Осінь партіарха - Сторінка 22
- Габріель Гарсіа Маркес -ніхто й отямитись не встиг, коли вони повискакували з— під прилавків і накинулися на Летісію Насарено й хлопчика, — стріляти ми не могли, боялися, що й їх уб'ємо!.." — здавалося, що вони тонуть разом із собаками в пекельній круговерті, — лише на якусь мить з того виру благально здіймалися ефемерні руки, поки тіло щезало шматок за шматком; а навколо стояли люди, і на їхніх обличчях відбивався то жах, то співчуття, то радість; і ось нарешті все скінчилося — долі валявся тільки капелюшок Летісії Насарено, прикрашений фетровими квітками, а закляклі від жаху зеленярки, схожі на ідолів, забризканих теплою кров'ю, бурмотіли: "господи, цього не сталося б, якби генерал не хотів, або хоча б не знав про все!.." — та й по всьому, на вічну ганьбу президентській охороні, яка не зробила жодного пострілу і врятувала самі лише обгризені кості, розкидані серед закривавлених овочів, — "та ще ми знайшли хлопчикові медалі, його шабельку без китиці, сап'янові черевички Летісії Насарено, які чомусь плавали аж у бухті, за лігу від ринку, намисто з барвистого скла, плетений гаманець, — віддаємо все вам у руки, мій генерале, разом із цими трьома ключами, обручкою з почорнілого золота і п'ятдесятьма сентаво — п'ять монет по десять сентаво, ось ми кладемо їх на письмовий стіл, порахуйте, будь ласка, — а більше нічого, мій генерале, це все, що від них зосталося!.." Йому було б однаково, що від них зосталося, коли б він знав тоді, що мине всього лише кілька не таких тяжких років — і він геть забуде про все, в його пам'яті зітреться останній слід тієї фатальної середи, — та зараз він плакав од люті, криком кричав од люті, і не міг заснути від нестерпного виття собак, яких переловили і тримали на ланцюгу в патіо: "що з ними робити, мій генерале?" — він ніяк не міг вирішити, приголомшено запитував себе, чи, вбивши собак, не вб'ють таким чином удруге й Летісію Насарено та хлопчика в їхніх утробах? він наказав зруйнувати залізне склепіння овочевого ринку і на тому місці закласти сад — із магноліями та перепілками, і спорудити мармуровий хрест — "вищий за маяк, і хай сяйво його буде яскравіше від сяйва маяка" — щоб у пам'яті прийдешніх поколінь, скільки й роду людського, зостався навіки спомин про історичну жінку, котру він сам забув ще до того, як монумент було зруйновано, його підірвали вибухівкою якоїсь ночі, і нікого це не вразило; щодо магнолій, то їх пожерли свині, і з меморіального саду зробилося брудне смердюче болото, — втім, він про це ніколи так і не дізнався, і не тільки тому, що наказав своєму особистому шоферові об'їжджати колишній овочевий ринок десятою дорогою, — "навіть якщо тобі для цього доведеться об'їхати весь світ!", — а й тому, що більше не виїздив у місто, — відтоді, як переселив свої міністерства в будинки з сонцезахисного скла, а сам зостався зі жменькою челяді в занедбаному домі, де й сліду не лишилося від королівських діянь Летісії, — він сам так розпорядився; день при дні тинявся він спорожнілим палацом, не маючи ніякого діла, — хіба що часом віддавав якісь незначні вказівки верховному командуванню або приходив на засідання кабінету міністрів, якщо треба було вирішити якесь заплутане питання, — та ще приймав у себе надокучливого посла Вільсона, котрий сидів з ним до ночі під сейбою, приносив йому балтиморські цукерки та кольорові журнали з фотографіями голих жінок, — клятий посол заповзявся вмовити його, щоб він віддав територіальні води країни за проценти величезного державного боргу; він давав послові вибалакатися, а сам робив вигляд, що чує все — або нічого не чує з того, що йому кажуть: залежно від того, чи вигідно йому було чути, чи ні, — він боронився від послового красномовства, слухаючи, як дівчатка з сусідньої жіночої школи співають пісню про строкату пташку на зеленій гілці; коли вже сутеніло, він випроводжав посла до сходів, намагаючись пояснити йому, що може віддати все, крім моря: "як це так — зостатися без моря під вікнами? та ви тільки подумайте собі, що я робитиму один у такому здоровенному домі, якщо не бачитиму моря? гляньте, яке воно при заході, чисто тобі палаюча трясовина; і не бачити цього щовечора? а як я житиму без грудневих вітрів, що, завиваючи, вриваються в розбиті вікна, без зелених спалахів маяка, — я, котрий покинув тумани свого плоскогір'я і, палаючи в лихоманці, кинувся у вир війни за федерацію, — не думайте, що я зробив це з патріотичних почуттів, як пишуть у різних там енциклопедіях, або з авантюризму, та й на принципи федералізму мені було начхати, Господь з ними, — ні, любий мій Вільсоне, я хотів побачити море! отож ви краще придумайте щось інше!" — казав він послові на прощання, поплескуючи його по плечу, а потім ішов запалювати лампи в порожніх канцеляріях, — якось увечері він наткнувся на корову, котра блукала коридорами, і погнав її до сходів; бідолашна тварина зачепилася ратицями за дірявий килим і, спіткнувшись, покотилася сходами й скрутила собі в'язи, на превелику радість зголоднілим прокаженим, які мерщій заходилися білувати її, — після смерті Летісії Насарено всі прокажені, сліпі та паралітики повернулись у свої трояндові хащі і знову канючили цілющу сіль з його рук, — він слухав, як вони співають зоряними ночами пісню давніх славетних часів і сам підспівував їм: "Сусанно, прийди, Сусанно!.."; щодня о п'ятій він визирав у віконце комори — зі школи саме виходили дівчатка, він милувався їхніми блакитними фартушками, гольфами, кісками, — "матінко, як ми чимдуж бігли геть від цього привиду з сухотними очима, коли він манив нас із-за ґрат своїми скарлюченими пальцями в подертих рукавичках: "дівчинко, дівчинко, ходи-но до мене!" — кликав він нас", — вони втікали, налякані, а, він думав: "матусю моя Бендісьйон Альварадо, ну й дівчата зараз пішли!.." — і сам із себе посміювався; але до нього повернулось звичне самопочуття, коли його особистий лікар, міністр охорони здоров'я, котрого він час від часу запрошував на обід і котрий завжди оглядав при тій нагоді його очі та слухав пульс, одного разу спробував примусити його пити мікстуру проти склерозу, — "щоб залатати дірки, в які, мовляв, витікає моя пам'ять, — ви бачили таке, буду я пити якусь гидоту! та я зроду нічим не хворів, хіба що лихоманкою у війну! к чорту всіх лікарів!" — і відтоді він обідав сам, повернувшись спиною до всього світу, — неабиякий ерудит посол Меріленд казав йому, що саме так обідали марокканські королі, — він тримав ножа в правій руці, а виделку — в лівій, сидів за столом прямо, як навчала його строга наставниця, котру він геть забув; він нишпорив по всьому палацу, розшукуючи свої тайники з медом, а знайшовши, відразу ж забував, де вони є, і знову розпочинав пошуки, раз по раз натрапляючи в різних потайних шпаринах на згорнуті в трубочку записки, які писав колись, щоб нічого не забути тоді, коли вже не могтиме нічого згадати, — в одній із них він прочитав: "завтра вівторок", — у другій було таке: "вензель вишито червоний на хустині білій, вензель імені чужого, а не твого, милий", — а третя вже зовсім його заінтригувала: "люба моя Летісіє Насарено, поглянь, що стало зі мною без тебе!" — прочитав він, украй здивований: ім'я Летісії Насарено часто згадувалося в тих цидулках, і він не міг добрати, хто ж це був такий нещасний, що залишив на папері цілий потік зітхань і скарг, — "але ж це моє письмо!.." — єдиними написами, які в ту пору прикрашали стіни вбиралень, були ті, що він собі на розраду сам писав лівою рукою: "ХАЙ ЖИВЕ ГЕНЕРАЛ!" — "хай таки живе, чорти б вас ухопили!"; він остаточно вилікувався від гніву на себе самого — за те, що був найслабшим з— поміж усіх солдатів сухопутних військ, флоту й авіації, побиваючись за якоюсь там послушницею, від котрої не зосталося нічого, крім імені, записаного олівцем на клаптях паперу, як зрозумів він, коли навіть не доторкнувся до речей, що їх поклали на письмовий стіл ад'ютанти, — дивлячись убік, наказав: "заберіть ці пантофлі, ці ключі, заберіть усе, що може нагадати мені про мертвих", — він звелів віднести все, що від них залишилося, в спальню Летісії, де минули його шалені сієсти, — "позабивайте к чорту там вікна і двері, і щоб ногою туди ніхто не смів ступити, навіть якщо я сам наказуватиму вам!"; протягом багатьох місяців його щоночі тіпало з жаху, коли він чув моторошне виття собак, які сиділи на ланцюгу в патіо, і нічого не міг із ними вдіяти, адже будь-яке насильство завдало б болю й небіжчикам; він шукав забуття, тремтячи від люті в своєму гамаку, бо добре знав, хто вбив його кревних, і змушений був терпіти приниження, бачачи вбивць у своєму власному домі, але тоді він не міг із ними поквитатися, йому бракувало для цього сили; він заборонив влаштовувати урочисту панахиду, не приймав візитів співчуття, не оголошував жалоби, — чекав свого часу, погойдуючись у гамаку під сейбою, і, коли останній його приятель з'явився до нього і від імені верховного командування висловив гордість за ту витримку, з якою народ зносить трагедію, адже у всій вітчизні панує спокій і лад, він лише осміхнувся: "не будьте йолопом" друже, який там у дідька спокій і лад! просто цим людям наплювати на моє горе!" — він перечитував газету від початку й до кінця, вишукуючи в ній щось певніше, ніж вигадані урядовим прес-центром інформації, він звелів поставити біля себе радіолу, щоб почути врешті-решт повідомлення, яке передали всі радіостанції, від Веракруса до Ріобамби: що служба національної безпеки натрапила на слід організаторів замаху, — і він пробурчав: "аякже, сучі сини!" — їх упізнали, — "аякже!" — і загнали мінометним вогнем у якийсь приміський бордель, — "от і все, — зітхнув він, — бідолашні люди!.." — а проте лежав собі й далі в гамаку, нічим не зраджуючи своїх віроломних замірів, — тільки молився подумки: "матусю моя Бендісьйон Альварадо, дай мені сили для помсти, не покидай мене, матусю, надихни мене!.." — певний, що мати почула його молитву, він нарешті розрадився у своєму горі, отож був цілком спокійний, коли до нього з'явилися воєначальники з верховного командування, відповідальні за охорону громадського порядку, і доповіли: "мій генерале, троє злочинців убиті під час перестрілки, двох спіймано, зараз вони в казематах бази Святого Ієроніма!" — і він, сидячи в гамаку з глеком фруктового соку, сказав: "ага!" — "і налив кожному з нас по склянці соку своєю твердою рукою вправного стрільця, — він був тоді навдивовижу мудрий та уважний, здогадався навіть, що я хочу курити й дозволив мені те, чого не дозволяв досі жодному військовому на службі!.." — "під цим деревом усі ми рівні", — сказав він і спокійно вислухав детальну історію вчиненого на ринку злочину: як із Шотландії окремими партіями привезли вісімдесят двох цуценят мисливської породи, з яких двадцять двоє потім здохло, а решта шістдесят були вишколені шотландським дресирувальником, який зі злочинною метою прищепив їм скажену ненависть не лише до песців Летісії Насарено, але й до неї самої та до хлопчика, — "для цього він користувався деякими предметами туалету, спеціально викраденими з президентської пральні, — оцим корсажем Летісії Насарено, цією ось хустинкою, цими панчохами, а також оцією уніформою, — ви впізнаєте ці речі, мій генерале?" — та він тільки сказав: "ага!" — навіть не глянувши на ті речі, і слухав далі розповідь про те, як дресирували собак: їх навчили не гавкати, коли не слід, привчили до людського м'яса, тримали під замком, — не випускали на світ божий протягом кількох років, поки їх дресирували на фермі, яка колись належала китайцям, за сім ліг від столиці, — там були опудала в одязі Летісії Насарено та хлопчика, а ще собакам показували альбоми з газетними вирізками, на яких були фотографії обох жертв, — "ось ці альбоми, погляньте, мій генерале, ми принесли їх вам, щоб ви оцінили, як ретельно робили свою справу ці виродки!.." — але він, не дивлячись, сказав лише: "ага!" — і, нарешті, йому розповіли, що злочинці, ясна річ, діяли не самі по собі, — вони були агентами підривної організації, центр якої знаходиться за кордоном: "емблема змовників — оце гусяче перо навперехрест із кинджалом", — "ага!" — "всі вони переховувались від воєнно-польового суду після злочинів, учинених проти національної безпеки; оці троє — ті, що вбиті, ось їхні фотокартки з поліцейських досьє, а ці двоє — живі, чекають у в'язниці вашого суду, мій генерале, це брати Маурісіо та Гумаро Понсе де Леон, двадцяти восьми і двадцяти трьох років, перший дезертирував із війська, певних занять не має, постійного місця проживання — теж, а другий — викладач керамічної справи в училищі прикладного мистецтва; побачивши цих двох, собаки так зраділи, що вже цього достатньо, щоб довести вину злочинців, мій генерале!" — він знову сказав тільки "ага!" — проте цього дня відзначив у наказі трьох офіцерів, які завершили розслідування злочину, і нагородив їх медаллю "За військові заслуги перед вітчизною" — на урочистій церемонії нагородження було затверджено склад воєнно-польового суду, який засудив братів Маурісіо та Гумаро Понсе де Леон до розстрілу: "вирок має бути виконаний через сорок вісім годин від моменту його винесення, — хіба що ви їх помилуєте, мій генерале, тут ви хазяїн!" Він лежав у гамаку, замислений і самотній, байдужий до клопотань про помилування, що надходили з усіх кінців світу, — слухав по радіо пустопорожню балаканину в Лізі Націй, слухав, як його лають сусідні країни, слухав поодинокі схвальні голоси, однаково уважно вислухав усіх своїх міністрів, коли ті прийшли до нього, одні — з боязкими закликами до милосердя, інші — з рішучими вимогами якнайсуворішої кари; він відмовився прийняти папського нунція з особистим посланням самого папи, в якому той висловлював своє пастирське занепокоєння долею двох заблуканих овець; він мовчки вислухав повідомлення про те, що вся країна стривожена його мовчанням, почув далекі постріли, відчув, як задвигтіла земля від вибуху, що ні з того ні з сього стався на військовому кораблі, котрий стояв на якорі в бухті, — "одинадцять убитих і вісімдесят два поранених, мій генерале! корабель вийшов з ладу!" — "гаразд", — сказав він, спостерігаючи з вікна спальні, як палахкоче нічна заграва над портом, — а в цей час для двох смертників почалася остання їхня ніч, вони чекали виконання вироку на військовій базі Святого Ієроніма, — і в цю пору він пригадав їх такими, якими бачив на фотокартках: з однаковими густими бровами — зразу було видно, що це брати, він уявив, як вони тремтять зараз від жаху, самотні, з номерними табличками на шиї, при постійно ввімкнутому світлі в камері смертників; він думав про них, усвідомлюючи всю свою відповідальність, але жодним порухом не виказував своїх намірів, — і, нарешті, скінчивши повсякденні справи, попрощався з черговим офіцером, який чатував під дверима спальні, щоб негайно сповістити кого слід про його ухвалу, навіть якщо вона буде прийнята до перших півнів, — "на добраніч, капітане", — кинув він, не глянувши на офіцера, повісив лампу біля дверей, замкнувся на три замки, три засуви і три защіпки і долілиць поринув у тривожний сон, крізь легеньку завісу якого чув тоскне виття собак у дворі, сирени санітарних машин, тріскотняву петард і грім музики на якомусь підозрілому святі в непроглядній нічній пітьмі, яка огорнула місто, приголомшене суворим вироком; він прокинувся опівночі — дзвонили дзвони собору, знову прокинувся о другій — і ледве заснув, як о третій його розбудила мжичка, що шкреблась у вікна, — і тоді він звівся з підлоги, звівся важко й незграбно, наче віл,, котрий спочатку встає на задні ноги, потім — на передні, а вже потім зводить очманілу голову, і з морди в нього тягнеться нитка слини; він наказав черговому офіцерові, щоб найперше забрали звідсіля собак: "вивезіть їх куди завгодно, тільки щоб я не чув більше їхнього виття! хай їх утримують коштом уряду, аж поки вони самі не поздихають від старості", — потім він наказав звільнити солдат з охорони Летісії Насарено та хлопчика і, нарешті, звелів негайно стратити братів Маурісіо та Гумаро Понсе де Леон: "це моє остаточне рішення!" — але не розстрілювати їх, як то ухвалив воєнно-польовий суд, а застосувати скасований раніше спосіб страчування — четвертувати, прив'язавши до коней, а їхні останки виставити напоказ по всіх усюдах його безмежного царства скорботи, всім на пострах, — "бідолашні хлопці!.."; а він тим часом тягнув свої величезні ножища пораненого слона і молився, тремтячи від люті: "матусю моя Бендісьйон Альварадо, допоможи мені, не покидай мене, матусю, пошли мені людину, яка помститься за цю безневинно пролиту кров!.." — він вимріяв цього богом посланого чоловіка, бачив його наяву в маренні свого злопам'ятства, шукав у незборимій тривозі, вдивляючись у вічі всім, кого стрічав, вслухаючись у невловні відтінки людських голосів; він прислухався до мови свого серця, зазирав у найдальші куточки своєї пам'яті — і вже втратив останню надію знайти того, кого шукав, коли це раптом той сам з'явився, зачарувавши його з першого погляду: "такого вишуканого й гордовитого чоловіка ще не бачили мої очі, матусю!" — він був одягнений так, як одягалися колись аристократи: фрак Генрі Пула, з гарденією в петельці, брюки Пікавера, сріблястий жилет; і цей чоловік, що звик бути окрасою найвишуканіших салонів Європи, з'являючися скрізь зі своїм величезним, завбільшки з теля, похмурим доберманом, чиї очі були достоту людськими, — сказав йому: "Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра до ваших послуг, ваше превосходительство!" — то був останній нащадок нашої аристократії, знищеної невблаганним вітром численних війн за федерацію, стертої з лиця вітчихни разом зі своїми марними мріями про велич, з великими меланхолійними маєткам, з французьким проносом; то був останній блискучий представник роду, що не мав за душею нічого, крім своїх тридцяти двох років, знання семи мов, чотирьох значків учасника змагань зі стрільби в Довілі, невисокий, стрункий, смаглявий, зачесаний на проділ, з одним дофарбованим лід сивину пасмом у чорній метиський чуприні, з вольовими, різко окресленими устами, з рішучим доглядом всевидющих очей, він ніби грав у крикет своєю черешневою тростиною, позуючи для кольорового фото на тлі ідилічних весняних краєвидів, зображених на гобеленах банкетної зали., — і він, щойно побачивши цього чоловіка, зітхнув полегшено: "це він!" Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра став до нього на службу з єдиною умовою: "ви даєте мені кошти — вісімсот п'ятдесят мільйонів песо, причому я не повинен буду звітувати за них нікому, і ніхто наді мною не матиме влади, за винятком вашого превосходительства, а я, в свою чергу, зобов'язуюся протягом двох років вручити вам голови справжніх убивць Летісії Насарено та хлопчика", — і він згодився: "гаразд", — бо повірив у відданість Хосе Ігнасіо Саенса де ла Барра, повірив у його сили після того, як випробував на всі лади, щоб пізнати лабіринти його душі, границі його волі, всі його вразливі місця, перш ніж віддавати йому в руки ключі від своєї влади; останнім іспитом були нещадні партії в доміно, які Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра виграв одну за одною з нерозважною хоробрістю, адже не мав на те дозволу, — "а таки виграв! такого мужнього чоловіка ще не бачили мої очі, матусю! терпіння його було безмежне, і знав він усе чисто: знав сімдесят два способи заварювання кави, міг визначати стать у молюсків, знав нотну грамоту й азбуку для сліпих, а коли він мовчки дивився мені в вічі, я втрачав самовладання, губився перед цим незворушним обличчям, перед цими руками, які недбало спиралися на рукоять черешневої тростини, і перстень із діамантом чистої води виблискував у нього на підмізинці; мені було не по собі перед цим псом, що лежав біля його ніг, пильним і лютим навіть уві сні, звіром у живій оксамитовій обгортці, і перед цим чоловіком, чиє напахчене лосьйонами тіло було байдуже і до ласки, і до смерті, — такої вродливої і владної людини ще не бачили мої очі! він без страху сказав мені, що я зовсім не схожий на військового, а просто став військовим задля вигоди: "вояки — цілковита протилежність вам, мій генерале! це люди з примітивними амбіціями, вони прагнуть командувати, а не владарювати, і служать комусь, а не чомусь, отож із ними легко справлятися, особливо ж — якщо використовувати одних проти інших", — я тільки й спромігся, що посміхнутися на його мову, бо мені стало ясно, як божий день: навіть я не зумію приховати своїх думок від цієї блискучої людини, якій я віддав більше влади, ніж будь-кому за всі роки мого правління, — звісно, крім мого приятеля генерала Родріго де Агіляра, Господь його помилуй!" — він зробив Хосе Ігнасіо Саенса де ла Барра повновладним господарем таємної імперії всередині своєї власної імперії — то була незрима каральна служба, про яку офіційно нічого не мовилося — в її існування важко було навіть повірити, бо ніхто не відповідав за її діяльність, вона не мала ні назви, ні певного місцеперебування, а проте була страхітливою реальністю, і переважала своїми жахами решту репресивних служб держави задовго до того, як верховне командування відчуло її незриму всюдисущість, — "навіть ви не могли передбачити силу цієї страшної машини, мій генерале!.." — "я таки й гадки не мав, що опинився в ненаситних щупальцях цього варвара, одягненого, мов принц, попався тієї миті, коли дав свою згоду, переможений його нездоланними чарами", — і от Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра прислав у президентський палац мішок, де були ніби кокосові горіхи, — він звелів покласти мішок куди-небудь, щоб нікому не заважав, — "хоча б у ту шафу, де лежать архівні документи!" — і забув про нього, а через три дні всіх душив жахливий трупний сморід, — він просочувався крізь стіни і вкривав дзеркала мутною смердючою плівкою; ми обнишпорили всю кухню й корівню, шукаючи, звідки це так тхне, викурювали той сморід із канцелярій, а він заповзав до конференц-залу, сповнював солодкуватим духом зогнилої троянди найпотаємніші шпарки, куди не долинав і нічний вітрець, куди раніше не діставало навіть заразне дихання чуми, — смерділо звідти, де б нам і на думку не спало пошукати, — від мішка, наповненого ніби кокосовими горіхами, що його прислав Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра як перший крок виконання угоди, — там було шість відрубаних голів, кожна з відповідною посвідкою про причину смерті: голова сліпого аристократа, вихідця з кам'яного віку дона Непомусено Естрада, дев'яноста чотирьох літ, останнього ветерана великої війни й засновника радикальної партії, померлого, згідно з посвідкою, чотирнадцятого травня внаслідок старечого колапсу; голова доктора Непомусено Естрада де ла Фуенте, сина вищезгаданого Непомусено Естрада, п'ятдесяти семи літ, лікаря-гомеопата, вмерлого, згідно з посвідкою, того ж дня, що й батько, внаслідок коронарного тромбозу; голова Ельєсера Кастора, двадцяти одного року, студента-філолога, померлого, згідно з посвідкою, від численних ран, завданих йому гострим пред— метом під час бійки в таверні; голова Лідісе Сантьяго, тридцяти двох літ, активної підпільниці, вмерлої внаслідок аборту; голова Роке Пінсона, він же Хасінто-невидимка, тридцяти восьми років, фабрикантці кольорових повітряних кульок, вмерлого того ж дня, що й вищеназвана Лідісе Сантьяго, від алкогольного отруєння; голова Наталісіо Руїса, лідера підпільного "руху сімнадцятого жовтня", тридцяти років, який, згідно з посвідкою, застрелився з револьвера через нещасливе кохання, — "всього шість голів, розпишіться в оцій квитанції", — і він розписався, хоч у нього все нутро вивертало від цього смороду, і лише подумав, нажаханий: "матусю моя рідна Бендісьйон Альварадо, та що ж це за бестія!..