонь уперше в житті, думаю про когось іншого, а не про триклятого самого себе!"

Гадаю, останній доказ переконав мене остаточно.

— Я полечу до Денвера, гаразд?

Я подивився на лікаря. Лондон, помовчавши, сказав:

— Якщо не полетите, чекаю на вас о п'ятій годині в понеділок.

ЗО

— Олівере, не залишай мене, я не впораюся.

— Не журися, все буде гаразд. Не треба хвилюватися.

Підскакуючи на вибоїнах у таксі дорогою до аеропорту, я заспокоював Баррі Полака.

— Але, Олівере, чому? Чому раптом саме тепер залишати мене наодинці з цією справою?

— Ти з нею впораєшся. Ти знаєш розслідування у всіх подробицях від початку до кінця.

— Справу я знаю. Але, Олівере, я не зумію вести дискусію так, як ти. Мене заплутають. Ми програємо.

Я його заспокоював і пояснював, як можна знешкоджувати випади опозиції:

— Пам'ятай, говорити треба чітко. Дуже повільно. Бажано баритоном. І щоразу називай нашого головного свіжа "доктор". Це справляє враження.

— Господи, я боюся. Чому тебе понесло до Денвера саме тепер?

— Так треба, Баре. Сказати більше я не можу. Ми проїхали милю мовчки.

— Слухай, Оле.

— Слухаю, Баре.

— Ти мені скажеш, якщо я відгадаю, в чому тут річ?

— Можливо.

— Це пропозиція. Якась фантастична пропозиція. Слушно? Ми якраз дісталися аеропорту, і я поспішив вийти з таксі.

— Отже, це правда? — запитав Баррі. — Це пропозиція?

Показуючи всі зуби в усмішці, я крізь вікно машини потис руку своєму молодому колезі.

— Бажаю удачі, нам обом.

Повернувшись, я рушив до контрольно-пропускного пункту. Поможи тобі Боже, Баррі, ти так тремтиш, аж не помічаєш, що я теж ледве паную над собою. Бо я не сказав їй, що прилітаю.

***

Щойно ми приземлилися у Місті з Милю Заввишки (як без кінця називав Денвер веселий пілот), я схопив валізку, вибрав таксиста, вдатного, на мою думку, їздити швидко, і кинув йому:

— Готель "Браун Пеліс". Будь ласка, потряси коробом.

— Тоді тримай своє старе сомбреро, хлопче,— сказав він.— Вибираючи таксі, ти не помилився.

О дев'ятій годині вечора (через одинадцять хвилин) ми були в "Пелісі" — старому денверському готелі. Він мав солідний вестибюль з високою банею у стилі XIX сторіччя і великим садом посередині. Сад оточували яруси поверхів. Від порожнечі вгорі паморочилася голова.

її номер був мені відомий із телефонних дзвінків, отож-бо, здавши свої речі черговому на зберігання, без жодного телефонного попередження я піднявся сходами на шостий поверх і, секунду постоявши, щоб стримати дихання (висота), постукав.

Тиша. Потім з'явився чоловік. Дуже вродливий. Елегантний принц.

— Чим можу прислужитися?

Хто він, у біса? Акцент у нього не денверський, а якийсь псевдоанглій-ський.

— Я хотів би поговорити з Марсі,— відповів я.

— Боюся, вона зараз зайнята.

Чим? Які могли бути сумніви? Цей хлопець — надто вродливий, лише глянувши на його обличчя, маєш охоту його вдарити.

— Я хотів би конче її побачити.

Хлопець був на два дюйми вищий за мене. А його костюм був такого бездоганного крою, що важко було сказати, де закінчується костюм, а де починається він сам.

— Хм. Панна Біннендейл на вас чекає?

Його манера вимовляти "хм" могла бути передмовою до перебитої щелепи. Перш ніж я встиг вирішити, провадити полеміку далі чи бити, з кімнати почувся жіночий голос:

— Що там таке, Джерімі?

— Нічого, Марсі. Помилка. Він знову повернувся до мене.

— Джерімі, я не помилка,— запевнив я. — Мої батьки мене хотіли.

Чи то подіяв ефект дотепу, а чи погроза в моєму тоні, але Джерімі відступив і дав мені дорогу. Проходячи маленьким коридором, я думав, як Марсі зреагує, побачивши мене. І чим вона, в біса, може займатися?

У вітальні, від стіни до стіни, в сірих фланелевих костюмах сиділи керівні особи фірми. Перед кожним стояла попільничка. Одні нервово палили, інші жували черстві бутерброди.

За столом, не палячи і не жуючи (і не роздягнута, як я боявся), сиділа Марсі Біннендейл. Я застав її в самому розпалі ... ділової наради.

— Ви знаєте цього джентльмена? — запитав Джерімі.

— Ще б пак,— відповіла Марсі, усміхаючись, але не кинулась в мої обійми, як я мріяв дорогою сюди.

— Привіт,— сказав я, — Прошу вибачити, якщо потурбував. Марсі роззирнулася, а потім сказала своїй команді:

— Вибачте, я на хвилинку.

Ми вийшли з нею в коридор. Я взяв її руку, але Марсі ввічливо утримала мене від більшого.

— Послухай, ти що тут робиш?

— Я подумав, що тобі буде потрібен друг і помічник. Я побуду з тобою, поки ти облагодиш свої справи.

— А як твій судовий процес?

— Дурниці. Ти для мене важливіша. — Я взяв її за груди.

— Ти що, очманів? — прошепотіла вона, але не сердито.

— Так, очманів, бо спав, або не спав, один у двоспальному ліжку. Очманів, бо знудьгувався за тобою, жуючи черствий хліб та ковтаючи сирі яйця. Я очманів...

— Послухай, друже,— сказала вона, кивнувши головою в бік кімнати. — У мене нарада.

Яке має значення, що почують оті сірі костюми. Я провадив далі: ... — і мене цікавить, чи ти можеш, навіть у своїй президентській метушні, теж відчувати себе трохи очманілою і...

— Дурило,— прошепотіла вона суворо. — У мене нарада.

— Я розумію, що ти заклопотана, Марсі. Але послухай, продовжуй нараду, а як закінчиш, я чекатиму на тебе у своєму номері.

— Це може тривати вічно ...

— Тоді і чекати я буду вічно.

— Гаразд, мій друже, — вона всміхнулася, цмокнула мене в щоку й повернулася до своїх справ.

***

— О моя кохана, моя Афродіто, моя чудова рапсодіє...

Цими словами Джін-Пір Омонт, офіцер чужоземного легіону, умовляв тендітну княжну, яка, важко дихаючи, відповідала: "Ні, ні, ні, стережіться мого батька!"

Було за північ, і денверське телебачення показувало лише цей давній фільм. Іншими словами, я дивився телевізор, цмулив пиво і так очманів, що заговорив до екрана:

— На Бога, Джіне-Піре, зірви з неї одяг!

Він не звертав на мене уваги і далі правив сухого дуба, а руки тримав надто благородно. Стук у двері. Дякувати Богові.

— Привіт, бебі,— сказала Марсі.

Виглядала вона стомленою, а її коси були напіврозпущені. Так, як мені подобалося.

— Як ся маєш?

— Я спровадила всіх додому.

— Все залагодили?

— О ні. Безнадійно заплутана справа. Можна мені зайти?

Я був такий змучений чеканням, що, не помічаючи того, досі стояв у дверях, заступаючи їй дорогу.

Марсі увійшла, скинула черевики, впала на ліжко і, дивлячись на мене стомленим поглядом, сказала:

— Ти великий романтичний бовдур, відмовився від такого важливого процесу.

— У мене були пріоритети,— усміхнувшись, відповів я.