Осколки честі - Сторінка 7

- Лоїс Макмастер Буджолд -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Ну яка їй, власне, справа, якщо цей барраярець хоче лізти в зашморг? У неї нема причин вплутуватися в це. Нема будь-яких причин. Абсолютно. Навіть якщо його квадратні міцні долоні — саме уособлення сили...

Глибокої ночі її розбудив якийсь шум. Але це був всього лише тріск багаття, у яке Форкосиган тільки що підкинув ціле зв'язку дров. Корделія сіла, моргаючи і щулячись, а він підійшов до неї.

— Добре, що ви прокинулися. Ви потрібні мені. — Він уклав їй у руку свій бойовий ніж. — Схоже, ця туша когось приманила. Я маю намір скинути її в ріку. Ви потримаєте смолоскип?

— Звичайно. — Вона потягнулася, встала, знайшла придатну для смолоскипа гілку і, протираючи очі, поплелася за ним до води. Мерехтливе жовтогаряче полум'я відкидало неспокійні чорні тіні: розглянути що-небудь при такому освітленні було ще складніше, ніж у рівному світлі зірок. Коли вони досягли берега, Корделія вловила краєм очей якийсь рух серед каменів. Відтіля пролунало дряпання і знайоме шипіння.

— Ох ти ж. Там, вище за течією, ліворуч — компанія "крабів"-трупоїдів.

— Зрозуміло.

Форкосиган жбурнув залишки їхньої вечері в середину ріки, де вони зникли з глухим булькотом. Почувся ще один сплеск — голосніший. "Ага! — подумала Корделія. — Я бачила, ти теж підскочив, барраярець". Але те, що хлюпнуло по воді, на поверхню більше не зринуло, і кола, що розбігаються, були підхоплені течією. Знову пролунало шипіння і несамовитий вереск — тепер вже нижче за течією. Форкосиган скинув руку з паралізатором.

— Там їх ціла зграя, — нервово прокоментувала Корделія. Вони встали спиною до спини, намагаючись розглянути крізь морок наближення небезпеки. Форкосиган поклав дуло паралізатора на зап'ястя лівої руки, ретельно прицілився і вистрілив. Зброя тихо задзижчала, і один з темних силуетів звалився додолу. Приятелі здивовано обнюхали його і знову рушили вперед.

— Шкода, що ваш паралізатор стріляє так тихо. — Він знову прицілився й вклав ще двох, однак на інших це не справило бажаного враження. Він прочистив горло. — Знаєте, акумулятор майже на нулі.

— Не вистачить на інших, так?

— Не вистачить.

Один із трупоїдів, сміливіший від інших, кинувся вперед. Форкосиган з голосним лементом кинувся йому назустріч, і звір на час відступив. Цей рівнинний різновид трупоїдів був трохи крупніше і, хоча це здавалося неможливим, ще потворніше своїх гірських побратимів. Як видно, ці на додачу ще й збивалися у великі зграї. Коло тварин усе стискувався, відрізуючи шлях до відступу.

— О, ч-чорт, — пробурмотів Форкосиган. — Схоже, нам кришка. — Зверху нечутно опускалася дюжина примарно прозорих куль. — Яка мерзенна смерть. Що ж, якщо гинути, так давайте захопимо з собою якнайбільше цих гадів. — Він подивився на неї, немов збираючись сказати щось ще, але лише похитав головою і приготувався до бійки.

У Корделії стислося серце. Вона глянула на кулі, які спускаються на бенкет, і отут її осяяв геніальний здогад.

— О, ні, — видихнула вона. — Це не кінець. Це наш рідний флот летить на підмогу. Летіть сюди, мої солодкі, — ласкаво понадила вона їх. — Летіть до неньки.

— Ви збожеволіли? — вражено запитав Форкосиган.

— Ви хотіли шуму? Буде вам шум. Як по-вашому, що тримає цих тварюк у повітрі?

— Не задумувався про це. Але, напевно, це має бути...

— Водень! Готова сперечатися на що завгодно, що ці миленькі вампірчики — живі електролізери. Помітили, як вони вічно крутяться біля річок і водоспадів? Шкода, у мене немає рукавичок.

— Дозвольте мені, — його посмішка блиснула їй з темряви, слабко розсіяної бентежним полум'ям смолоскипа. Він підстрибнув, схопив один з міхурів за бордові щупальця, які звиваються, і жбурнув його на землю перед трупоїдами, що вже небезпечно наблизилися. Тримаючи смолоскип на зразок рапіри, Корделія зробила швидкий випад, вклавши в нього всю силу. Посипалися іскри. Вона тикнула другий раз, третій...

Міхур вибухнув спалахом сліпучого полум'я, яке обпалило їй брови. Громоподібний звуковий удар, і одночасно — хвиля неуявного смороду. Яскраве світло засліпило Корделію, перед очима плили зелені і оранжеві плями. Вона повторила цей прийом на ще одному спійманому Форкосиганом міхурі. В одного з трупоїдів зайнялось хутро, і він із шипінням і вереском очолив загальну втечу. Корделія ткнула смолоскипом ширяючу в повітрі кулю. Вона вибухнула, освітивши всю долину і горбаті спини тікаючих тварин.

Форкосиган відчайдушно ляскав її по спині; тільки вловивши запах, вона зрозуміла, що підпалила власне волосся. Він згасив його. Міхури злетіли нагору і зникли в темряві — всі, крім одного, якого Форкосиган спіймав і тримав зараз, ставши на його щупальця.

— Ха! — радісна Корделія закрутилася довкола нього у войовничому танці. Від надлишку адреналіну їй хотілося нерозумно захихотіти. Вона глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися.

— Як ваша рука?

— Злегка обпік, — зізнався Форкосиган. Знявши сорочку, він загорнув у неї смердючу пульсуючу кулю. — Він може нам ще придатися.

Він ще раз пополоскав руку у воді, і вони бігцем повернулися до табору. Будь-чим не потривожений Дюбауер спокійно спав, хоча вже через кілька хвилин після їхнього приходу на краю освітленого багаттям кола з'явився трупоїд-одинак. Сичачи і принюхуючись, він почав підбиратися ближче. Форкосиган відігнав його смолоскипом, ножем і лайкою. Лаявся він пошепки, щоб не розбудити мічмана.

— Я думаю, залишок шляху нам краще протриматися на сухому пайку, — сказав він, повертаючись.

Корделія кивнула в знак повної згоди.

Як тільки засвітився сірий світанок, Корделія розбудила чоловіків. Тепер їй не менше, ніж Форкосигану, хотілося якомога швидше дістатися до безпечного притулку на барраярському складі. Міхур, поневолений у сорочці Форкосигана, за ніч вмер і здувся, перетворившись в жахаючу драглисту грудку. Форкосигану довелося витратити кілька хвилин на прання в ріці, але незважаючи на його зусилля, сорочка так засмерділася і вкрилась такими плямами, що Корделія відразу присудила її власникові титул безсумнівного чемпіона в таємному змаганні "хто брудніший". Вони швидко з'їли обридлу, але безпечну вівсянку з сиром, і зі сходом сонця рушили в дорогу, відкидаючи перед собою довгі тіні, які ковзали по іржавій, посипаній квітами рівнині.

Незадовго до полуденного привалу Форкосиган оголосив коротку зупинку і сховався в заростях чагарнику. Через кілька секунд відтіля долетіли витончені прокльони, а слідом за ними з'явився і сам Форкосиган. Він стрибав з ноги на ногу, немов намагаючись витрусити щось з колош. Корделія зустріла його невинно-питальним поглядом.

— Пам'ятаєте ті ясно-жовті конуси на піску, що нам траплялися по дорозі? — запитав Форкосиган, скидаючи штани.

— Так...

— Не ставайте на них, якщо надумаєтесь попісяти.

Корделії не вдалося вгамувати сміх.

— Що ви знайшли? Або мені варто спитати, хто знайшов вас?

Форкосиган вивернув свої штани і почав визбирувати з них малюсінькі білі кульки, які метушилися в складках тканини на ніжках-війках. Корделія взяла одну і поклала на долоню, щоб розглянути ближче. Це був ще один різновид міхурів — підземний.

— Ой! — скрикнула вона, коли комаха вп'ялася їй у долоню. Вона поспішно змахнула її з руки.

— Кусається, правда? — огризнувся Форкосиган.

У ній почала підніматися хвиля нестримного сміху, але вона була врятована від втрати самоконтролю, коли помітила щось, що миттєво змусило її посерйознішати.

— Агов, ця подряпина погано виглядає. Як вам здається?

Слід від дзьоба трупоїда, який залишився з тієї ночі, коли вони ховали Роузмонта, розпух і посинів, від нього до самого коліна тяглися червоні смуги.

— Дурниця, — відрубав Форкосиган, натягаючи очищені від паразитів штани.

— Виглядає зовсім не як дурниця. Дайте мені подивитися.

— Ви все одно тут будь-чого не зможете зробити, — запротестував він, але погодився на коротке обстеження.

— Задоволені? — саркастично поцікавився він, натягаючи штани.

— Шкода, що ваші мікробіологи не змогли створити кращу мазь, — Корделія знизала плечима. — Але ви праві. Зараз ми будь-чого не можемо зробити.

Вони потюпали далі. Тепер Корделія спостерігала за ним набагато уважніше.

Час від часу він починав накульгувати, намагаючись зменшити навантаження на хвору ногу, але потім помічав її погляд, і переходив на рішучий марш. Але до кінця дня від відкинув удавання і уже відверто кульгав. Незважаючи на це він продовжував вести їх уперед — і коли сонце вже схилилося до заходу, і коли зачервоніла вечірня зоря, і коли опустилися нічні сутінки, — поки нарешті порита кратерами гора, яка служила їм орієнтиром, постала перед ними чорною тінню. Лише тоді, спотикаючись в темряві, він оголосив привал на ніч. Корделія була дуже рада, оскільки Дюбауер уже зовсім вибився із сил, важко спирався на неї і все пробував залягти. Вони влаштувалися на нічліг там, де зупинилися, безпосередньо на червоній піщаній землі. Форкосиган надломив люмінофор і став на свою звичайну вахту. А Корделія лежала на землі і споглядала недосяжні зірки, які звершували свій шлях у небесній височині.

Форкосиган попросив розбудити його до світанку, але вона дала йому відіспатися. Їй не подобався його вигляд: блідість змінювалася пропасним рум'янцем, а подих став частим і нерівним.

— Може, вам краще взяти ваше знеболююче? — запитала вона його, коли він встав, насилу спираючись на ще більш розпухлу ногу.

— Ще ні. Я прибережу його на кінець шляху. — Замість цього він зрізав собі довгий ціпок, і троє подорожан знову покрокували вперед. Тепер це стало для них щоденним завданням — крокувати з ранку до вечора, поки їхні власні тіні залишаться у них за спиною.

— Довго нам ще йти? — запитала Корделія.

— Приблизно день-півтора, у залежності від того, як підемо. — Він скривився. — Не хвилюйтеся, вам не доведеться тягти мене. Я один із найтренованіших людей у моєму екіпажі. — Він пошкутильгав далі. — З тих, кому за сорок.

— А багато у вашому екіпажі сорокалітніх?

— Четверо.

Корделія фиркнула.

— Все одно, якщо буде потрібно, у мене в аптечці є стимулятор, який навіть мертвого підніме. Але його я теж хочу приберегти на крайній випадок.

— Чекаєте яких-небудь неприємностей?

— Залежить від того, хто прийме мій сигнал. Я знаю, що в Раднова — мого політофіцера — є принаймні двоє агентів серед зв'язківців.