Оповідь Артура Гордона Піма - Сторінка 34

У вухах мені задзвеніло, я сказав сам собі: "Це по мені подзвін!", і мене опанувало непереборне бажання подивитися вниз. Я не міг, я не хотів більше дивитися тільки на стіну і з якимсь розпачливим безумним почуттям, де змішалися жах і полегкість, я спрямував погляд у прірву. На мить мої пальці судорожно вчепилися в клин, і в моїй свідомості, мов швидкоплинна тінь, промайнула слабенька надія на те, що, можливо, я ще врятуюся, але уже в наступну мить мою душу заполонило бажання впасти — навіть не бажання, а прагнення, туга, неподоланна пристрасть. Я розчепив пальці й, напіводвернувшись од провалля, завмер на кілька секунд, хитаючись над його роззявленою пащею. Але тут голова в мене пішла обертом, у вуха вдарив пронизливий нелюдський крик, а піді мною виникла якась примарна, туманна і страшна постать; я зітхнув, серце моє зупинилося, і я впав їй на руки.

Я знепритомнів, але Петерс зловив мене, коли я падав. Стоячи на дні провалля, він стежив за моїм спуском і, зрозумівши, що мене опанував моторошний страх, усіляко намагався мене підбадьорити, хоча в голові у мене так наморочилося, що я не чув жодного його слова і взагалі не усвідомлював, що він до мене звертається. Побачивши, що я ось-ось упаду, він поспішив мені на допомогу і встиг саме вчасно. Якби я звалився всією своєю вагою, виготовлена із сорочок мотузка неодмінно порвалася б, і я полетів би в провалля. Але Петерс зумів мене підхопити й обережно спустив на всю її довжину. Повисівши хвилин п'ятнадцять над прірвою, я цілком прийшов до тями. Страх мій розвіявся разом з непритомністю, я відчув себе іншою людиною і за допомогою товариша щасливо спустився вниз.

Тепер ми опинилися недалеко від ущелини, яка стала для наших товаришів могилою, південніше від місця обвалу. Місцевість навколо була дика й пустельна, і вона викликала в моїй уяві картину пустки, що утворилася на тому місці, де колись стояв гріховний Вавілон. Не кажучи вже про уламки [147] обваленої гори, які хаотично громадилися на півночі, поверхня навколо була всіяна величезними каменями, схожими на надгробки або на руїни велетенської будівлі, хоча, якщо придивитися, годі було виявити тут сліди людської діяльності. Повсюди виднілися шлакові уламки і безформні гранітні та мергелеві* брили, поцятковані металевими вкрапленнями. Жодних слідів рослинності ми поблизу не помітили, земля тут була зовсім безплідна. Нам зустрілося кілька велетенських скорпіонів та кілька гадів, які у високих широтах не водяться.

* Мергель теж був чорний. І взагалі ми не бачили на острові ніяких світлих предметів. (Приміт. авт.)

А що нашою головною метою було роздобути їжі, то ми вирішили вийти на берег,— а він був звідти не далі як за півмилі,— бо зі свого притулку на вершині гори ми бачили там черепах і тепер мали намір зловити бодай одну. Ми пройшли вже кілька сотень ярдів, ховаючись між уламками скель та камінням, як раптом, тільки-но ми завернули за ріг скелі, з невеличкої печери вискочили п'ятеро дикунів, і один ударом кия повалив Петерса на землю. Всі кинулися добивати жертву, й це дало мені змогу отямитися від несподіванки. В руках у мене була рушниця, але цівка погнулася при падінні в провалля, тому я відкинув її як річ непотрібну й вихопив пістолети — а вони у мене були в порядку. Постріли пролунали один за другим, і я побачив, що два дикуни впали, а третій, який уже заніс над Петерсом списа, перелякано відстрибнув убік, так і не завдавши удару. Мій товариш був урятований, і після цього сутичка закінчилася швидко. Він теж мав пістолети, але з остороги не став їх застосовувати, повністю поклавшись на свою фізичну силу — такої сили я не зустрічав у жодної іншої людини. Вихопивши в одного з убитих дикунів кий, він з першого удару поклав трьох інших, розчерепивши кожному голову. Ми одержали цілковиту перемогу.

Все сталося так швидко, аж ми насилу могли повірити, що все відбулося насправді, і стояли над трупами забитих у якомусь заціпенінні, аж поки крики, що пролунали вдалині, не повернули нас до тями. Було очевидно, що розтривожені пострілами дикуни незабаром нас виявлять. Щоб дістатися до гори, нам би довелося бігти в той бік, звідки лунали крики, та навіть якби ми й добігли до її підніжжя, нас би неминуче помітили, коли ми стали б дертися нагору. Наше становище було вкрай небезпечне, і ми вагалися, не знаючи, куди бігти, [148] аж раптом один з дикунів, у якого я вистрелив і якого вважав убитим, підхопився на ноги й кинувся навтіки. Ми, одначе, наздогнали його вже через кілька кроків і хотіли були спровадити на той світ, коли Петерсові спало на думку, що дикун може згодитися, якщо ми примусимо його втікати разом з нами. Отже, ми потягли його за собою, давши йому зрозуміти, що в разі опору він негайно буде вбитий. Через кілька хвилин дикун утямив, чого від нього вимагають, і підкорився. Ховаючись поміж скель, ми побігли в напрямку берега.

Досі нерівна місцевість, по якій ми бігли, приховувала від нас море, воно зблискувало лише вряди-годи, а повністю відкрилося аж тоді, коли ми опинилися від нього ярдів за двісті. Вибігши на пологий піщаний берег, ми з жахом побачили, що від села й від усіх кінців острова до нас біжать юрби дикунів, люто вимахуючи руками і виючи, немов дикі звірі. Ми вже хотіли були повернути назад і спробувати відступити, ховаючись за великим камінням, коли раптом я помітив, що з-за скелі, яка виступала в море, виглядають носи двох каное, і ми щодуху помчали туди. Охорони біля човнів не було, і в них лежали тільки три великі галапагоські черепахи і звичайний запас весел на шістдесят чоловік. Ми стрибнули в один із човнів, потягши за собою й полоненого, і з усієї сили заходилися веслувати у відкрите море.

Та не відпливли ми й на півсотні ярдів від берега, як, трохи заспокоївшись, зрозуміли, що припустилися непрощенної помилки, залишивши друге каное дикунам, а вони вже були від нього лише вдвічі далі, ніж ми, і швидко наближалися. Тепер не можна було гаяти ні секунди. Надія випередити ворогів була мізерна, але іншого виходу ми просто не мали. Було дуже й дуже сумнівно, що ми дістанемося до човна раніше за них, але для нас то був єдиний шанс. У разі успіху ми могли врятуватися, а не спробувати захопити другий човен означало б змиритися з неминучою і жахливою смертю.

Ніс і корма в каное були виготовлені однаково, і ми не стали розвертати човен, а просто пересіли й почали веслувати назад. Коли дикуни помітили наш маневр, вони зарепетували вдвічі голосніше й удвічі прискорили біг. Проте розпач додав нам снаги, і коли ми добулися до мети, нас випередив тільки один тубілець. Бідолаха дорого поплатився за свою моторність — тільки-но ми торкнулися берега, як Петерс прострелив йому голову з пістолета. Найперші серед решти дикунів на ту хвилину були від нас кроків за тридцять. Ми спробували відтягти другого човна на глибоку воду, куди [149] дикуни не змогли б допливти, але днище глибоко врізалося в пісок, часу не лишалося, і тоді Петерс кількома ударами важкого рушничного приклада проломив дно на носі й пробив борт. Коли ми стали відштовхуватися від берега, двоє тубільців ухопилися за наш човен і вперто трималися — і нам нічого не лишалося, як порішити їх ножами. Ми відчалили від берега й щосили стали веслувати у відкрите море. Коли густий натовп дикунів дістався до пробитого каное, вони страшно завили з люті й розчарування. Взагалі, наскільки я можу судити зі своїх спостережень, ці мерзотники виявилися найлютішими, найлицемірнішими, наймстивішими, найжорстокішими і найкровожерливішими істотами на світі. Безперечно, вони не дали б нам пощади, якби ми потрапили в їхні лапи. Дикуни спробували були пуститися за нами навздогін на пробитому каное, але та спроба, звичайно, була марною, і, знову виливши свій гнів у бридких завиваннях, вони кинулися назад у гори.

Отже, від безпосередньої небезпеки ми врятувалися, хоча становище лишалося загрозливим. Ми знали, що дикуни мають у своєму розпорядженні ще два таких каное (вони розлетілися на друзки під час вибуху "Джейн Гай" — але ми про це довідалися лише згодом від нашого бранця), і ми гадали, що вони знову кинуться за нами навздогін, як тільки добіжать до входу в затоку (відстані туди було милі зо три), де звичайно стояли на причалі човни. Боячись цього, ми докладали всіх зусиль, щоб відійти від острова якомога далі, змусивши веслувати й бранця.

Десь через півгодини, коли ми встигли пропливти на південь миль п'ять або й шість, із затоки вийшла ціла флотилія плоскодонних човнів. Та незабаром вони повернули назад, утративши надію наздогнати нас.

Розділ двадцять п'ятий

Отже, ми опинилися в неозорому й пустельному Антарктичному океані, вище вісімдесят четвертої паралелі, на благенькому човні й без запасів провізії, якщо не рахувати трьох черепах. Наближалася довга полярна зима, і нам треба було добре поміркувати, який обрати курс. У полі зору було ще шість чи сім островів, які належали до цього архіпелагу й лежали один від одного на відстані п'ять-шість ліг; але на жоден з них ми не мали наміру висісти. Коли ми йшли сюди з півночі на "Джейн Гай", найнепрохідніші крижані поля [150] залишалися позаду нас — у цьому ми переконалися на власному досвіді, хоч би як такий факт суперечив поширеним уявленням про Антарктику. Отже, йти на північ було б безглуздям, а надто о такій пізній порі року. Лише один напрямок обіцяв нам якісь надії, і ми постановили сміливо стернувати на південь, де принаймні була ймовірність натрапити на суходіл і ще більша ймовірність опинитися в теплішому кліматі.

Досі Антарктичний океан — як, до речі, й Арктичний — не приносив нам ні шалених ураганів, ні бурхливих хвиль; і все ж таки наш човен, попри досить великі розміри, був надто вутлим суденцем, якщо не гірше, і ми ретельно взялися за діло, намагаючись тими мізерними засобами, які були в нашому розпорядженні, зробити його пристосованішим до плавання у відкритому океані. Корпус човна був виготовлений з такого крихкого і ненадійного матеріалу, як кора (кора невідомого нам дерева), а шпангоут — із міцної лози, яка дуже добре годилася для цієї мети. Від корми до носа човен мав п'ятдесят футів, завширшки — від чотирьох до шести футів, а висота його бортів становила чотири фути з половиною, отже, формою він дуже відрізнявся від каное, на яких плавають інші жителі Південного океану, відомі цивілізованим націям.