Оповідь Артура Гордона Піма - Сторінка 26

Саме між цими двома пунктами Уеддел проник на південь по меридіану, що проходить понад східними узбережжями островів Джорджія, Сандвічевих, Південних Оркнейських і Шетландських".

Як ви згодом довідаєтеся, мій власний досвід свідчить про помилковість висновку, до якого прийшло Королівське товариство.

Такі були головні експедиції, що намагалися проникнути якомога ближче до Південного полюса, і легко переконатися, що до плавання "Джейн Гай" жодне судно не перетинало Південне полярне коло на величезних відстанях, що відповідають трьомстам градусам цієї паралелі. Отже, перед нами відкривалося широке поле для досліджень, і тому з величезною цікавістю сприйняв я рішення капітана Гая йти на південь, поки буде змога.

Розділ сімнадцятий

Припинивши пошуки островів, про які казав Гласс, ми чотири дні йшли на південь, не зустрічаючи на своєму шляху ніякої криги. Ополудні двадцять шостого грудня, перебуваючи на 63° 23' південної широти й на 41° 25' західної довготи, ми побачили кілька айсбергів і крижане поле, але невелике за розмірами. З південного сходу й північного сходу віяли постійні, але не сильні вітри. Коли вітер налітав із заходу, а це було рідко, він незмінно приносив шквал із дощем. Щодня випадав сніг — коли більше, коли менше. Термометр двадцять сьомого грудня показував тридцять п'ять градусів.

1 січня 1828 року. Сьогодні нас із усіх боків обложило кригою, і наші перспективи видаються безрадісними. Всю першу половину дня з північного сходу налітав штормовий вітер, і великі плавучі крижини вдарялися об корму й об стерно з такою силою, що ми почали боятися за наслідки. Шалений вітер дув до самого вечора, коли широке крижане поле попереду розступилося, і ми змогли, поставивши всі вітрила, пробитися крізь менші крижини на відносно чисту воду. Наближаючись туди, ми поступово опускали вітрила, а вийшовши на вільний простір, залишили тільки взятий на рифи фок. [112]

2 січня. Погода відносно тиха. Ми перетнули Південне полярне коло й ополудні були на 69° 10' південної широти й 42° 20' західної довготи. На півдні криги майже не видно, хоча за нами лежать широкі поля торосів. Виготовили саморобний лот, використавши для цієї мети чавунний казан ємкістю в двадцять галонів та линву завдовжки у двісті сажнів і виявили підводну течію, яка завертала на північ — її швидкість чверть милі на годину. Температура повітря — близько тридцяти трьох градусів*. Магнітне відхилення — 14° 28', східне.

* Близько нуля за Цельсієм. (Приміт. перекладача).

5 січня. Йдемо на південь, не зустрічаючи особливих перешкод. Вранці, правда, перебуваючи на 73° 15' південної широти й 42° 10' західної довготи, ми знову наштовхнулися на широченне поле суцільної криги. Одначе на півдні за ним відкривався безмежний простір чистої води, і ми не сумнівалися, що кінець кінцем зуміємо туди пройти. Пливучи понад торосами на схід, ми зрештою натрапили на прохід завширшки з милю, в який і завернули. Надвечір були вже у відкритому морі, досить густо всіяному плавучими крижинами, але вільному від полів, тому сміливо просуваємося далі на південь. Ми не відчуваємо, щоб ставало холодніше, але часто йде сніг, і раз у раз налітають бурхливі шквали з градом. Сьогодні над судном зі сходу на північний захід пролетіли величезні зграї альбатросів.

7 січня. Небо майже чисте, і ми без труднощів ідемо своїм курсом. На заході побачили кілька айсбергів неймовірно великих розмірів, і пополудні проминули один, вершина якого височіла над поверхнею моря не менш як на чотириста сажнів. У обхваті він, мабуть, мав три чверті ліги, і по його схилах струменіли з розколин справжні струмки. Цей льодовий острів залишався в межах нашої видимості два дні, потім сховався в тумані.

10 січня. Рано-вранці сталося нещастя: впала за борт людина. Це був американець, на ім'я Пітер Реденбург, уродженець Нью-Йорка й один з найдосвідченіших матросів на шхуні. Переходячи через ніс корабля, він послизнувся і впав між двома плавучими крижинами — на поверхню він уже не виринув. Ополудні досягли 78° 30' південної широти на 40° 15' західної довготи. Дуже холодно, з півночі й сходу постійно налітають шквали з градом. На сході маячать кілька велетенських айсбергів, і взагалі весь обрій на тому боці забитий суцільною кригою — льодові поля громадяться там [113] одне на одне, утворюючи лабіринти торосів. Увечері повз нас пропливли якісь дерев'яні уламки, а вгорі пролетіли незліченні зграї птахів — велетенські і звичайні буревісники, альбатроси і якийсь невідомий великий птах з яскраво-синім оперенням. Магнітне відхилення менше, ніж було до того, як ми перетнули Південне полярне коло.

12 січня. Успіх нашого просування на південь знову викликає сумніви: в напрямку полюса нічого не видно, крім неозорих крижаних полів, над якими височать справжні гірські пасма, льодові стрімчаки грізно нависають один над одним. Ми завернули на захід і пливли в цьому напрямку до чотирнадцятого числа, сподіваючись знайти прохід.

14 січня. Вранці дісталися до західної межі крижаного поля, яке загородило нам дорогу, й, обминувши його з навітряного боку, вийшли у відкрите море, де не виднілося жодної крижини. Опустивши наш лот на двісті сажнів, виявили підводну течію, що йде на південь зі швидкістю півмилі на годину. Температура повітря — сорок сім градусів, води — тридцять чотири. Знову взяли курс на південь, не зустрічаючи жодної скільки-небудь серйозної перешкоди аж до шістнадцятого числа, коли ополудні досягли 81° 21' південної широти на 42° західної довготи. Тут ми знову опустили лот — течія так само йшла на південь, але її швидкість була вже три чверті милі на годину. Магнітне відхилення зменшилося, повітря тепле й приємне, термометр показує п'ятдесят один градус. У морі не видно жодної крижини. Тепер уся команда впевнена, що ми дійдемо до полюса.

17 січня. Сьогодні сталося чимало різних пригод. З півдня летять незліченні зграї птахів. Деяких нам пощастило підстрелити з палуби, й у одного з них, схожого на пелікана, виявилося чудове на смак м'ясо. Близько полудня марсовий побачив з лівого боку по курсу невелику плавучу крижину, а на ній великого звіра. Погода була ясна й тиха, і капітан Гай звелів спустити на воду дві шлюпки, щоб роздивитися невідомого звіра зблизька. Я й Дірк Петерс сіли з помічником капітана в більшу шлюпку. Підпливши до крижини, ми побачили, що на ній лежить величезний ведмідь з породи полярних білих ведмедів, але набагато більший. Ми були добре озброєні й, не вагаючись, напали на хазяїна плавучої крижини. Один за одним бабахнули кілька пострілів, більшість з яких, поза всяким сумнівом, влучили звірові в голову й тіло. Та, мабуть, вони не завдали йому ніякої шкоди, бо він стрибнув у воду й поплив із роззявленою пащею до нашої шлюпки. Такий розвиток подій став для нас цілковитою [114] несподіванкою, ніхто не був готовий зробити другий постріл, і ми й оком не встигли змигнути, як ведмедеві вдалося наполовину перевалитися своїм величезним тулубом через планшир і схопити одного з матросів за поперек. У цю мить від певної загибелі нас врятувала спритність і мужність Петерса. Стрибнувши на спину звіра, він угородив йому в спину ножа, діставши до спинного мозку. Ведмідь випустив дух і сповз у море, потягши за собой й Петерса. Той незабаром виринув, йому кинули вірьовку, і, перед тим як вибратися з води, він перев'язав тушу ведмедя. Взявши здобич на буксир, ми з тріумфом повернулися на шхуну. Виміряли тушу ведмедя — вона була майже п'ятнадцять футів завдовжки. Шерсть у нього біла, як сніг, дуже жорстка і закучерявлена. Криваво-червоні очі більші, ніж у звичайного полярного ведмедя, а писок кругліший, схожий на морду бульдога. М'ясо в нього ніжне, але жирне й відгонило рибою, хоча матроси, наївшись від пуза, визнали його смачним і поживним.

Тільки-но ми підтягли свою здобич до борту, як з марса почувся радісний вигук: "Земля по правому борту!" Всі матроси повибігали на палубу. Саме в цю мить, на наше щастя, з північного сходу повіяв бриз, і незабаром ми підійшли до берега. То був низенький скелястий острівець близько ліги по периметру, цілком позбавлений рослинності, якщо не рахувати кількох кущів, схожих чи то на кактуси, чи то на колючі груші. Якщо наближатися до острівця з півночі, то видно, як у море випинається дивна скеля, дуже схожа на перев'язаний тюк бавовни. За цієї скелею з боку заходу є невеличка затока, де наші шлюпки легко пристали до берега. В нас не забрало багато часу обстежити всі закутні острова, але ми не знайшли там нічого вартого уваги — правда, за одним винятком. На південному мисі серед купи каміння нам трапився дерев'яний уламок, схожий на ніс каное. На ньому збереглися сліди різьблення, і капітан Гай запевняв, ніби розрізняє зображення черепахи, але я не помітив особливої схожості. Крім цього уламка, якщо то справді був уламок човна, ми не виявили жодних ознак того, що раніше тут коли-небудь ступала людська нога. Біля берега виднілися плавучі крижини — але їх було мало. Точні координати острівця, якому капітан Гай дав назву острів Беннета (на честь співвласника шхуни): 82° 50' південної широти, 42° 20' західної довготи.

Отже, ми пройшли на південь на вісім з лишком градусів далі, аніж будь-хто з інших мореплавців, а перед нами, як і раніше, розстилалося чисте море. Ми виявили, що [115] в міру нашого просування до полюса магнітне відхилення рівномірно зменшувалося і, що найдивовижніше, повітря, а згодом і вода ставали все тепліші. Можна навіть сказати, що стояли погожі дні, з півночі віяв рівний, але лагідний бриз. Небо переважно було безхмарне, лише південний обрій іноді застеляла імла, та й то ненадовго. Правда, виникли дві проблеми, які ускладнювали наше становище: в нас закінчувалося паливо, й де в кого з матросів з'явилися ознаки цинги. Ці обставини примусили капітана Гая всерйоз замислитися про повернення назад, і він не раз про це заговорював. Ну, а я був цілком переконаний, що, йдучи попереднім курсом, ми скоро натрапимо на землю; до того ж я мав усі підстави припускати, що вона виявиться не безплідною, голою пустелею, як то буває у високих арктичних широтах, і, виходячи з подібних міркувань, я лагідно, але наполегливо вселяв капітанові думку про доцільність іти далі на південь, принаймні протягом ще кількох днів.