Осколки честі - Сторінка 22

Такі наївні, дитячі душі, навіть не занадто бридкі. Бо ж і в розпутності також є відносна шкала...

— Я не знаю будь-яких військових таємниць, — повідомила вона. — Ви дарма витрачаєте час.

— А я й не думаю, що ви щось знаєте, — байдуже відгукнувся він. — Хоча в найближчі кілька тижнів ви, безсумнівно, забажаєте розповісти мені все, що вам відомо. Жахливе занудство. Мене все це не цікавить. Якби мені потрібна була ваша інформація, медики за дві секунди витягли б її з вас. — Він відсьорбнув вина. — Хоча розпалює цікавість, що ви самі заговорили про це — можливо, трохи пізніше я відправлю вас до лазарету.

Її шлунок стиснувся. "Ідіотка, — подумки закричала вона на себе, — ти хоч усвідомлюєш, що знищила всі шанси ухилитися від допиту? Але ні, напевно це стандартна процедура психологічної обробки. Він просто деморалізує тебе. Тонко, майже невловимо. Заспокойся..."

Він знову зробив ковток.

— Знаєте, мені здається, я дістану чимале задоволення від зрілої жінки — це урізноманітнить моє дозвілля. Може, молоденькі й виглядають привабливіше, але з ними занадто просто. Нема азарту. Можу сказати вже зараз, що з вами буде неймовірно цікаво. Для вражаючого падіння необхідна більша висота, чи не так?

Корделія зітхнула й уп'ялася в стелю.

— Ну, я впевнена, що це буде надто пізнавально. — Вона спробувала згадати, як відмежовувалась від дійсності під час сексу зі своїм колишнім коханцем — у найкепськіший період їхніх стосунків, незадовго до того, як у неї нарешті вистачило духу витурити його. Може, зараз буде ненабагато гірше...

Посміхаючись, Форрат'єр поставив келих на столик біля ліжка, висунув шухляду і дістав звідтіля маленький ножик — гострий, немов стародавній скальпель. Руків'я було всипане дорогоцінними каменями: вони встигли блиснути, перш ніж рука адмірала закрила їх. З байдужим виглядом Форрат'єр заходився розпорювати оранжеву піжаму, знімаючи її, немовби шкірку з фрукта.

— Хіба це не державне майно? — поцікавилася Корделія, але відразу пошкодувала про те, що заговорила: голос зірвався на слові "майно". Це все одно що кинути подачку голодному псові — він буде стрибати ще вище.

Задоволений Форрат'єр хмикнув. Він навмисно дозволив ножеві зісковзнути й ойкнув з вдаваною прикрістю. Лезо на сантиметр ввійшло в її стегно. Він жадібно спостерігав за її реакцією. Ніж потрапив в ділянку, позбавлену чутливості; вона не відчувала навіть гарячого струмка крові, який побіг з рани. Його очі звузилися від розчарування. Корделії вдалося стриматися і не подивитися на рану. У цей момент вона пошкодувала, що так мало знає про стан трансу.

— Сьогодні я вас не зґвалтую, — немовби про дрібничку повідомив він, — якщо ви думали про це.

— Це спадало мені на думку. Не розумію, що змусило мене припустити таке.

— Сьогодні в нас мало часу, — пояснив він. — Сьогодні, так би мовити, тільки передобідок на початку банкету. Простий бульйон, без якихось витонченостей. Всі складні речі доведеться приберегти на десерт — це буде через кілька тижнів.

— Я не їм десерту. Стежу за фігурою, якщо розумієте.

Він посміхнувся.

— Ви просто принадність. — Він відклав ніж і знову надпив з келиха. — Знаєте, офіцери завжди доручають роботу підлеглим. А я шанувальник древньої земної історії. Моє улюблене сторіччя — вісімнадцяте.

— А я б подумала — чотирнадцяте. Або двадцяте.

— Через день-два я відівчу вас перебивати мене. То про що я? Ах, так. І от, в одній зі стародавніх книг я натрапив дуже чарівну сцену, у якій одну знатну даму, — він підняв келих, немов проголошуючи тост в її честь, — ґвалтує хворий слуга за наказом свого пана. Дуже пікантно. На жаль, венеричні хвороби залишились в минулому. Але я все-таки можу наказати хворому слузі, хоча захворювання в нього не фізичне, а душевне. Справжній, непідробний параноїдальний шизофренік.

— Який хазяїн, такий і слуга, — мовила вона навмання. "Я довго не протримаюся; в мене ось-ось почнеться істерика..."

Її репліка була винагороджена кислою посмішкою.

— Я маю на увазі, що він чує голоси, як Жанна д'Арк, от тільки вони, за його словами, демони, а не святі. Іноді в нього бувають і візуальні галюцинації. І він дуже великий чоловік. Я використовував його і раніше, причому неодноразово. Він не з тих, хто легко... е-е, приваблює жінок.

У цей момент пролунав стукіт у двері, і Форрат'єр відвернувся до них.

— А, заходь, сержант. Я саме говорив про тебе.

— Ботарі, — видихнула Корделія. Пригнувши голову, у дверний проріз протиснулася висока фігура зі знайомим обличчям хорта. Як, яким чином цей тип зміг здогадатись про її таємне страхіття? В пам'яті пролетів калейдоскоп образів: строкате листя лісу, тріск нейробластера, обличчя мерця або напівмерця, фігура, яка нависла над нею, неначе тінь смерті.

Вона змусила себе зосередитися на поточних справах. Чи впізнає він її? Його погляд ще не торкнувся до неї; він не відривав очей від Форрат'єра. Занадто близько вони посаджені, ці очі, і одне око трохи нижче іншого. Така нетипова асиметрія ще більше підсилювала і без того неабияку потворність обличчя. Злякана уява Корделії рвонулася до його тіла. Це тіло — воно теж якесь неправильне, скорчене... зовсім не схоже на пряму, поставну фігуру чоловіка, який вимагав від Форкосигана права бути першим. Неправильно, неправильно, жахаюче неправильно. Сержант був на голову вищий від Форрат'єра, і все-таки він нібито плазував перед своїм хазяїном. Його хребет скрутився від напруги, і він спрямував палаючий погляд на свого... мучителя? Що міг такий катюга свідомості, як Форрат'єр, робити з таким непіддатливим матеріалом, як Ботарі? Боже, Форрат'єр, невже в своїй зухвалій аморальності, зі своєю непомірною пихою ти уявляєш, що здатний керувати цією примітивною, неприборканою істотою? І ти насмілюєшся грати з цим похмурим божевіллям, яке причаїлося в його очах? Її думки билися в такт зі скаженою гонитвою серцебиття. В цій кімнаті дві жертви. В цій кімнаті дві жертви. В цій...

— За справу, сержант. — Форрат'єр указав через плече на Корделію, розпластану на ліжку. — Зґвалтуй-но мені цю жіночку. — Він підсунув крісло ближче і приготувався дивитися, уважно і радісно. — Давай, дій.

Ботарі все з тим же непроникним обличчям розстебнув штани і підійшов до ліжка. Ось він вперше на неї подивився.

— Чи будуть які-небудь останні слова, "капітан" Нейсміт? — єхидно поцікавився Форрат'єр. — Чи може ваш запас дотепності нарешті вичерпався?

Вона дивилася на Ботарі, охоплена гострою жалісливістю, майже на грані любові. Він був немов у трансі — його вела хіть без задоволення, збудження без надії. "Бідолашний виродок, — подумала вона, — в що ж вони тебе перетворили". Забувши про словесний двобій, вона шукала у своєму серці слова не для Форрат'єра, а для Ботарі. Які-небудь цілющі слова — я не додам новий вантаж до його божевілля... Повітря в каюті здавалось холодним і липким, і вона тремтіла, відчуваючи безмежну втому, безпорадність і смуток. Він припав до неї, важкий і темний, як свинець, і ліжко під ним заскрипіло.

— Я вірю, — нарешті повільно вимовила вона, — що мученики дуже близькі до Бога. Мені дуже шкода, сержант.

Він втупився на неї, наблизивши обличчя, і дивився так довго, що вона засумнівалася, чи почуті ним ці слова. Його подих був смердючим, але вона не відвернулася. А потім, на здивування Корделії, він встав і защібнув штани.

— Ні, сер, — проговорив він своїм монотонним басом.

— Що? — здивовано випрямився Форрат'єр. — Чому?

Сержант спохмурнів, підбираючи слова, і нарешті промовив:

— Вона полонена комодора Форкосигана, сер.

Форрат'єр спантеличено вп'явся на неї, але через мить-другу його обличчя освітилося розумінням.

— То ви бетанка Форкосигана!

Всі його холоднокровні веселощі зараз випарувалися, засичавши, як крапля води на розпеченому металі. Бетанка Форкосигана? На мить в серці Корделії спалахнула надія, що ім'я Форкосигана послужить паролем до порятунку, але ця надія відразу згасла. Ні, ця мерзота будь-яким чином не може доводитися Форкосигану другом. Тепер Форрат'єр дивився не на неї, а крізь неї — немов вона була вікном, з якого відкривався чудовий краєвид. Бетанка Форкосигана?

— Отже, тепер я тримаю цього самозакоханого високоморального сучого сина прямо за яйця, — люто видихнув він. — Це буде навіть краще, ніж в той день, коли я розповів йому про дружину. — З його обличчям відбувалася дивна метаморфоза: здавалося, маска люб'язності почала оплавлятися і відвалюватися шматками. Відчуття було таке, немов, крокуючи твердою землею, раптово натикаєшся на жерло клекочучого вулкана. Раптом він неначе згадав про свою маску і спробував зібрати її уламки, які порозповзалися — але лише частково досяг в цьому успіху.

— Повинен зізнатися, ви зовсім приголомшили мене. Які можливості відкриваються! Задля такої ідеальної помсти не шкода прочекати вісімнадцять років. Жінка-солдат. Ха! Очевидно, він вважав вас ідеальним вирішенням нашого взаємного... ускладнення. Мій ідеальний воїн, мій дорогий лицемір, Ейрел. Можу посперечатися, вам про нього багато невідомо. І знаєте, я чомусь зовсім впевнений, що він не згадував про мене в розмовах з вами.

— Не по імені, — погодилася вона. — Але категорію вашу згадував.

— І що ж це за категорія?

— Як я пам'ятаю, він використовував термін "покидьки армії".

Він кисло посміхнувся. — Жінці у вашому становищі я б не рекомендував обзиватися.

— О, то треба розуміти, що ви включаєте себе в цю категорію? — машинально парирувала вона, але серце її стислося, залишивши в грудях лунку порожнечу. Як Форкосиган міг виявитися зосередженням божевілля цієї людини? Його очі зараз нагадують очі Ботарі...

Посмішка адмірала зробилась жорсткішою.

— В свій час я себе включав багато куди... в чиї тільки обійми. І не останнє місце займав в цьому ваш коханець-пуританин. Нехай ваша уява поки зупиниться на цьому, ясочка, втіха моя. Зустрівши його зараз, важко повірити, яким веселим вдівцем був він за старих часів, коли ще не захопився цією огидною святенницькою доброчесністю. — Він розсміявся.

— Твоя шкіра така світла. Він торкався до тебе — ось так? — Форрат'єр провів нігтем по внутрішньому боці її руки, і вона затремтіла. — І твоє волосся. Я цілковито впевнений, що Форкосиган зачарований цими кучерями.