Оліверова історія - Сторінка 26

Вона знову взялася до роботи і працювала навіть швидше, ніж досі, крадькома позираючи на мене. Хай йому абищо, ще заподіє собі якусь шкоду!

— Скажіть їй, щоб не хвилювалася,— попросив я Джона.

Він сказав їй щось по-китайському, і тепер вона працювала, вже не давлячись на мене.

— Чай, будь ласка,— вклонившись, запросив нас наглядач до невеличкої кімнатки, що була йому за кабінет.

— Бачте, вона виконує роботу чотирнадцятирічної,— сказав Джон, гадаючи, ніби я не зрозумів махінації.

— А скільки одержує? Ви казали, що "молодшим" платять половину.

— Олівере,— спокійно сказав Джон,— вона щодня приносить додому десять доларів.

— Чудово,— сказав я, і додав,— гонконгських доларів. Тобто 1,8 американського долара. Слушно?

Наглядач подарував мені сорочку.

— Він хоче, щоб ви звернули увагу на якість роботи,— сказав Джон.

— Добряча сорочка. Це подвійне шво — справді першокласне,— погодився я.

Сорочки, які вони тут шиють, мають бирку "Містер Б." Цього року юнаки, здається, носять їх у поєднанні зі светром.

Попиваючи чай, я гадав, чи за мільйон миль звідси, у старому Нью-Йорку, продавчиня панна Елві Неш знає, як виготовляють ті першокласні вироби, які вона рекламує.

— Ходімо звідси,— сказав я Джонові. Мені потрібне було повітря.

***

Я перевів розмову на погоду.

— Мабуть, улітку погода тут досить бридка,— сказав я.

— Дуже висока вологість,— кинув Джон.

Ми про це вже говорили, отже я знав правильну влучну відповідь.

— Як у Нью-Йорку в серпні?

— Десь так,— погодився він.

— Чи це ... впливає якось на темп роботи жінок?

— Пробачте?

— Я не помітив там кондиціонерів,— сказав я.

— Тут Азія, Олівере, а не Каліфорнія,— сказав він, глянувши на мене.

— У вашому помешканні є кондиціонер? — знову запитав я.

— Олівере,— сказав він спокійно,— тут, на Сході, робітники живуть іншими надіями.

— Справді?

— Так.

— Але, чи не думаєте ви, Джоне, що навіть тут, в Азії, надія пересічного робітника — могти по-людському попоїсти?

Він не відповів.

— Отже,— провадив я,— ви згодні, що одного долара вісімдесяти центів не досить, щоб на них прожити, га?

Я розумів його бажання давно застосувати до мене карате.

— Люди тут працюють набагато тяжче,— погодився він. — Наші жінки не читають часописів у салонах краси.

Я відчував, що Джон уявив, як моя мама байдикує, поки сушить волосся.

— До речі,— додав він згодом,— там працює вся сім'я тієї молодої дівчини, яку ви бачили. А її мати, крім того, дещо шиє для нас вечорами.

— У себе вдома?

— Так,— відповів Джон.

— Закон про працю називає це "домашня робота",— сказав я.

— Авжеж.

— Джонні, ви вчилися в університеті,— сказав я. — Ви повинні згадати, чому "домашня робота" є незаконною у Штатах.

— Ви не знаєте гонконгських законів,— усміхнувся він.

— Облиште, чортів лицемір!

Джон натис на гальма і зупинив машину.

— Я не зобов'язаний зносити образи,— сказав він.

— Маєте слушність,— погодився я і відчинив дверцята машини. Але, чорт бери, я мав примусити його дослухати мене.

— Домашня робота незаконна,— сказав я м'яко,— бо за неї платять нижче від рівня, затвердженого профспілкою. Найняті одержують стільки, скільки наймач звалить їм заплатити. А це, як правило, майже нуль.

— Промову закінчено, пане ліберале? — запитав Джон Гсіанґ, люто дивлячись на мене.

— Так.

— Тоді послухай, що я скажу, і надалі вивчай місцеве життя. Тут люди не вступають до профспілок, бо воліють ділити свою платню, бажають, щоб їхні діти працювали, бажають мати змогу щось приносити додому. Зрозуміло?

Я не відповів.

— І ще, до відома проклятого правника,— додав Джон на закінчення,— у гонконґській колонії немає закону про мінімальну заробітну платню. А тепер іди к бісу!

Він від'їхав, перш ніж я встиг відповісти, що там я вже був.

35

Є багато, і часто непростих, пояснень того, що і як ми робимо в нашому житті. Вважається, що дорослі живуть за логікою, прислухаючись до свого розуму,— спершу думають, а тоді діють.

Але в такому разі вони, мабуть, ніколи не чули того, що одного разу сказав мені лікар Лондон: "Фрейд, так, сам Фрейд, зазначав, що на незначні події ми, звісно, повинні реагувати згідно з тим, як ми їх розуміємо. Але, ухвалюючи справжні важливі для нас постанови, мусимо прислухатися до голосу нашої підсвідомості".

***

Марсі Біннендейл стояла на висоті тисяча вісімсот футів над рівнем Гон-конґської затоки. Наставали сутінки, й починали світитися вогні міста. Свіжий вітер бавився її волоссям, відкриваючи чоло, що завше мені подобалося.

— Вітання, друже,— мовила вона. — Поглянь на вогні. Звідси все добре видно.

Я не відповів.

— Хочеш, я покажу визначні місця?

— Досить того, що я бачив сьогодні по обіді. Із Джонні.

— О,— сказала вона.

Потім помалу до неї дійшло, що я не усміхнувся у відповідь на її вітання. А я дивився на неї і запитував себе, чи це справді та жінка, яку я сливе... кохав?

— Щось негаразд? — запитала вона.

— Все,— відповів я.

— Наприклад?

Я сказав це спокійно.

— У твоїх потогінних цехах гнуть горба маленькі діти.

— Усі так роблять,— повагавшись, відказала вона.

— Марсі, це не виправдання.

— Хто б казав,— спокійно відповіла Марсі. — Пан Баррет із родини, що забагатіла завдяки текстильній промисловості Массачусетса!

До цього я був готовий.

— Не в цьому суть.

— Дідько б його вхопив, там скористалися саме тим становищем, у якому нині перебуває текстильна промисловість тут.

— Сто років тому,— нагадав я,— і мене там не було, аби висловити своє невдоволення.

— Ти просто святий,— підкусила вона. — І хто ж тебе вповноважив на те, щоб змінити світ?

— Послухай, Марсі, я не можу нічого змінити, але певен, що миритися з цим не повинен.

— Олівере, цей вияв ліберального співчуття — лише зачіпка. Я дивився на неї і мовчав.

— Ти надумав покласти всьому край і шукаєш пристойного виправдання. Я не міг сказати, що воно таке вже й пристойне.

— Послухай-но,— провадила вона,— ти дуриш самого себе. — Навіть якби я все віддала на доброчинні цілі й подалася вчителювати в Аппалачські гори, ти б знайшов якусь іншу причину.

Я розмірковував. Напевно я знав лише те, що хотів би ушитися.

— Можливо,— погодився я.

— Чому ж не сказати, що я тобі просто не подобаюся?

Холодний тон Марсі злагіднів. Вона не була ні засмучена, ані сердита, але й цілком спокійна не була.

— Ні, Марсі, ти мені подобаєшся. Просто я не можу з тобою жити.

— Олівере,— спокійно заговорила вона,— ти не можеш жити ні з ким. Ти досі ніяк не забудеш Дженні, а тому не бажаєш нових взаємин.

Я не міг нічого відповісти. Вона справді завдавала мені жалю, викликаючи спомини про Дженні.

— Послухай-но, я тебе знаю,— знову заговорила вона. — Вся твоя "глибока заклопотаність проблемами справедливості" — лише фасад. Це просто соціально можливе виправдання потреби зберігати жалобу.

— Марсі.

— Я слухаю.

— Ти холодна бездушна відьма,— я повернувся і пішов геть.

— Зажди, Олівере. Зупинившись, я озирнувся. Вона стояла і тихо плакала.

— Олівере... Ти мені потрібен. Я не відповів.

— Гадаю, я тобі теж потрібна.

Якусь часину я не знав, що робити. Я дивився на неї і розумів, якою безнадійно одинокою вона себе відчуває.

Але в цьому й була вся проблема. Я теж відчував себе одиноким. Я знову повернувся і неоглядки рушив Оустін-роуд. Настала ніч. І я хотів би потонути в темряві.

36

— Що візьме доктор?

— Мабуть, лимонної меренги.

Доктор медицини Джоанна Стайн нахилилася над яткою і поклала шматок пирога на свою тарілку. Це та ще два листки селери будуть її обідом. Щойно вона хвалилася, що дотримується дієти.

— Дивна дієта,— зауважив я.

— Інакше не можу,— сказала вона. — Я ласунка, а селера — щоб заспокоїти сумління.

Це було через два тижні після мого повернення. Перші кілька днів я почувався страшенно втомленим, кілька наступних — був дуже сердитий, відтак, немов повертаючись до початку, знову почувся дуже самітним.

Хоча й не зовсім так, як давніше.

Два роки тому моє горе поглинало решту почуттів. Тепер я знав, що потребую чийогось приємного товариства. Я не міг чекати і залишатися зі своїм горем наодинці.

Неприємною була лише конечність, перш ніж телефонувати Джоанні Стайн, вигадувати якусь дурницю, аби пояснити свою тривалу мовчанку.

Вона не запитувала.

Коли я зателефонував, вона сказала лише, що рада моєму дзвінкові. Я запросив її повечеряти. Вона запропонувала пообідати просто в лікарні. Я радо погодився, і ось ми тут.

Зустрівши, вона поцілувала мене в щоку. Цього разу я теж відповів їй поцілунком. Ми запитали одне одного, як нам ведеться, дали відповідь, не торкаючись подробиць, що обоє за роботою світу не бачимо, украй заклопотані й таке інше. Вона поцікавилася моїми адвокатськими успіхами. Я розповів жарт про віце-президента країни Спіро Егню. Вона сміялася. Ми обоє почувалися дуже невимушено.

Потім я запитав про її лікарську практику.

— Закінчилась у червні, дяка Богові.

— А далі?

— Два роки у Сан-Франциско, у базовій лікарні. На прожитковому мінімумі.

Я швидко прикинув — від Нью-Йорка до Сан-Франциско кілька тисяч миль. Олівере, телепню, не дай хука цього разу.

— Каліфорнія — чудовий штат,— сказав я, аби щось сказати.

Згідно з моїм планом час від п'ятниці до понеділка я мав проводити у Кранстоні. Може, запросити її поїхати зі мною? Просто як товариша. З Філом вони поладнають. Для початку було б добре.

Тут до моєї свідомості дійшли слова, сказані у відповідь на моє останнє зауваження:

— Не просто Каліфорнія. Тут уплутаний хлопець.

"О, хлопець. Звичайно. Життя проходить мимо, Олівере. Чи ти гадав, що вона сидітиме й сохнутиме?

Цікаво, чи по виразу мого обличчя помітно, що я розчарований?"

— О, радий це чути,— мовив я. — Він лікар?

— Певна річ,— усміхнулася вона. — Кого б я ще могла зустріти на своїй роботі?

— 1 теж музикант? — поцікавився я.

— Трохи грає на гобої.

"Досить ревнощів, Олівере. Тепер покажи, що ти спокійний, і зміни тему".

— Як почувається Кінг Люїс?

— Божевільніший, як завжди,— відповіла вона. — Всі переказують тобі вітання й нагадують, що кожної неділі ти...

Ні. Бажання зустрічатися з гобоїстом я не маю.

— Чудово. Хай колись загляну,— збрехав я.

Настала невеличка пауза. Я дрібненькими ковтками сьорбав свою каву.

— Я можу тебе попрохати, Олівере? — запитала вона пошепки.

— Звичайно, Джо.

— Мені ніяково, але я...