Оповідь Артура Гордона Піма - Сторінка 8

- Едгар Аллан По -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Така нагода трапилася лише на четвертий день. Кілька разів за цей час він поривався розповісти батькові про нашу витівку й визволити мене з добровільної темниці, але ми все ще недалеко відійшли від Нантакета, і з деяких слів, зронених капітаном Барнардом, його син мав усі підстави припустити, що той негайно поверне судно назад, як тільки виявить мене на борту. [35]

Зрештою, в Огастеса — так він мені пояснив — не виникло найменшої підозри, що я чогось потребую, до того ж він знав, що в разі нагальної потреби я про себе повідомлю, постукавши в ляду чи якось так. Отже, добре все обміркувавши, він вирішив, що мені ліпше залишатися там, де я є, аж поки йому випаде нагода відвідати мене непоміченим. Така нагода, як я вже згадував, трапилася лише на четвертий день після того, як він приніс мені годинника, й на сьомий день мого перебування в трюмі. Того разу Огастес спустився вниз, не взявши з собою ні води, ні провізії, маючи намір просто покликати мене до люка, а вже потім піднятися в каюту й звідти передати мені припаси. Коли він зійшов у трюм, то відразу почув гучне хропіння і зрозумів, що я міцно сплю. Прикинувши, коли це могло бути, я дійшов висновку, що саме тоді я спав першим тяжким сном, потому як повернувся від люка з годинником, а отже, я не прокидався принаймні понад три доби. Тепер я знаю і зі свого недавнього досвіду, і з розповідей бувалих людей, наскільки сильну снотворну дію справляють смердючі випари риб'ячого жиру в закритому приміщенні, і коли думаю про жахливі умови трюму, в яких я так довго перебував, і про дуже довгий термін, протягом якого бриг використовували для китобійного промислу, я більше схильний дивуватися з того, що, заснувши тоді, я взагалі прокинувся, аніж із того, що проспав без перерви вказаний вище час.

Спершу Огастес покликав мене пошепки, не закриваючи люка, але я не відповів, і тоді він опустив ляду й покликав мене голосніше, далі на весь голос — але я хропів, не прокидаючись. Він не знав, як йому бути. Пробиратися до мого ящика крізь завалений усякою всячиною трюм забрало б у нього чимало часу, а тим часом капітан Барнард міг би помітити його відсутність, адже батько мав звичай щохвилини користатися з послуг сина, доручаючи йому впорядковувати та переписувати ділові папери, пов'язані з рейсом. Отже, тверезо обміркувавши становище, Огастес вирішив піднятися в каюту й почекати іншої нагоди. Він тим менше вагався, йдучи на це рішення, що спав я, як здавалося, цілком здоровим сном, і в нього не було підстав припускати, що я терпів незручності від свого ув'язнення. Щойно Огастес обміркував згадане вище рішення, як його увагу привернула метушня та крики, що долинали, як йому видалося, з кают-компанії. Він скоренько прошмигнув у люк, опустив ляду й розчинив двері своєї каюти. Та не встиг він переступити через поріг, як майже йому в обличчя пальнули [36] з пістолета, і в ту ж мить його повалив з ніг удар вимбовкою. Чиясь дужа рука притисла мого товариша до підлоги, здавивши йому горло; і все ж він міг бачити, що відбувалося навкруг нього. Його батько зі спутаними руками й ногами лежав униз головою на приступках трапа, який вів у кают-компанію — кров тугим струменем цебеніла з глибокої рани у нього в лобі. Він мовчав і, певно, був при смерті. Над капітаном Барнардом нахилився його перший помічник, дивлячись на нього з диявольською посмішкою; він холоднокровно обнишпорив кишені вмирущого, діставши звідти великого гамана і хронометр. Семеро з команди (серед них був і кок-негр) шастали по каютах з лівого борту, де швидко озброїлися рушницями та патронами. Крім Огастеса й каштана Барнарда, в кают-компанії було дев'ятеро чоловіків — і то найвідчайдушніші головорізи з корабельної команди. Далі негідники вискочили на палубу, забравши мого друга з собою (перед тим вони зв'язали йому руки за спиною). Вся банда кинулася на бак до матроського кубрика, двері до якого були замкнеш. Біля них стояли двоє заколотників із сокирами, ще двоє вартували біля головного люка. Помічник капітана гучно викрикнув: "Гей ви там, унизу, чуєте? Ану, вилазьте по одному — і без витребеньок!" Через кілька хвилин з'явився перший охочий — то був англієць, який найнявся на корабель матросом-чорноробом; він жалібно плакав і благав помічника капітана пощадити йому життя. У відповідь він дістав удар сокирою по голові. Бідолаха впав на палубу, навіть не застогнавши, а чорношкірий кок узяв його на руки, мов дитину, й точно розрахованим рухом викинув за борт. Матроси, які лишилися внизу, почули глухий звук удару та сплеск води; тепер ні погрозами, ні обіцянками неможливо було примусити їх піднятися на палубу, і тоді хтось запропонував викурити їх звідти, після чого відразу кілька людей вискочили на палубу, й Огастесові на мить видалося, що вони можуть здолати заколотників. Але тим пощастило надійно зачинити кришку люка, і з кубрика встигли вискочити лише шість матросів. Ті шестеро не мали зброї й поступалися ворогам у числі, отож після короткої сутички їм довелося здатися. Помічник капітана пообіцяв їх помилувати — з тим, безперечно, щоб заохотити матросів, які залишилися внизу, здатися теж, адже вони добре чули кожне слово, мовлене на палубі. Результат підтвердив передбачливість помічника капітана, підтвердилася і його диявольська жорстокість. Незабаром усі, хто ще лишався [37] в кубрику, погодилися здатись і по одному стали підійматися нагору; їх негайно зв'язували й укладали горічерева в один ряд із першими шістьма — отже, Огастесові було легко підрахувати, скільки матросів не брали участі в заколоті, їх виявилося двадцять сім.

Потім почалася страхітлива різанина. Зв'язаних матросів тягли волоком до трапа, де стояв чорний кок. Він бив кожну жертву сокирою по голові, а інші заколотники скидали вбитого за борт. У такий спосіб загинуло двадцять два чоловіки, й Огастес уже вважав себе мертвим, чекаючи, що ось-ось настане і його черга. Але мерзотники чи то втомилися, чи то відчули огиду до своєї кривавої праці, бо розправу над моїм другом та ще чотирма бранцями, які лежали зв'язані на палубі, тимчасово відклали; помічник капітана звелів принести рому, й уся ватага зарізяк розпочала пиятику, яка тривала до заходу сонця. Потім вони засперечалися, що робити з тими, хто залишився живий,— бідолахи лежали не далі як за чотири кроки від п'яної банди і чули кожне слово. Перепившись, заколотники, здавалося, полагідніли. Деякі з них навіть запропонували визволити бранців, поставивши їм за умову, щоб вони приєдналися до заколоту й узяли участь у розподілі здобичі. Одначе чорний кок (а то був, як не глянь, справжній диявол, і, мабуть, він впливав на інших заколотників не менше, ніж сам помічник капітана, а може, й більше) не бажав навіть слухати таких пропозицій і не раз поривався довершити криваву оргію біля трапа. На щастя, він так нализався, що його досить легко стримували менш кровожерливі приятелі, серед яких був і матрос-лотовий, відомий під ім'ям Дірка Петерса. Цей чоловік був син індіанки з племені упшароків, яке живе в неприступних Скелястих горах, поблизу витоку Міссурі. Його батько, здається, торгував хутром чи принаймні був пов'язаний з індіанськими факторіями на річці Льюїса. Такої лютої пики, як у Дірка Петерса, мені не доводилося бачити ні в кого. Він був коротун (мав не більше як чотири фути вісім дюймів на зріст), але збудований як Геркулес. Зокрема долоні в нього були такі масивні й широкі, що мало скидалися на людські. Його руки й ноги були якось по-дивному викривлені й, здавалося, не згинались ані в ліктях, ані в колінах. Голова виглядала теж недоладною: величезна, з увігнутим тім'ям (як у більшості негрів) і зовсім лиса. Ховаючи цю фізичну ваду, спричинену аж ніяк не старечим віком, він звичайно носив перуку, виготовлену з будь-якої шкури, що трапляла йому під [38] руку,— чи була то шкура спанієля, чи шкура ведмедя-грізлі. В ті часи, про які йдеться, він носив на голові клапоть ведмежої шкури, який надавав ще більшої лютості його обличчю, позначеному типовими рисами упшароків. Його рот розтягувався майже від вуха до вуха; губи були тонкі і, здавалося, зовсім не згиналися, як і інші частини тіла, отож обличчя завжди зберігало незмінний вираз, незалежно від почуттів, які він переживав. Щоб уявити собі цей вираз, слід узяти до уваги довгі зуби — вони стирчали з рота й ніколи не затулялися губами навіть почасти. При першому побіжному погляді на цього чоловіка можна було подумати, що він корчиться з реготу, але той, хто придивлявся до нього пильніше, здригався від жаху, переконавшися, що коли це й справді веселощі, то якісь диявольські. Про це чудернацьке створіння розповідалося чимало анекдотів серед моряцького люду Нантакета. В тих анекдотах віддавали належне його надзвичайній силі, яка проявлялася особливо тоді, коли він був у збудженому стані, але в багатьох обігрувався сумнів у його здоровому розумі. Ну, а на борту "Дельфіна" під час заколоту він був предметом загальних глузів і нічого більше. Я приділив стільки уваги Діркові Петерсу лише тому, що хоч у нього й було люте обличчя, проте саме він допоміг Огастесові врятуватися від смерті, до того ж мені не раз іще доведеться згадувати його в ході моєї розповіді, яка — вважаю за потрібне тут зауважити — у своїх останніх частинах міститиме пригоди, зовсім несумісні з цариною людського досвіду і через те дуже й дуже малоправдоподібні, отож я розповідатиму далі без найменшої надії на те, що мені повірять, але твердо переконаний, що час і розвиток науки коли-небудь підтвердять найважливіші і найменш вірогідні з моїх спостережень.

Після тривалих вагань і двох або трьох запеклих суперечок було нарешті вирішено посадити всіх бранців (за винятком Огастеса, бо Петерс мовби жартома, але наполегливо зажадав, щоб він залишився при ньому як писар) у малу шлюпку й пустити за водою. Помічник капітана спустився в кают-компанію з'ясувати, чи ще живий капітан Барнард — бо його, як ви пам'ятаєте, заколотники покинули там, коли вибігли на палубу. Незабаром з'явилися обидва — капітан був блідий як смерть, але вже трохи оклигав від рани. Ледь чутним голосом звернувся він до своїх матросів, просячи не кидати його в морі, а повернутися до виконання своїх обов'язків, пообіцявши висадити їх там, де вони побажають, і не віддавати їх до рук [39] правосудця.