Осколки честі - Сторінка 44

Шкіра запалих щік була білою і зморшкуватою. Білі обважнілі повіки прикривали карі очі, надзвичайно схожі на ті, що вона бачила один раз — на відстані, нечітко, відбитими в дзеркалі. Крізь бліду шкіру рук проступали синюваті вени. Зуби здавалися жовтуватими на фоні безкровних губ.

Фортала і Форкосиган опустилися на коліно перед його ложем; після секундного збентеження Корделія наслідувала їх приклад. Імператор слабко ворухнув пальцем, подаючи знак черговому лікареві вийти. Той, поклонившись, вийшов. Вони встали, причому Фортала — явно насилу.

— Ну, Ейрел, — заговорив імператор, — Скажи мені, як я виглядаю.

— Дуже хворим, сер.

Форбарра розсміявся і відразу закашлявся.

— Спілкування з тобою так освіжає. Перше чесне висловлення, почуте мною за кілька тижнів. Навіть Фортала ходить коло та навколо. — Голос його зірвався, і він прочистив горло. — За минулий тиждень розгубив останні залишки пігменту. Вийшли разом з сечею. А цей чортовий лікар більше не випускає мене в сад удень. — Він фиркнув, чи то виражаючи несхвалення, чи то щоб легше дихалося. — Так це твоя бетанка, хм? Підійди, дівчинко.

Корделія наблизилася до ліжка, і білий старий пильно вдивився в неї своїми карими очима.

— Командор Ілліан розповідав мені про вас. І капітан Негрі теж. Знаєте, я переглядав також ваше досьє з Астроекспедиції. І той дивний політ фантазії вашого психіатра. Негрі навіть хотів найняти ту дамочку, щоб вона генерувала ідеї для його відомства. Ну а Форкосиган є Форкосиган: він розповідав значно менше. — Імператор помовчав, немов переводячи подих. — А тепер скажіть мені чесно... що ви вподобали в ньому — надірваному... м-м, як там це говорилося... найманому вбивці?

— Схоже, дещо Ейрел вам все-таки розповів, — сказала вона, зі здивуванням почувши власні слова з вуст імператора. Вона дивилася на нього з неменшою цікавістю. Схоже, питання вимагало щирої відповіді, і вона спробувала сформулювати її якомога точніше.

— Напевно... я знайшла в ньому себе. Або когось дуже схожого. Ми обидва шукаємо те саме, нехай і називаємо це різними іменами і шукаємо в різних місцях. Гадаю, він називає це честю, а я — милістю Божою. Загалом, ми обоє були ні з чим.

— Ах, так. У вашому досьє згадується, що ви віруюча, — вимовив імператор. — Сам я атеїст. Немудра релігія, але дуже втішає мене в ці дні.

— Так, я й сама нерідко почувала її привабливість.

— Хм. — Він посміхнувся. — Дуже цікава відповідь, з огляду на те, що Форкосиган сказав мені про вас.

— Що ж він сказав, сер? — с цікавістю запитала Корделія.

— Попросіть, щоб він вам сам сказав. Це було по секрету. І дуже поетично. Я був здивований.

Він зробив їй знак відійти, немов з'ясував усе, що хотів, і понадив Форкосигана ближче. Форкосиган встав перед ним у доволі агресивному варіанті положення "вільно". Його губи кривила сардонічна ЁЁ усмішка, але по очах Корделія зрозуміла, що він розчулений.

— Як довго ти служив мені, Ейрел? — запитав імператор.

— З часу отримання офіцерського звання — двадцять шість років. Або ви маєте на увазі — тілом і кров'ю?

— Тілом і кров'ю. Я завжди проводив лічбу з того дня, коли убивці старого Юрія вбили твою матір і дядька. В ту ніч твій батько і принц Ксав прийшли до мене в штаб-квартиру наземних військ з цією своєю цікавою пропозицією. Перший день громадянської війни Юрія Форбарри. Цікаво, чому її назвали не громадянською війною Петра Форкосигана? Ну та добре. Скільки тобі було тоді?

— Одинадцять, сер.

— Одинадцять. А мені було стільки ж, скільки зараз тобі. Дивно. Отже, ти служиш мені вже... чорт, в мене вже зачеплений мозок...

— Тридцять три роки, сер.

— Боже. Дякую. Небагато часу залишилося.

По цинічному виразу обличчя Форкосигана Корделія зрозуміла, що його зовсім не переконало визнання імператора в старечому маразмі.

Старий знову прочистив горло.

— Я завжди хотів запитати тебе, що ви зі старовиною Юрієм сказали один одному в той день двома роками пізніше, коли ми нарешті зарізали його в тій старій фортеці. Знедавна мене дуже цікавлять останні слова імператорів. Граф Форхалас думав, що ти граєшся з ним.

Форкосиган замружився від хворобливих спогадів.

— Навряд чи. О, я думав, що мені не терпиться нанести перший удар, поки його не роздягнули і не поставили переді мною. Тоді... в мене з'явилося бажання вдарити йому в горло, щоб покінчити з цим швидко й чисто.

Імператор, що лежав з закритими очима, кисло посміхнувся:

— Ото було би шуму!

— Хм. Напевно, з мого обличчя він зрозумів, що я втратив рішучість. І презирливо посміхнувся. "Бий, хлопча. Якщо посмієш, коли на тобі мій мундир. Мій мундир на дитині". От і все, що він сказав. Я відповів: "Ви вбили всіх дітей в тій кімнаті", — що було безглуздо, але чогось кращого я в той момент не міг придумати, а потім вдарив його в живіт. Пізніше я часто шкодував, що не сказав... не сказав що-небудь інше. Але найбільше я шкодував, що в мене не вистачило духу вчинити згідно мого першого спонукання.

— Там, на парапеті, під дощем, ти був зовсім зелений.

— Тоді він почав кричати. І я проклинав той день, коли до мене повернувся слух.

Імператор зітхнув.

— Так, я пам'ятаю.

— Ви підлаштували все це.

— Хтось повинен був.

Імператор помовчав, відпочиваючи, потім продовжив:

— Ну, я викликав тебе не для того, щоб побалакати про старі часи. Чи повідомив тобі мій прем'єр-міністр про мої наміри?

— Щось стосовно посади. Я сказав йому, що мене це не цікавить, але він відмовився передати моє повідомлення.

Форбарра втомлено закрив очі і промовив, звертаючись до стелі:

— Скажіть мені... лорд Форкосиган... хто повинен стати регентом Барраяру?

Форкосиган виглядав так, наче він відкусив щось гірке, але вихованість не дозволяє йому сплюнути.

— Фортала.

— Занадто старий. Шістнадцять років він не протягне.

— Тоді принцеса.

— Генеральний штаб з'їсть її живцем.

— Фордаріан?

Очі імператора з подивом розкрилися.

— О, задля Бога! Прочисти мозки, хлопче!

— В нього є деякий вишкіл.

— Ми можемо докладно обговорити його недоліки — якщо лікарі дадуть мені пожити ще тиждень. В тебе залишилися ще які-небудь дотепи, або ми можемо перейти до справи?

— Квінтілліан з міністерства внутрішніх справ. І це не жарт.

Імператор ощирив жовті зуби в усмішці.

— То виходить, у тебе все-таки знайшлося добре слово для моїх міністрів. Тепер я можу спокійно вмерти — я чув все на цьому світі.

— Графи будь-що не проголосують за людину без префікса "фор" в імені, — сказав Фортала. — Навіть якби він ходив по воді мов по сухому.

— Ну то зробіть його фором. Дайте йому титул, який відповідатиме посаді.

— Форкосиган, — жахнувся Фортала, — Він же ж не з військової касти!

— Як і багато хто з наших кращих солдатів. Ми всі фори лише тому, що якийсь давно померлий імператор дав титул комусь з наших предків. Чому б не відродити цей звичай і не зробити титул нагородою за заслуги? А ще краще оголосити форами всіх без винятку й раз і назавжди покінчити з цією нісенітницею.

Імператор розсміявся, потім захлинувся повітрям і знову зайшовся кашлем.

— Ну, хіба це не геніальний спосіб вибити ґрунт з-під ніг нашої Ліги захисту простолюдинів? Яка приваблива контрпропозиція у відповідь на їхні заклики знищити аристократію! Не думаю, що навіть найзавзятішому з них могло б спасти на думку настільки радикальне рішення. Ви небезпечна людина, лорд Форкосиган.

— Ви запитали мою думку.

— Так, вірно. І ти завжди її мені висловлював. Дивно. — Імператор зітхнув. — Перестань викручуватись, Ейрел. Від цього тобі все одно не відкараскатися. Дозволь мені викласти все коротенько. Для регентства необхідна людина бездоганного походження, не старше середнього віку, з гарним військовим послужним списком. Він повинен бути популярний серед підлеглих йому офіцерів і рядових, добре відомий народу, і насамперед — він повинний користуватися повагою генштабу. Досить безжалісний, щоб втримувати практично абсолютну владу в цьому божевільному будинку протягом шістнадцяти років, і досить чесний, щоб коли минуть ці шістнадцять років передати її хлопчиськові, який, без сумніву, буде ідіотом. Я був таким у свої двадцять, та й ти, наскільки я пам'ятаю, теж... Ах, так — ще він повинний бути одружений і щасливий в шлюбі. Це зменшує спокусу стати ліжковим імператором через принцесу. Коротше кажучи, це повинен бути ти.

Фортала посміхнувся. Форкосиган спохмурнів.

У Корделії засмоктало під ложечкою.

— О, ні, — напружено промовив Форкосиган. — Цього вам на мене не звалити. Це дикість. Щоб я, я і ніхто інший, зайняв місце його батька, говорив з хлопчиком від його імені, став радником його матері... це не просто дико. Це непристойно. Ні.

Фортала був явно здивований його гарячністю.

— Деяка скромність задля пристойності — це одне, Ейрел, але не можна ж так переборщувати! Якщо тебе тривожить голосування, то можеш не сумніватися — голоси більшості вже в нас в кишені. Всі бачать, що ти найпридатніший кандидат на цю роль.

— Всі явно зовсім цього не бачать. Фордаріан негайно стане моїм ворогом, як і міністр заходу. А що стосується абсолютної влади, то вам, сер, відомо, наскільки ефемерне ЁЁ це поняття. Тендітна ілюзія, яка базується на... одному Богу відомо, на чому. На магії. Спритності рук. Вірі в власну пропаганду.

Імператор знизав плечима — дуже обережно, щоб не збити трубки, які його обплутували.

— Ну, це буде вже не моя проблема. Нехай про це турбуються принц Ґреґор і його мати. І... та людина, яку вдасться вмовити підтримати їх у важку годину. Як довго, по-твоєму, вони протримаються без допомоги? Один рік? Два?

— Півроку, — пробурмотів Фортала.

Форкосиган похитав головою.

— Ви й у минулий раз, перед Ескобаром, затисли мене в кут цим аргументом — "що буде, якщо". Він був помилковим тоді — хоча мені знадобився якийсь час, щоб зрозуміти це. І зараз це теж неправда.

— Не неправда, — заперечив імператор. — Як тоді, так і зараз. Я зобов'язаний так думати.

Форкосиган трохи відступив:

— Так, я розумію, що зобов'язані. — Він напружено вдивлявся в чоловіка, який лежить на розкішному ліжку. — Але чому саме я? У Фортали більше політичного досвіду. У принцеси більше прав. Квінтілліан вчепливіший в питаннях, що стосуються внутрішніх справ. У вас є навіть талановитіші військові стратеги.