Ошуканець і смерть - Сторінка 2

Цього разу здригнувся птах.

— Не можу я тебе пропустити! — сказав він.— Мене поставили тут першою сторожею... Але... якщо обіграєш мене в карти — пропущу. Втім, де тобі тягатися зі мною...— витяг орел карти з-під крила, розкидав їх дзьобом по скелі й запропонував:

— Здавай перший! Умову знаєш. Виграєш — пропущу, програєш — проковтну. За сина я тобі вельми вдячний, але все одно проковтну, коли виграю.— Змахнув птах головою, суворо крилами вдарив, а Ошуканець схилився перед ним у доземному поклоні й мовив:

— І за це спасибі. Твоя справа — сторожувати, моя — страшну гру вести...— Всміхнувся Ошуканець сам до себе: карти він знає, як свої п'ять пальців розрізняє, по запаху чує кожну.

— Починай! — роззявив орел свого страшного дзьоба, а Ошуканець сміється.— Не смійся, грай!

І почалася гра! Виграв Ошуканець першу партію. Орел переміг у другій. Потім Ошуканець виграв двічі поспіль, але тут орлу надокучило.

— Давай зіграємо востаннє! — сказав він.— Немає сили терпіти. Надто вже солодко пахне людським м'ясом!

Почали грати. Як тремтіли руки Ошуканця, коли він здавав карти! Як витріщав орел свої зголоднілі очі! Ось уже й сонце сідає. І нараз Ошуканцеві здалося: орел карту пересмикнув. Затим сумнів узяв орла.

— А ти не пересмикуєш? — запитав він.

Ошуканець заперечно похитав головою.

— Не пересмикую і не шахрую! — обурився він, а потрібна карта в нього про всяк випадок була прихована під язиком.

Орел скрикнув, повернувся подивитися, що йому в спину стрельнуло, а Ошуканець виплюнув карту й сплеснув руками:

— Я виграв!

— Бачу! — похнюпився орел.— Чи везіння, чи вміння тебе вирятувало, не знаю. Але вітаю. Мене ще нікому не вдавалося перемогти. Тепер слухай і запам'ятовуй: за сьомою скелею відьомське лігво, а вони ніколи не сплять. Лише на світанку їх ненадовго зморить сон, але й тоді вони одним оком дивляться. Побачать тебе — відразу в камінь перетворять. Поглянь на каміння перед їхнім лігвом. Побачиш на ньому чимало людських очей. Лише їх і залишили людям відьми. Гадаєш, ти один до джерела добиваєшся?

— Нічого я не гадаю! — відрубав Ошуканець.— Кажи коротше. Я знаю, що не на пироги йду. Що робити, коли їх сон зморить?

— Не спіши, відчайдуше! — забив орел крилами так, що каміння полетіло з кручі.— Не кидайся стрімголов назустріч своїй загибелі. Адже відьом мучить безсоння, тому й послали мене по траву на далекий острів у морі. Тому й казанок приготували. Я їм підмішаю у зілля сон-траву. Ти від неї так заснув би, що більше ніколи й не прокинувся б. А вони заснуть лише на якусь мить. Ти цю мить підстережи, зірви з їхніх голів хустки й тікай. Відберуть — прощайся з життям. Якщо відбіжиш на сто кроків — дадуть тобі за хустки все, що попросиш. У тих хустках їхня сила!

Ой, як не хотілося орлові відпускати гостя! Дуже скучив він за людським м'ясом, а тут такий ласий шматок вислизав від нього.

— Іди швидше! — заволав він.— До твого приходу сон-трава вже в казанку буде.

"А раптом обдурить?" — засумнівався Ошуканець, але робити нічого — попрошкував він, благаючи в душі, щоб не вийшов на небо місяць. Однак місяць за якусь часинку з'явився на західному небосхилі. Пришвидшив Ошуканець крок, щоб дістатися до відьомського лігвища раніше, ніж місяць дійде до зеніту. Підкрався він до сьомої скелі, бачить: відьми варять траву й стиха наспівують:

Варися, травичко, варися,

Вернися, о соне, вернися...

Булькає вода в казанку, а відьми перешіптуються, вовтузяться.

— Щось запахло людською кісткою! — сказала відьма, котра сиділа до Ошуканця спиною, а в того кров захолола в жилах, як побачив він купу каміння з очима, з яких котилися сльози.— Із-за спини дух іде. Поглянь-но!

— Таж не сліпа! —заверещала друга відьма, люто помішуючи вариво.— Не набридай. Сьогодні й так ні на мить не заснути!

"І мені також! — подумав Ошуканець.— Хіба тут до сну?" Довкола плакало каміння, і місяць уже почав заходити. Ноги в Ошуканця затремтіли, проте вороття не було. Відьми відразу б його вчули, бо вітер дув із заходу. "Тільки вперед, а там що буде, те й буде!" — визирнув Ошуканець із-за скелі. Відьми пили своє пійло. "Пора!" — сказав сам до себе Ошуканець, коли побачив, що сон таки здолав відьом. Підскочив Ошуканець до них, позривав з голів хустки й кинувся навтьоки. Відьми тут-таки посхоплювалися — і за ним. Біжить Ошуканець швидше від вітру, а все одно відчуває на потилиці дихання страшних переслідувачок. Зненацька відьми стали мов укопані й заскімлили. Вмовляють, заклинають його повернути хустки, а Ошуканець тільки посміхається: в його руках могутня сила, він-бо пробіг сто кроків!

— Поверни хустку, душе людська! Дам тобі цілий мішок срібла! — просить одна відьма, проте Ошуканець лише хитає головою.

— Віддай хустку, душе людська! Матимеш щирого золота цілий міщок! — вмовляє друга відьма, але Ошуканець і від неї відмахнувся.

"Яке золото! — думає він.— Тут про голову йдеться. Віддаси їм хустку — миттю каменем обернешся!" Стиснув він у руках хустки з усієї сили й нараз збагнув: тепер відьми нічого не зможуть йому зробити. Ті теж зрозуміли: Ошуканець знає їхню таємницю, не встигнеш і оком змигнути, як він їх задушить. Але навіщо Ошуканцеві мертві відьми?

— Що ти хочеш від нас? — запитують вони голосно і жалібно.

— Проведіть мене мимо білої гадюки, я візьму ковток живої води, а потім ідіть, куди хочете! — всміхнувся Ошуканець.

Однак чому відьми мовчать? Хитають головами, кажуть, що не можуть провести його мимо білої гадюки. Це їм не під силу.

— Значить, мені не під силу віддати вам хустки! — розреготався Ошуканець.— Але мені під силу вкинути вас у казан і розвести під ним добряче багаття...

Зрозуміли відьми, що ніяк не відкрутитися їм, і старша прохрипіла:

— Віддай наші хустки і ми відкриємо тобі таємницю.— Відьма стишила голос і щось ледь чутно прошепотіла Ошуканцеві. Навіть вітер, хоч як прислухався, не почув, що вона сказала.

— Гаразд, так і буде! — мовив він.— Тільки хустки я вам поверну тоді, коли прийду назад. Щоб не одурили мене...

Заквапився Ошуканець, не прислуховується до відьминих прокльонів, розуміє, що мусить дістатися джерела раніше, ніж перший промінець сонця впаде на нього. Бо, якщо запізниться, то Золотокоса, яка стоїть на третій сторожі, знову перетвориться в білу гадюку, і тоді... прощавай життя! Проте, якщо він з'явиться там надто рано, то також втрапить на гадюку. Золотокоса має свою подобу тільки тоді, коли сонце з місяцем розминаються. Треба відвести їй очі й поцупити сорочку, ковток води взяти й чимдуж тікати, але перед тим повернути сорочку.

Яка ж тут спритність потрібна! Яка витримка! Цього ніхто не знає, бо від джерела ще ніхто не повертався.

Відчуває Ошуканець, що в нього від страху аж зуби цокотять. Дивиться він, а перед ним уже ясен шелестить золотим листям. "Назад вороття немає! — каже він сам собі, ледь стримуючи тремтіння в колінах.— Згинеш, дурна голово. Сам себе обдуриш!"

Рушив Ошуканець, і в цей час гадюка обернулася золотокосою дівчиною. І такою вродливою, що він і про сорочку забув, а пішов просто до джерела. В останню мить спохопився, взяв сорочку й набрав у рот добрячий ковток води. Половину під язик сховав, половину за щоку — і чимдуж помчав назад.

Промінь сонця ще не торкнувся води, а Ошуканець уже був далеко від лиха. Який переможний вигук вихопився б з його грудей, якби в роті не було води! З вершини гори він кинув сорочку й помчав далі.

Миттю Золотокоса обернулася білою гадюкою й кинулася за ним. Але диво дивнеє! Що хутчіше неслася гадюка, то більше росла відстань між ними. Мчить Ошуканець, мов на крилах, тільки вітер співає солодку пісню в його вухах. Дістався він до лігва відьом, схопив їх в оберемок, пов'язав одна з одною і рукою показав, аби каміння знову в людей перетворилося. Проте без хусток це було їм не під силу, а повернути їх відьмам Ошуканець не наважувався, бо вони миттю б і його каменем зробили. Підняв він відьом і кинув їх у полум'я разом з їхніми хустками. Запалахкотів вогонь, смердючий дим шугнув у небо, і тієї ж секунди орел опустився перед Ошуканцем.

— Бачу, не з порожніми руками повертаєшся! — мовив він.

Тим часом каміння заворушилося і поперетворювалося в людей. Але орел навіть голови в їхній бік не повернув, а підхопив Ошуканця, посадив на спину й злетів у височінь. Якась мить — і вони вже над хмарами. Як пекло сонце! Як свистів вітер! "Упадеш, кісток не збереш!" — здригнувся Ошуканець, забувши, що в нього в роті цілюща вода. Зненацька орел зробив коло і сів на полонину в горах.

— Далі добувайся сам! — прохрипів орел.— Тут моя сила закінчується!

І він полетів, залишивши на долоні Ошуканця лише пір'їнку. Якби її не було, Ошуканець подумав би, що то все сон. Однак роздумувати було ніколи: час, що його визначила Смерть, закінчувався. Уявив Ошуканець славу, яка на нього чекала, проте тут-таки замість слави перед його очима постала нещасна мати. Заквапився Ошуканець. В одну мить скотився в долину, побачив бідненьку хатину жінки й закляк на місці, наче закам'янів у місячному сяйві: а раптом Смерть його випередила, раптом узяла гору над матір'ю? А якщо дитина вже померла? Він ледь подужав кілька метрів і відчинив двері.

У хатині нічого не змінилося: мати притискувала сина до грудей, а Смерть переможно шкірилася в закутку.

— Ну що, прийшов? — заговорила Смерть, щойно побачивши Ошуканця на порозі.— Напевне, нічого в тебе не вийшло? — їй хотілося розізлити Ошуканця, аби він спересердя розтулив рот і вилив воду.

Але Ошуканця на полові не зловиш! Здогадався він, що треба робити, підбіг до дитини й випустив краплю води їй на очі — хлопчина розплющив їх; друга крапля потрапила йому на вуста — всміхнувся малюк; третя грудей торкнулася — й хлопчик став дихати глибоко і спокійно.

— Але мати на все життя потворою залишиться! — зловтішно крикнула Смерть, однак Ошуканець і тут не дав себе обдурити.

Життєдайна крапля промила очі молодої матері — й голубим світлом наповнилися чорні очні ямки; друга крапля впала їй на голову — і водоспад золотих кучерів огорнув їх щоки. Воду, яка залишилася під язиком, Ошуканець проковтнув і, озирнувшись на Смерть, вигукнув:

— Чого ж тепер мовчиш, кістлява?

Але там, де стояла Смерть, було порожньо. Вона немов крізь землю провалилася.