Осколки честі - Сторінка 18

— Він вимовив останнє слово таким тоном, що воно пролунало як смертельна образа.

Обличчя зникло з екрана, але голос виник знову, луною розкотившись по всьому кораблю через систему гучномовців.

— Солдати Барраяру, — звернувся він. — Ваш капітан зрадив імператора і Раду Міністрів. Не дайте йому зрадити і вас. Здайте його законній владі — вашому політофіцеру, в іншому випадку нам доведеться вбити безневинних разом з винними. Через п'ятнадцять хвилин ми вимкнемо систему життєзабезпечення.

— Вимкніть його, — роздратовано сказав Форкосиган.

— Не можу, сер, — відповів технік. Ботарі, який звик діяти рішуче, витяг з кобури плазмотрон і недбало вистрілив від стегна. Настінний динамік розлетівся вщент, і деяким довелося відхилятися від оплавлених осколків.

— Агов, він міг би нам ще придатися, — обурився Форкалоннер.

— Не варто, — втихомирив його жестом Форкосиган. — Спасибі, сержант.

Віддалена луна інших гучномовців продовжувала розноситися по всьому кораблю.

— Боюся, у нас нема часу для розробки складніших планів, — підсумував Форкосиган, очевидно закінчуючи нараду. — Беріться до здійснення вашої технічної ідеї, лейтенант Сен-Сімон: якщо встигнете вчасно — що ж, тим краще. Я думаю, всі погодяться з тим, що в даному випадку краще виявити розум, ніж відвагу.

Лейтенант кивнув і поспішив геть.

— Якщо його ідея не вдасться, то нам доведеться піти на штурм, — продовжував Форкосиган. — Вони цілком здатні вбити усіх, хто знаходиться на кораблі, і перезаписати бортовий журнал, щоб довести будь-яку вигадку. Деробей і Тейфас знають, як це влаштувати. Мені потрібні добровольці. Крім мене самого і Ботарі, звичайно.

У добровольці зголосилися всі.

— Готтіан і Форкалоннер виключаються. Хтось повинен залишитися, щоб пізніше виступити свідком того, що відбулося. Тепер порядок бою. Спочатку я, за мною — Ботарі, слідом — взводи Сигеля і Куша. Застосовувати тільки паралізатори — я не хочу, щоб який-небудь сліпий постріл зашкодив устаткування.

Кілька людей озирнулися на діру в стіні, де раніше був гучномовець.

— Сер, — відчайдушно заговорив Форкалоннер, — я не згоден з цим бойовим порядком. Вони обов'язково будуть використовувати бластери. В того, хто ввійде в двері першим, нема шансів.

Форкосиган зупинив пильний погляд на підлеглому, і через кілька секунд той, збентежившись, опустив очі.

— Слухаюся, сер.

Раптом пролунав басовитий голос:

— Командор-лейтенант Форкалоннер правий, сер.

Здригнувшись від несподіванки, Корделія зрозуміла, що це заговорив Ботарі.

— Перше місце за правом належить мені. Я його заслужив. — Він повернувся до свого капітана, рухаючи вузькими щелепами. — Воно належить мені.

Вони зустрілися розуміючими поглядами.

— Добре, сержант, — поступився Форкосиган. — Спочатку ви, потім я, інші у вже вказаному порядку. Йдемо.

Всі попрямували до виходу; Форкосиган затримався поруч з нею.

— Боюся, що мені все-таки не вдасться цим літом погуляти по набережній.

Корделія безпомічно похитала головою — в неї уже виникла жахливо зухвала ідея.

— Я... я повинна взяти назад зобов'язання залишатися полоненою.

Форкосиган не розуміюче подивився на неї, але вирішив пропустити повз вуха дивну фразу, кваплячись сказати головне:

— Якщо трапиться так, що я виявлюсь в становищі вашого мічмана Дюбауера... пам'ятайте про мій вибір. Якщо ви зможете змусити себе, я б хотів, щоб ви зробили це своєю рукою. Я попереджу Форкалоннера. Ви даєте слово?

— Так.

— Вам краще лишатися в каюті, поки все закінчиться. — Він нерішуче простягнув руку і торкнувся завитка її рудого волосся, яке упало на плече, потім відсунувся і відійшов вбік. Корделія зірвалася з місця і помчала по коридору; пропаганда Раднова безглуздо гуділа в неї в вухах. У голові стрімко дозрівав план. Її розум, що виявився в становищі вершника, якого несе, не знати куди, скажений кінь, розпачливо волав: "Ти не зобов'язана допомагати цим барраярцям, твоя турбота — Колонія Бета, Ст'юбен, "Рене Магрітт", ти повинна втекти і попередити..."

Вона ввірвалася у свою каюту. Чудо з чудес: Ст'юбен і Лей все ще були тут. Вони підняли голови і стривожились її ошалілим виглядом.

— Йдіть в лазарет. Заберіть Дюбауера і відведіть його в катер. Коли Піт і Мак повинні вийти на зв'язок, якщо не знайдуть його?

— Через... — Лей глянув на годинник, — десять хвилин.

— Слава Богу. Коли прийдете в лазарет, скажете хірургу, що капітан Форкосиган наказав вам відвести Дюбауера до мене. Лей, ти почекаєш у коридорі — тобі будь-як не ошукати хірурга. Дюбауер не може говорити. Не дивуйтеся його стану. Коли дістанетеся до катера, то чекайте — покажи-но свій хроно, Лей — до 0620 за нашим корабельним часом, потім вилітайте. Якщо до цього часу я не повернуся — отже, я залишаюся. Повний вперед і не озиратися. Скільки конкретно людей у Раднова і Деробея?

— Десять або одинадцять, напевно, — відповів Ст'юбен.

— Добре. Дай мені свій паралізатор. Йдіть. Йдіть. Йдіть.

— Капітан, ми ж прилетіли сюди за вами! — вигукнув вражений Ст'юбен.

Корделія була не в змозі підібрати потрібні слова. Натомість вона поклала руку йому на плече і вимовила:

— Я знаю. Спасибі.

І побігла геть.

Піднявшись на поверх вище технічного відсіку, вона опинилася на перетині двох коридорів. В одному з них група захоплення вже готувалася до штурму, перевіряючи зброю, а в іншому, вужчому, знаходилося всього двоє чоловік, що охороняли люк нижньої палуби — це була межа, за якою починалась територія, яка прострілюється Радновим. Впізнавши в одному з вартових старшину Нілезу, Корделія кинулася до нього.

— Мене надіслав капітан Форкосиган, — натхненно збрехала вона. — Він хоче, щоб я, як особа нейтральна, зробила останню спробу почати переговори.

— Безглузда витрата часу, — зауважив Нілеза.

— На це він і розраховує, — імпровізувала вона на ходу. — Я буду відволікати їх розмовами, поки він готується до штурму. Ви зможете провести мене туди, не переполошивши інших?

— Напевно, можна спробувати. — Нілеза пройшов вперед і розгерметизував круглий люк в підлозі на самому кінці коридору.

— Скільки чоловік охороняє цей вхід? — прошептала вона.

— Двоє або троє, по-моєму.

Під кришкою люка виявився вузький прохід-колодязь, на стінці якого були закріплені сходи, а посередині — щогла.

— Агов, Вентц! — крикнув Нілеза вниз.

— Хто це? — долетів відтіля голос.

— Це я, Нілеза. Капітан Форкосиган хоче послати вниз цю бетанську жіночку побалакати з Радновим.

— Навіщо?

— Як мені знати? Це ви ставите камери спостереження біля кожного ліжка. Може, вона не така вже й гарна підстилка. — Нілеза підняв очі і красномовно знизав плечима, перепрошуючи. Вона заспокоююче кивнула.

Внизу пошепки сперечалися.

— Вона озброєна?

Корделія, яка перевіряла обидва свої паралізатори, похитала головою.

— А ти б довірив зброю бетанці? — риторично запитав Нілеза, спантеличено спостерігаючи за її приготуваннями.

— Добре. Ти впускаєш її, закриваєш люк, а потім вона стрибає вниз. Якщо не задраїш люк до того, як вона стрибне, ми її пристрілимо. Зрозумів?

— Ага.

— Куди я потраплю, коли зістрибну вниз? — запитала вона в Нілези.

— Кепська місцина. Ви виявитеся в чомусь подібному до ніші складського приміщення, яке примикає до основної рубки керування. Потрапити туди можна тільки по одному, і ви будете стирчати там, як мішень, а з трьох боків гладкі стіни. Цей тамбур спеціально так спланований.

— Отже, нема способу напасти на них звідси? Я маю на увазі — ви не збираєтеся?

— Нізащо на світі.

— Добре. Спасибі.

Корделія пірнула в люк, і Нілеза закрив за нею кришку з таким звуком, достоту це була кришка труни.

— Добре, — долинув знизу голос. — Стрибай.

— Тут високо, — відгукнулася вона, без зусиль зобразивши тремтіння в голосі. — Я боюся.

— Тьфу, дурка. Стрибай, я тебе спіймаю.

— Добре.

Вона обхопила щоглу ногами й однією рукою. Коли вона запихала другий паралізатор в кобуру, рука її тремтіла. До горла підступила гірка жовч. Корделія ковтнула, зробила глибокий вдих, взяла паралізатор напоготів і зістрибнула вниз.

Вона приземлилася віч-на-віч до чоловіка, який стояв внизу: свій нейробластер він недбало тримав на рівні її талії. Побачивши паралізатор він широко розкрив очі. Її врятував барраярський звичай включати в екіпаж тільки чоловіків: він якусь частку секунди коливався, перш ніж вистрілити в жінку. Скориставшись його затримкою, Корделія вистрілила першою. Він обм'як і важко навалився на неї, впершись головою в плече. Вона підхопила його, тримаючи перед собою замість щита.

Другим пострілом вона вклала наступного вартового, що уже підняв нейробластер. Третій охоронець поспішно вистрілив: заряд втрапив в спину людини, яку Корделія тримала перед собою, але все-таки трохи зачепив і її, обпаливши ліве стегно. Спалахнув пронизливий біль, але крізь її стиснуті зуби не вирвалося ані звуку. З інстинктивною берсеркерівською влучністю, яка йшла немов звідкись ззовні, Корделія вклала й третього. І відразу ж заходилася дико оглядатися по боках в пошуках укриття.

Вздовж стелі тяглося кілька труб. Люди, що входять у кімнату, звичайно дивляться вниз і по боках, і тільки потім здогадуються підняти очі нагору. Засунувши паралізатор за пояс, Корделія здійснила стрибок, який будь-що не змогла б повторити на тверезу голову, підтяглася між двома трубами й влаштувалася під броньованою стелею. Беззвучно дихаючи відкритим ротом, вона знову витягла паралізатор і приготувалася зустріти кожного, хто ввійде через овальні двері, які ведуть у головний технічний відсік.

— Що там за шум? Що відбувається?

— Кинь гранату і загерметизуй двері.

— Не можна, там наші люди.

— Вентц, доповідай ситуацію!

Мовчання.

— Ти підеш туди, Тейфас.

— Чому я?

— Тому що я тобі наказую.

Тейфас обережно прокрався в тамбур, переступивши через поріг ледве чи не навшпиньках. Він очманіло оглядався по боках. Боячись, що двері замкнуть і загерметизують, якщо знову почують стрілянину, Корделія дочекалася, поки він, нарешті, підняв очі нагору.

Чарівно посміхнувшись, Корделія помахала йому рукою.

— Закрий двері, — промовила вона одними губами.

Він завмер, уп'явшись на неї, і на обличчі його відбилась дуже дивна гама почуттів: здивування, надія, гнів — все одночасно. Розтруб нейробластера, націлений безпосередньо їй у голову, здавався величезним, як прожектор.