Орко - Сторінка 3

Але в ту мить, коли годинник вибив одинадцяту, він здригнувся і скрикнув так голосно, що його почули сусіди:

— Ось вона!

Всі погляди звернулись на нього.

Аж тут двері розчинилися навстіж, і ввійшла жінка. Франц упізнав її відразу. Це була вона — з тієї самої картини, одягнена догаресою[2] п'ятнадцятого століття. Розкіш убрання підкреслювала її незвичайну вроду. Вона йшла повільно і велично, впевнено оглядаючи присутніх, ні до кого не вітаючись, наче була царицею балу. Ніхто, окрім Франца, не знав її, але всі, зачаровані її незрівнянною красою і шляхетною поставою, шанобливо розступалися і навіть схилялися в уклонах. Франц, засліплений, ішов слідком на деякій відстані. Коли вона увійшла в останню залу, гарний юнак, одягнений в убрання Тассо[3], співав, приграваючи собі на гітарі, романс на честь Венеції. Жінка підійшла до нього, пильно подивилась і спитала, хто він, що насмілився одягти таке вбрання і оспівувати Венецію. Юнак завмер під її поглядом, зблід, опустив очі й простяг їй свою гітару. Вона взяла і, перебираючи струни білосніжними пальцями, заспівала сильним і мелодійним голосом дивну пісню, яка складалася з уривчастих фраз:

"Танцюйте, смійтесь, співайте, веселі діти Венеції! Для ва£ узимку немає морозів, уночі немає мороку, в житті немає турбот. Ви щасливці в цьому світі, а Венеція — цариця народів. Хто сказав — ні? Хто наважився навіть подумати, що Венеція вже не Венеція? Бережіться! Очі бачать, вуха чують, язики говорять. Танцюйте, смійтесь, співайте, веселі діти Венеції! О Венеціє — єдине нерукотворне місто, створене духом людським,— ти покликана бути тимчасовим притулком спасенних душ і мовби сходинкою для них із землі на небеса; о, ви, палаци, де колись оселялися феї, де й донині все овіяне їх чарівним подихом; ви, химерні колонади, що мрієте в туманному серпанку; ви, легкі шпилі, що здіймаєтесь серед корабельних щогл; ви, аркади, в яких затаїлися тисячі голосів, щоб відлунити голос кожного перехожого; ви, міріади ангелів і святих, що наче танцюєте на банях, змахуючи своїми мармуровими і бронзовими крилами, коли морський легіт торкається вашого вологого чола; ти, прекрасне місто, не розпластане на тьмяній і брудній землі, як інші, а подібне до лебединої зграї, яка пливе на хвилях; радійте, радійте, радійте! Нова доля всміхається вам — така само прекрасна, як і давнішня. Чорний орел ширяє над левом святого Марка, і австрійські чоботи вальсують у палаці дожів. Замовкніть, нічні музики! Вщухни, шалений гомоне балу! Хай не звучить більше священний гімн рибаків; припини свій рокіт, голосе Адріатики! Згасни, лампадо пресвятої мадонни; щезни назавжди, сріблиста царице ночі; у Венеції більше немає венеціанців! Може, це вві сні? Чи в нас свято? Так, так, будемо танцювати, сміятись і співати! Настав час, коли тінь Фальєро повільно спускається по Сходах велетнів і незрушно сідає на останній сходинці. Танцюймо, сміймося, співаймо! Бо щойно годинник вибив північ, і хор мерців гукне нам: "Раби! Раби!"

З цими словами вона упустила гітару, і та зловісно забриніла, впавши на підлогу, і годинник почав вибивати. В тяжкому мовчанні всі слухали, як пробило дванадцять ударів. Тоді господар палацу, наляканий і роздратований, підійшов до незнайомої.

— Добродійко, кому я маю дякувати за честь бачити вас тут? — схвильовано спитав він.

— Мені,— відповів Франц, виходячи наперед,— і якщо комусь це не подобається, нехай скаже.

Незнайома мовби й не чула запитання господаря, але на голос Франца підвела голову.

— Тепер я живу! — вигукнула вона у захваті.— Я буду жити!

І вона глянула на юнака щасливими очима. Та за мить зблідла, і чоло її затьмарилось.

— Навіщо це маскарадне вбрання? — спитала вона суворо, показуючи на мундир.

— Це не маскарадне вбрання,— відповів Франц.— Це...

Він не докінчив фрази й наче закам'янів під страшним

поглядом незнайомої. Деякий час вона мовчки дивилась на нього, потім з її очей скотилися дві великі сльози. Франц хотів кинутись до неї. Але вона зупинила його.

— Йдіть за мною,— сказала глухо.

Затим швидко пройшла крізь принишклий натовп і вийшла; Франц простував слідком.

Спустившись по сходах палацу, вона стрибнула в свою гондолу і наказала юнакові зробити те саме. Він скорився, потім оглянувся навкруг і, не помітивши гондольєра, спитав:

— Хто ж нас повезе?

— Я,— відповіла і впевненою рукою взялася за весло.

— Краще дозвольте мені...

— Ні. Австрієць не зугарен орудувати венеціанським веслом.

Сильним змахом весла вона зрушила гондолу з місця, і та помчала по каналу. За хвилину вони були вже далеко від палацу. Франц сподівався, що незнайома пояснить, чому так розгнівалася. Він був здивований і стурбований її мовчанкою.

— Куди ми пливемо? — спитав трохи згодом.

— Куди доля заведе нас,— сумовито відповіла незнайома.

Ці слова наче знову збудили її гнів, і вона взялася веслувати ще завзятіше. Скоряючись її міцній руці, гондола мовби летіла над водою. Франц бачив, як за облавком човна із шаленою швидкістю ринуло шумовиння, а зустрічні човни мчали, як хмари, гнані буревієм. Незабаром морок став зовсім непроглядним, знявся вітер, і юнак вже не чув нічого, окрім плюскоту хвиль і свисту вітру, а в суцільній темряві він бачив тільки білу постать своєї супутниці. Вона стояла на кормі з веслом у руках, її коси і довга біла сукня маяли на вітрі, і вона скидалася вже не на жінку, а скорше на духа кораблетрощі, що линув над бурхливим морем.

— Де ми? — тривожно вигукнув Франц.

— Наш хоробрий капітан злякався,— сказала незнайома з глузливим сміхом.

Франц не відповів. Його понімав жах. Та він волів приховати це почуття і вирішив мовчати. Проте через деякий час підвівся й рушив до незнайомої.

— Поверніться на своє місце! — владно мовила вона.

Та Франц, збезумлений від жаху, йшов далі.

— Поверніться! — повторила вона розлючено й тупнула ногою з такою силою, що човен здригнувся і ледве не перекинувся.

Франц, не втримавшися на ногах від цього поштовху, упав на дно човна і знепритомнів. Коли прийшов до пам'яті, то побачив, що незнайома лежить біля його ніг і плаче. Розчулений її болісним виглядом, юнак схопив її в обійми, підняв і посадив поряд. Вона не пручалась, але не переставала плакати.

— О кохана! — вигукнув Франц, пригортаючи її до грудей.— Навіщо ці сльози?

— Лев! Лев! — відповіла вона, здійнявши до неба свою прекрасну руку.

Франц глянув, куди вона показувала, і побачив сузір'я Лева, яке виблискувало серед хмар.

— А нам що до того? Світила не володарюють над нашими долями; а навіть якби й мали владу, то для захисту від фатального сузір'я ми знайшли б заступництво у сприятливих зірок. Венера сяє в небі так само, як і Лев.

— На жаль, Венера зайшла, а Лев підіймається. А там! Поглянь! Хто може боротися з ним?

Вона вимовила ці слова з якоюсь розгубленістю і простягла руку до крайнеба. Франц подивився туди і побачив чорну пляму, яка вирізнялася на хвилях в жаристому ореолі.

— Що це? — спитав він із подивом.

— Це доля йде по свою жертву,— відповіла незнайома.— По яку, спитаєш? Жертву повинна назвати я! Ти, звичайно ж, чув про тих австрійських дворян, які сідали зі мною в гондолу і більше ніколи не повертались?

— Чув. Але ж це вигадки!

— Це правда. Або вони мали бути знищені, або я. Кожен австрієць, який кохає мене і якого я не кохаю, вмирає. І до того часу, поки я нікого з них не покохаю, я буду жити і буду нести їм погибель. А якщо я покохаю одного з них, то умру я. Така моя доля!

— Та хто ж ти?

— Як швидко він наближається! Ще мить — і він наздожене нас. Ти чуєш? Ти чуєш?

Чорна пляма наближалась з незбагненною швидкістю і вже прийняла обрис корабля. Червоне сяйво оточувало його ореолом; величезні привиди непорушно стояли на палубі, і безліч весел підіймались і опускались, зі зловісним шумом розтинаючи хвилі, а замогильні голоси співали "Dies iroe"[4] й дзвеніли ланцюгами.

— О життя, життя! — розпачливо вигукнула незнайома.— О Франц! Ось він, цей корабель! Ти впізнаєш його?

— Ні, я його не знаю, але така страшна мара жахає мене.

— Це "Буцентавр". Він поглинув твоїх співвітчизників. Вони були тут, на цьому самому місці, в цей же час, поруч зі мною в цій гондолі. Корабель наближався так само, як і тепер. Голос корабля кричав мені: "Хто йде?" Я відповідала: "Австрія". Голос запитував: "Ти ненавидиш чи ти кохаєш?" Я відповідала: "Ненавиджу", і голос говорив мені: "Живи". Потім корабель проходив над гондолою і нищив твоїх земляків, а мене тріумфально виносив на хвилях.

— А сьогодні?

— Як жаль! Зараз пролунає голос.

І справді, скорботний і урочистий голос, зі звуком якого змовкла вся примарна залога "Буцентавра", крикнув:

— Хто пливе?

— "Австрія",— відповів тремтячий голос незнайомої.

Хор прокльонів розлігся над "Буцентавром", а він наближався чимраз швидше. Потім знову все стихло, і той же голос спитав: "Ти ненавидиш чи кохаєш?"

Незнайома вагалася лиш мить, потім пролунала її відповідь, гучна, мов грім:

— Я кохаю!

Тоді голос промовив:

— Ти сама вирішила свою долю. Ти покохала Австрію! Згинь же, Венеціє!

Голосний крик, відчайдушний, нелюдський крик розлігся над водою, і Франц зник у хвилях. Коли він виринув на поверхню, то вже нічого не було — ні гондоли, ні "Буцентавра", ні його коханої. Тільки на обрії спалахували вогники: це були ліхтарі муранських рибалок.

Франц поплив до їхнього острова і досяг його за годину... Бідна Венеція!

Беппа замовкла; з її очей котились сльози. Ми мовчки дивились, як вона плаче, не пробуючи її втішити. Та раптом вона витерла сльози і сказала зі своєю пустотливою жвавістю:

— Отакої! Чого це ми принишкли? Невже чарівні казки так діють на вас? Хіба ви ніколи не чули про духа Орко — венеціанського Трильби? Невже ніколи не зустрічали його вечорами в церкві чи в лагуні? Він добрий дух і робить зло тільки зрадникам і гнобителям. Можна сказати, що це справді добрий геній Венеції. Але віце-король щось таки почув про небезпечну пригоду графа фон Ліхтенштейна і звелів просити нашого патріарха, щоб той прочитав на лагуні молитви і заклинання проти духів; відтоді Орко більше не з'являється.

[1] Дож — глава Венеціанської республіки.

[2] Догареса — дружина дожа.

[3] Тассо Торквато — італійський поет епохи Відродження.