Осінь партіарха - Сторінка 8

- Габріель Гарсіа Маркес -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

добре розуміла ту хлоп'ячу радість, з якою він надолужував утрачене за гірших часів, ту легковажність, з якою він розтринькував бариші влади, аби хоч на схилі літ мати все, чого йому бракувало в дитинстві, але її дратували шахраї, котрі, зловживаючи його наївністю, накидали йому свій крам — різні там дорогі витребеньки грінго: щоб їх зробити, не треба було докладати стільки хисту, як для розмальовування пташок, а вона ж продавала свій товар за безцінь, за якихось чотири песо; "добре, що ти зараз живеш у розкошах, — казала вона, — але ж ти подумай про завтрашній день! Я не хочу дожити до того, що ти старцюватимеш попід церквами з простягнутим сомбреро, якщо не сьогодні-завтра тебе, не доведи господи, зіпхнуть із крісла, на якому ти поки що сидиш, — якби ж ти хоч умів співати або був архієпископом чи моряком, а то — всього-на-всього генерал, тільки й умієш, що командувати", — вона радила йому закопати якусь дещицю урядових грошей у певному місці, де б їх ніхто не знайшов, — на випадок, якщо йому доведеться втікати, як тим нещасним президентам нізвідкіля, котрі пасли забуття, вимолюючи, наче милостиню, в своєму домі над скелями бодай прощального гудка корабля з рідного краю: "глянь у це дзеркало", — казала вона, проте він тільки відмахувався, заспокоюючи її своєю магічною формулою: "не бійся, матусю, народ мене любить!" Все своє довге життя Бендісьйон Альварадо нарікала на злидні, лаючи служниць, що ті тринькають гроші на базарі, а часом і не обідала — заради економії; і ніхто не наважувався сказати матері президента правду: вона була однією з найзаможніших жінок у світі, бо все, що перепадало її синові од різних урядових махінацій, він переписував на її ім'я, отож вона була володаркою не лише безмежних земель і незліченних стад, але й місцевих трамваїв, пошти, телеграфу та національних вод: кожен корабель, який пропливав притоками Амазонки або морськими територіальними водами, мусив сплачувати їй мито, про яке вона й гадки не мала аж до самої смерті, — так само, як не здогадувалася й про те, що її син зовсім не був такий безпорадний, як їй здавалося щоразу, коли він приходив до неї, щоб потішитися своїми цяцьками на старості літ, і йому аж дух забивало од радощів: Бендісьйон Альварадо не знала, що він увів податок на всю худобу, яка тільки була в країні, і сам той податок привласнював, що він брав плату за наймізерніше своє благодійництво і не відмовлявся від багатих подарунків, які надсилали підлабузники, — окрім того, він ще й розробив систему безпрограшної лотереї і довгий час користувався цим винаходом. То було одразу після його удаваної смерті, в епоху Великого Шуму, сеньйоре, котра називалася так не через підземний гуркіт, який струснув усю вітчизну в ніч на святого великомученика Еракліо (ми так і не довідались, що воно й від чого), а через нестихаючий галас навколо різних нововведень, які спочатку оголошувалися найвеличнішими в світі, але так і не доводилися до кінця; то були часи, коли він скликав урядові засідання не в палаці, а в оселі Бендісьйон Альварадо, на години сієсти: він, обмахуючись сомбреро, лежав у гамаку під духмяним гіллям тамариндів і, заплющивши очі, слухав докторів словоблудства з напомадженими вусиками, балакунів, які розпатякували навколо його гамака, знемагаючи від спеки, всі як один у сукняних сюртуках, у сорочках з накрохмаленими комірцями, — він слухав цивільних міністрів, чийого й духу не зносив, але хоч-не-хоч призначав їх з міркувань вигоди і мусив оце вислуховувати їхні теревені про державні проблеми, а по двору з галасом ганялися за курками півні, не змовкаючи дзвеніли цикади, неподалік якийсь безсонний грамофон співав пісню "Сусанно, прийди, Сусанно!" — і зненацька вони замовкали: "тихіше, генерал заснув", — але він, не розплющуючи очей, гаркав: "я не сплю, бовдури, продовжуйте!" — і хропів собі далі, а вони продовжували, аж поки він не вставав і не підводив риску: "нісенітниці верзете, один тільки мій приятель, міністр охорони здоров'я, діло говорить! ідіть ви всі до дідька, справі кінець!" — і зони розходилися, а він, з тарілкою в одній руці та ложкою в другій, жуючи на ходу, розмовляв зі своїми особистими ад'ютантами і нарешті здихувався й цих, буркнувши їм уже на сходах: "робіть, як знаєте, однаково я тут хазяїн!" — він більше не допитувався, люблять його чи не люблять: "ну його к бісу!" — а привселюдно перерізав стрічки на урочистих відкриттях, показуючись на повен зріст, ризикуючи так, як не ризикував би і в спокійніші часи: "ну його к бісу!"; грав нескінченні партії доміно зі своїм вірним другом Родріго де Агіляром та своїм приятелем — міністром охорони здоров'я: тільки вони користувалися його довір'ям і могли навіть просити в нього свободи якому-небудь в'язневі або помилування засудженому до страти, — і саме вони зважилися попрохати, щоб вік прийняв королеву краси, обрану бідняками, дивовижне створіння з того болота злиднів, яке ми називали Кварталом Собачих Бійок, бо всі собаки, які тут жили, гризлися на вулицях роками, безперестану; це був редут смерті, куди патрулі національної гвардії не потикали й носа, бо їх тут роздягали догола, а їхні автомобілі розбирали на частини в одну мить; варто було якомусь нещасному віслюкові заблудитися і втрапити сюди — назад вибирався вже лантух із кістками; тут їли дітей багачів, "їх підсмажували, мій генерале, і продавали на базарі, — буцімто свинячу ковбасу, подумайте лишень!" — отож саме тут народилася й жила Мануела Санчес, нагідка серед звалища: "її неймовірна врода дивує вітчизну, мій генерале!" — і ця новина заінтригувала його: "якщо ви кажете правду, то я не тільки прийму її, а ще й танцюватиму з нею перший вальс, хай йому чорт, і щоб про це написали в газетах — біднякам таке до вподоби". Але ввечері, після аудієнції, він розчаровано сказав Родріго де Агіляру, що ця королева бідняків не варта була того, щоб з нею ще й танцювати: звичайнісінька собі дівка, як безліч мануел санчес, у вбранні німфи з мусліновими шлярками, в позолоченій короні з фальшивими дорогоцінностями, з трояндою в руці, — до того ж мати не спускала з неї очей, наче та й справді була зі щирого золота, а коли він запропонував їй усе, чого вона тільки забажає, то вона попросила всього-на-всього провести електрику та водогін у Кварталі Собачих Бійок, отож він доводить до відома, що востаннє зважає на їхні клопотання: "хай йому чорт, я більше не збираюся теревенити з голодранцями!" — і він, не догравши партії, грюкнув дверима; зачувши вісім металевих ударів, дав коровам корму і підібрав кізяки, обійшов увесь дім з тарілкою в руці, жуючи на ходу тушковане м'ясо з квасолею, рисом та скибками зеленого банана, перелічив вартових, починаючи від головних воріт палацу і до спальні, — всі чотирнадцять були на своїх постах, перевірив, де решта його особистих охоронців, — ті грали в доміно у першому патіо, пересвідчився, що прокажені вже повкладалися спати поміж трояндових кущів, а паралітики — на сходах; пробило дев'яту; він поставив тарілку з недоїденою вечерею на перше-ліпше підвіконня і невдовзі був уже в затхлому бараці наложниць, котрі спали по троє на одному ліжку, кожна зі своїми дітьми, — він заліз в одну таку купу тіл, од яких тхнуло вчорашньою стравою, відсунув дві голови в один бік і шість ніг та три руки в другий і, не питаючи, де тут хто, взяв котрусь із жінок, — та навіть не прокинулась, тільки з сусіднього ліжка чийсь голос сонно промимрив: "не спішіть так, генерале, дітей перелякаєте"; потім він повернувся в палац, перевірив шпінгалети усіх двадцяти трьох вікон, підпалив сухі коров'ячі кізяки, розклавши їх через кожні п'ять метрів від вестибюля до своїх покоїв, і, вдихнувши запах диму, пригадав неймовірно далеке дитинство, яке вже й ледве чи могло бути його дитинством, — коли повалив дим, воно на мить спливло в пам'яті і тут-таки забулося назавжди; потім він пройшов тією ж дорогою у зворотному напрямку, до вестибюля, погасив світло та запнув на ніч полотняним ганчір'ям клітки з поснулими птахами, а заодно й порахував, — кліток було сорок вісім; він знову обійшов дім з лампою в руці, побачив у дзеркалах себе самого: аж чотирнадцять генералів брело з засвіченою лампою; прибило десяту; все було гаразд, він повернувся до спалень президентської охорони, погасив там світло: "на добраніч, сеньйори!"; оглянув канцелярії на нижньому поверсі, приймальні, вбиральні, зазирнув за штори, під столи — ніде нікого не було; тоді він витяг низку ключів, кожен з яких міг відрізнити навпомацки, і позачиняв канцелярії, піднявся нагору, перевірив кімнату за кімнатою і замкнув усі двері на ключ, дістав зі схованки, влаштованої за однією з картин, сулію меду і з'їв дві ложки перед сном, згадуючи свою матір Бендісьйон Альварадо, яка спала важким прощальним сном у своєму будинку, серед меліси та материнки, — лежала на боці, опустивши долу, наче неживу, свою руку малярки пташок, і від того здавалася мертвою; "на добраніч, матусю!" — сказав він, — "на добраніч, синку!" — озвалася крізь сон Бендісьйон Альварадо; тоді він почепив на гачок біля своєї спальні лампу, яку звичайно вішав на двері, наказавши раз і назавжди, щоб її ніколи не гасили, — він міг скористатися нею, якби раптом довелося втікати; пробило одинадцяту; він востаннє, уже в темряві, оглянув дім — чи, бува, не прокрався хтось, гадаючи, що він спить; він ішов крізь перебіжні світанки — зелені спалахи маяка, залишаючи по собі зоряну куряву — слід мерехтливої зірочки своєї золотої остроги; поміж двома відблисками він побачив прокаженого, який спав на ногах, — либонь, заблудився, — він заступив йому шлях і повів його в пітьмі, не торкаючись до нього, освітлюючи дорогу вогнем свого безсоння; залишивши прокаженого серед трояндових кущів, він знову перерахував у темряві вартових і повернувся до спальні; йдучи повз вікна, побачив у кожному однаковісіньке море, квітневе Карибське море, — він глянув на море двадцять три рази підряд: воно було, як завжди у квітні, схоже на золотаву драговину; пробило дванадцяту; разом з останнім ударом він відчув пронизливий жах, подібний до тихого свисту всередині своєї грижі, — цей звук заповнив усе, він став і світом, і вітчизною; зачинивши двері на три замки, три засуви і три защіпки, він помочився в переносний пісуар, — насилу видушив з себе дві краплі, чотири краплі, сім трудних крапель, упав долілиць на підлогу і відразу ж заснув; йому нічого не снилося, а за чверть до третьої він прокинувся, увесь мокрий від поту, тремтячи, як у лихоманці: йому здалося крізь сон, що хтось дивиться на нього, — хтось зумів увійти сюди, не відсуваючи засувів: "хто тут?" — спитався він, але нікого не було; він заплющив очі і, знову відчувши на собі чийсь погляд, розплющив їх, переляканий, — і побачив Мануелу Санчес, котра походжала його спальнею, Мануелу Санчес, котра увійшла, не відсуваючи засувів, бо могла самохіть проходити крізь які завгодно стіни, — "о Мануело Санчес, моя лиха годино, Мануело Санчес у мусліновій сукні, з жариною троянди в руці, з солодким подихом, скажи мені, що це не ява, а марення! — благав він, — скажи, що це не ти, скажи, що це смертельне зомління — не від твого солодкого подиху!.." — але то була вона, і то була її троянда, і її гаряче дихання, — сильніше й глибше, ніж дихання моря, воно, наче свавільний приплив, сповнювало пахощами його спальню: "Мануело Санчес, моє нещастя, ти, що не була позначена на моїй долоні, ані на моїй кавовій гущі, ні бодай у мисках з водами моєї смерті, не відбирай мого повітря, мого сну, темряви цієї кімнати, куди зроду не заходила і не повинна була заходити жодна жінка, погаси цю троянду!" — квилив він, шукаючи навпомацки по стінах вимикача і натомість знаходячи тільки Мануелу Санчес, своє божевілля: "хай тобі чорт, чого це я маю знаходити тебе, якщо я тебе не губив? Хочеш — візьми мій дім, забери всю вітчизну з її драконом, але дай мені увімкнути світло, скорпіоне моїх ночей, Мануело Санчес, моя грижо, суча дочко! — загорлав він, гадаючи, що світло звільнить його від чаклунства, — заберіть її звідсіля, заберіть її геть від мене, жбурніть її в море з якорем на шиї, щоб вона нікого більше не мучила сяйвом своєї троянди!" — криком кричав він з переляку в коридорах, місячи в пітьмі коров'ячі кізяки і, спантеличений, питав себе, що ж це скоїлося в світі, коли вже має бути восьма година, а в цьому притулку пройд усі ще й досі сплять: "ану вставати, сволото!" — заволав він, і скрізь миттю засвітилися вогні, о третій ночі заграли зорю, сигнал підхопила портова фортеця, гарнізон Святого Ієроніма, інші казарми країни, — злякано забряжчала зброя, почувся шерех троянд, які розтуляли свої пелюстки, хоч нічна роса мала впасти лише через дві години; жінки, як сновиди, заходилися витрушувати килими під зоряним небом, знімати ганчір'я з кліток зі сплячими птахами, міняти прив'ялі квіти у вазах на нові, зірвані серед ночі; заметушилися муляри, поспіхом зводячи стіни і збиваючи з пантелику соняшники золотими сонцями з фольги, наліпленими на шибки, аби не було видно, що в небі й досі ніч, у домі — неділя, двадцять п'яте, а в морі — квітень; китайці-пральники, галасуючи, стягали з ліжок останніх сплюхів, щоб забрати брудні простирадла, сліпі ясновидці пророкували: "кохання! кохання!" — там, де його й сліду не було, заморочені урядовці натикалися на курей, які вже неслися, ніби й для них настав понеділок, хоч по шухлядах архівів ще лежали вчорашні яйця; терміново скликали засідання уряду, і в конференц-залі товкся ошелешений люд та гризлися пси, а він, засліплений цим раптовим днем, продирався крізь натовп нахабних підлабузників, які проголошували його рушієм світанку, верховодом часу та володарем світла, і тільки один офіцер з верховного командування одважився зупинити його у вестибюлі й, виструнчившись, доповів: "мій генерале, зараз тільки п'ять хвилин на третю, чи то пак, на четверту", — а він, зацідивши сміливцеві у вухо, заревів на всю горлянку, щоб увесь світ чув: "зараз восьма година, чорти б вас ухопили, я сказав — восьма!" Коли він прийшов до Бендісьйон Альварадо, та спитала: "ти звідки? чого це тебе наче тарантул укусив? чого ти вхопився за серце?" — а він, не сказавши ні слова, повалився в плетене крісло, прийняв руку, але зразу ж забувся і знову приклав її до грудей, тож Бендісьйон Альварадо, тицьнувши його пензликом для розмальовування пташок, здивовано спитала, чи він, бува, не корчить із себе сина господнього, раз отак закочує очі до неба та притуляє до грудей руку, і він знову промовчав, знічений, і, лайнувшись подумки, грюкнув дверима й пішов собі геть; він тинявся палацом, засунувши руки в кишені, — щоб не лізли, куди не слід, — і дивився у вікна: дощ патьоками стікав по місяцях зі сріблистого металу та зірках із фольги, яких поналіплювали на шибки, аби о третій дня здавалося, ніби вже восьма вечора; він побачив закляклих вартових у патіо, сумне море і дощ Мануели Санчес у своєму місті, де її не було, побачив моторошно безлюдні покої, стільці, перекинуті догори ногами на столах, — і відчув неминучу самотність від однієї лише гадки про ще одну ніч без неї: "хоч би забути той клятий вальс, це найболючіше!.." — зітхнув він, і йому стало соромно перед самим собою; він не знав, куди подіти безпритульну руку, щоб не прикладати її до серця, і врешті-решт приклав її до заколисаної дощем грижі: це було однаковісінько, бо вона мала ту ж саму форму, ту ж саму вагу, так само боліла, — це було так нестерпно, все одно, що тримати на долоні власне живе серце, і тільки тепер він збагнув, чого то йому казали з давніх-давен, що серце, мовляв, — це третє яєчко, чорти б його взяли; відійшовши од вікна, він заметався по конференц-залу, мордований болісним неспокоєм довічного президентства: йому було так зле, ніби десь там у душі застряла риб'яча кістка; блукаючи палацом, він забрів на засідання уряду і присилував себе слухати доповідь про фінансовий стан, як завжди, нічого не чуючи й не розуміючи, — ті балачки тільки наганяли на нього сон, — і раптом щось невловне промайнуло в повітрі, міністр фінансів замовк, і всі як один утупилися в свого президента, розглядаючи його крізь щілини панцира, який тріснув од болю, і сам він побачив себе, самотнього та беззахисного, край столу з горіхового дерева, та аж затремтів од того, що його застукано зненацька в такому жалюгідному, як на довічного президента, стані: з рукою, притиснутою до серця; його життя спалахнуло на крижаних вуглинках доскіпливих, мов у ювеліра, очей міністра охорони здоров я: крутячи ланцюжок золотого кишенькового годинника, його приятель зазирав йому в самісіньке нутро; хтось мовив: "мабуть, шпигнуло", — але він уже опустив свою русалячу руку на стіл, — вона знову стала твердою від гніву, що його охопив, обличчя його знову набуло барви, і він виплюнув убивчий словесний залп, і миттю нагадав їм, хто тут володар: "ви б хотіли, аби шпигнуло, ач, сволота! продовжуйте!" — і вони знову заговорили, але думали тільки про те, що ж це з ним скоїлося — отак лютує! всі перешіптувалися, показуючи на нього пальцями: "ви тільки гляньте, з ним таки щось трапилося — він хапається за серце, либонь, зовсім уже розклеївся", — тихцем казали вони одне одному; поширилася чутка, ніби він звелів терміново викликати міністра охорони здоров'я і, поклавши на стіл свою правицю, що стала схожа на баранячу ногу, наказав йому: "відріж мені її, друже!" — так і сказав, принижений, зарюмсаний президент; але міністр, мовляв, відмовився: "мій генерале, я не виконаю цього наказу, хай мене хоч і розстріляють, це питання принципу, мій генерале, я не вартий вашої руки!.." Різних чуток про його стан щодень прибувало, а він тим часом, як і раніше, відміряв на фермі молоко для казарм і дивився, як у небі займається урочий ранок, як починається вівторок Мануели Санчес; він звелів повиганяти з розарію всіх прокажених, аби ними не тхнули троянди — "о, твоя троянда!"; ховався від людей, щоб ніхто, бува, не почув, як він наспівує: "з тобою танцював я вальс, про мене ти не забувай! і тільки смерть розлучить нас, о королево!" — з цією піснею він поринав у багно спалень своїх наложниць, щоб хоч якось полегшити ті муки, і вперше за все своє довге життя квапливого коханця зняв пута зі своїх інстинктів — гаяв час на дрібниці, раз по раз зітхав, краючи душу навіть найжалюгіднішим жінкам, і ті з подиву сміялися в темряві: "заспокойтеся, мій генерале, — у ваші роки!.." — але йому було ясно, як божий день, що, пробуючи отак опиратися, він тільки дурить себе та марнує час, і кожен крок його самотності, кожне завмирання його подиху невблаганно наближають той неминучий день, коли він подасться вимолювати ім'ям господньої любові любов Мануели Санчес, шукати палац королеви на смітнику її жорстокого царства — серед Кварталу Собачих Бійок; він був у цивільному, без охорони, у звичайному автомобілі, який, чадячи смердючими газами, вислизнув з міста, заціпенілого в летаргічному сні сієсти, проминув азіатський гармидер торгових вуличок, — і він побачив величезне море Мануели Санчес, своєї згуби, побачив самітного пелікана аж ген на обрії, побачив допотопні трамваї, які йшли до її дому, і звелів замінити їх на нові жовті трамваї з матовими шибками, і щоб у кожному було оксамитове сидіння для Мануели Санчес; він побачив пустельні пляжі, де вона купалася в неділю, і наказав поставити скрізь кабінки для перевдягання, вивішувати різноколірні — залежно від погоди — прапорці, обгородити металевою сіткою персональний пляж Мануели Санчес; він побачив вілли з мармуровими терасами та замріяними луками — власність чотирнадцяти родин, які розбагатіли з його ласки; йому впала в око найбільша вілла з водограями: "хочу, щоб ти жила тут для мене", — подумав він, і віллу негайно забрали в хазяїв: доля світу вирішувалася, поки він снив з розплющеними очима на задньому сидінні допотопного автомобіля; аж ось перестав віяти морський бриз, місто скінчилося, і в віконця авто увірвався диявольський гамір Кварталу Собачих Бійок, де він опинився, сам незчувшись коли: "матінко моя, Бендісьйон Альварадо, та де ж це я? Не кидай мене напризволяще, допоможи мені!" — а втім, ніхто в цьому стовпотворінні не впізнавав його скорботних очей, немічних уст, знесиленої руки на грудях, не чув заспаного голосу патріарха в білому полотняному костюмі та звичайному сомбреро, коли він, висунувшись крізь розбите віконце автомобіля, питався: "сеньйоро, де живе Мануела Санчес, моя ганьба, королева бідняків, дівчина з трояндою в руці?" — злякано запитував себе: "де ж ти можеш тут жити — тут, де наїжачені пси з закривавленими іклами та сатанинськими очима сплелися в один клубок, у цій багнюці собачого побоїська, де вони роздирають одне одного На шматки, звідки тікають, підібгавши хвіст і виючи на всю горлянку? де ж твій солодкий подих серед цього безперервного гамору, суча дочко, мучителько моя, між цих п'яниць, яких носаками виганяють із пивничок? Де ти загубилася в цьому нескінченному вирі карнавалів, пахкого квіття, старого непотребу і маячні, в цьому споконвіку божевільному міфічному раю Чорного Адама і Хуансіто Трукупея[8], де тхне жахливою ковбасою, біля якої навіть гроші чорніють? де ж твій дім серед цих жовтих облуплених стін з фіолетовими, наче єпископська ряса, фризами, з зеленими, як папуги, вікнами, з блакитними перегородками, з підпорами, рожевими, ніби троянда в твоїй руці? котра година має бути у твоєму житті, якщо ці негідники нехтують моїм наказом, що зараз третя година дня, а не восьма вчорашнього вечора, як може здатися в цьому пеклі? Чи ти між цих жінок, які куняють у кріслах-гойдалках серед порожніх кімнат і, розставивши ноги, обмахуються подолом?.." — і він знову допитувався, висунувши голову з віконця машини, де живе Мануела Санчес, його нестяма — в пінявій сукні в блискітках діамантів, у золотій діадемі, яку він подарував їй з нагоди перших роковин коронації, — і нарешті обізвався хтось із натовпу: "а— а, я її знаю, сеньйоре, це та товстозада, що корчить із себе велику цяцю, вона живе отам, сеньйоре, отам-о", — то був такий самий дім, як і інші навколо, так само крикливо розфарбований, з подвір'ям, загидженим собаками, — видно було, що хтось тут недавно послизнувся; ця убога хатина здавалася йому чимось несусвітним, коли він згадав Мануелу Санчес у віце-королівському кріслі, — він ніяк не міг повірити, що це її оселя, але це й справді була вона: "матінко моя ріднесенька, Бендісьйон Альварадо, дай мені сили увійти, матусю, бо це таки вона!" — він десять разів обійшов довкола квартал, поки набрався духу, потім тричі благально постукав у двері і став чекати під розпеченим дашком, не знаючи, чого це йому так важко дихати: від палючого сонця чи від хвилювання; він ждав, навіть не думаючи про те, в якому становищі опинився, аж поки не вийшла мати Мануели Санчес та запросила його до прохолодної напівтемної вітальні сонного дому, який зсередини здавався більшим, ніж знадвору; він увійшов до просторої, скромно обставленої кімнати, де чомусь тхнуло рибою, і, сівши на табуретку, розглядав місце краху своїх надій, поки мати Мануели Санчес будила доньку; він побачив давні сліди від дощових патьоків на стінах, поламаний диван, ще дві табуретки, а в кутку — піаніно без струн: "та й усе, і якого ж дідька було стільки мучитись?.." — зітхав він; увійшла мати Мануели Санчес з кошиком для шитва й сіла собі плести мережива, а тим часом Мануела Санчес одягалася, зачісувалася, взувала свої найкращі туфлі, щоб прийняти як годиться неочікуваного гостя, цього дідугана, який розгублено питався: "де ж ти, Мануело Санчес, моя недоле? Я шукаю тебе і не знаходжу в цьому жебрацькому домі! Де твій солодкий подих серед цього смороду недоїдків? Де твоя троянда, де твоє кохання? Звільни мене з цієї клятої катівні сумнівів!" — зітхав він, і ось вона постала у дверях, наче образ із сновидіння, відбитий у дзеркалі іншого сновидіння, — на ній була дешева сукня й стоптані туфлі, волосся вона сколола нашвидкуруч, та все одно вона була найпрекрасніша і найгордовитіша жінка на землі, і троянда палала в її руці, — засліплений, він насилу спромігся вклонитися, коли вона з високо зведеною головою привіталася до нього: "хай вас бог береже, ваше превосходительство", — і сіла на диван навпроти нього, недосяжна для гидкого духу, що йшов од гостя, — "і тоді я вперше зважилася глянути йому в лице, крутячи в руках жарину троянди, щоб він, бува, не помітив мого ляку, — без жалю розглядала я ці губи кажана, ці німі очі, які дивилися на мене мовби з глибокого ставу, цю землисту, жовтаву, безволосу шкіру — тільки руки в нього були гладенькі, а надто права, на якій красувався перстень з президентською печаткою; його правиця безвільно лежала на коліні; я розглядала його полотняний костюм, обвислий, наче всередині й не було нікого, його здоровенні, як у небіжчика, черевики, бачила його приховані думки, його потаємну владу, я розглядала цього найстарішого на землі старого, цю найстрашнішу людину, яку вся країна найбільше ненавиділа і найменше жаліла; він обмахувався своїм сомбреро, мовчки позираючи на мене з іншого берега, — "о господи, який же він похмурий!" — злякано подумала я, а вголос мовила нечуло: "чим маю служити вашому превосходительству?" — і він урочисто відповів: "я прийшов тільки для того, щоб прохати вас милостиво прийняти цей візит".