Особливий старательський

Всюдихід м'яко котився по хвилястих дюнах. Його шість широких коліс піднімалися й опускалися, немов велетенські спини тандему слонів. Невидиме сонце палило крізь мертвотно-бліде небо, виливаючи свій жар на брезентовий тент машини й відбиваючись від розпечених пісків.

"Не спати," — сказав собі Морисон, повертаючи всюдихід на вірний курс, визначений за компасом.

Уже двадцять перший день він їхав венеріанською Скорпіоновою пустелею; двадцять перший день боровся зі сном за кермом всюдихода, що, похитуючись з боку в бік, перевалювався з однієї піщаної хвилі на іншу, їхати вночі було б легше, але тут надто часто доводилося об'їжджати стрімкі яри й валуни розміром з будинок. Тепер він розумів, чому люди завжди їздили крізь пустелю по двоє: один вів машину, а інший термосив його, не даючи заснути.

"Але самому краще, — нагадав собі Морисон. — Удвічі менше запасів і менше шансів випадково виявитися убитим".

Він почав клювати носом і змусив себе підвести голову. Перед ним за поляроїдним вітровим склом колихалася й танцювала пустеля. Всюдихід кидало й гойдало з підступною м'якістю. Морисон протер очі й увімкнув радіо.

Він був високий, смаглявий, мускулястий хлопець з коротко підстриженим чорним волоссям і сірими очима. Морисон приїхав на Венеру з двадцятьма тисячами доларів у кишені, щоб тут, у Скорпіоновій пустелі, сколотити собі статок, як і багато інших перед ним. У Престо — останньому населеному пункті на краю пустелі — він придбав спорядження й всюдихід, після чого в нього лишилося всього десять доларів.

У Престо десяти доларів йому вистачило рівно на одну випивку в єдиному на все місто салуні. Морисон замовив віскі з содовою, випив із шахтарями та розвідниками, посміявся над вигадками старожилів про зграї вовків та ненажерливих птахів, що траплялися в глибині пустелі. Він знав усе про сонячну сліпоту, теплові удари й несправності телефону. Морисон був упевнений, що з ним нічого подібного не трапиться.

Але тепер, подолавши за двадцять один день 1800 миль, він навчився поважати цю безводну масу піску й каменю, втричі більшу за Сахару за площею. Тут і справді можна загинути! Але можна й забагатіти. І саме це він мав намір зробити.

З приймача почулося гудіння. Повернувши регулятор гучності на максимум, він ледь почув звуки танцювальної музики з Венусборга. Потім сигнал пропав, залишилось лише гудіння.

Морисон вимкнув радіо й міцно вхопився за кермо обома руками. Розтиснувши одну руку, він поглянув на годинник: дев'ята п'ятнадцять ранку. О десятій тридцять він зробить зупинку й трохи поспить. У таку спеку треба відпочивати. Але не більш як півгодини. Десь попереду на нього чекає скарб, і його треба знайти раніше, ніж вичерпаються припаси.

Там, попереду, неодмінно має бути вихід дорогоцінної золотоносної породи! Останні два дні він відстежує її сліди. Це може виявитись справжнім Ельдорадо, і йому пощастить, як поталанило Керкові у вісімдесят дев'ятому чи Едмондсону й Арслєрові в дев'яносто третьому. Тоді він зробить те саме, що зробили вони: замовить "Особливий старательський" коктейль, яку б ціну за нього не заломили.

Всюдихід рухався вперед, долаючи незмінні п'ятдесят кілометрів на годину. Морисон намагався зосередити увагу на випаленому жаром жовто-бурому ландшафті. Ось той вихід піщанику такого самого кольору, як волосся Джейні.

Коли він розбагатіє, вони з Джейні одружаться і куплять собі ферму в океані. На цьому його старательство закінчиться. Досить однієї багатої жили, щоб він зміг купити ділянку акваторії темно-синього Атлантичного океану. Можливо, дехто вважає розведення риби нудним заняттям, але його воно цілком улаштовує.

Він виразно уявив собі, як пасуться у планктонних садках зграї макрелей, а він зі своїм вірним дельфіном спостерігає, чи не блисне сріблом хижа баракуда і чи не майне темною тінню серед коралових заростей сіро-сталева акула...

Морисон відчув, що всюдихід кинуло вбік. Він отямився, схопив кермо і з усієї сили його вивернув. Поки він дрімав, машина виїхала на крихкий гребінь дюни. Дуже перехилившись, всюдихід чіплявся протекторами за гребінь. Пісок і галька летіли з-під широких коліс, які з вищанням вчепилися у ґрунт і поволі почали витягати машину схилом угору.

І тоді обвалився весь схил дюни.

Морисон вчепився в кермо. Всюдихід перекинувся на бік і покотився схилом униз.

Пісок сипався йому в рот і в очі. Морисон відпльовувався, але не випускав кермо з рук. Машина ще кілька разів перекинулася й провалилася в порожнечу.

Кілька секунд Морисон висів у повітрі. Потім всюдихід упав на дно, ударившись об землю одразу всіма колесами. Морисон почув подвійний постріл: це лопнули одразу дві задні шини. Він ударився головою об вітрове скло й знепритомнів.

Прийшовши до тями, Морисон насамперед поглянув на годинник. Було 10:35.

— Саме час трохи поспати, — сказав він собі. — Але, мабуть, варто спершу з'ясувати ситуацію.

Морисон виявив, що перебуває на дні неглибокої западини, всипаної гострими камінцями. Від удару лопнули дві шини, розбилося вітрове скло й зірвало дверцята. Спорядження було розкидане навколо машини, але нібито лишилося неушкодженим.

— Могло бути й гірше, — сказав собі Морисон. Він нахилився й уважно оглянув шини.

— Воно й є гірше, — додав він.

Обидві шини, що лопнули, були розідрані вщент і ремонту не підлягали. Тієї гуми, що залишилася, не вистачило б і на дитячу повітряну кульку.

Заласні колеса Морисон використав десять днів тому, перетинаючи Чортову Решітку. Рухатися далі без шин він не міг.

Морисон витяг телефон, стер пил з чорного пластмасового футляра й набрав номер гаража Ела у Престо. За секунду засвітився маленький відеоекран. Він побачив видовжене похмуре обличчя механіка, забруднене мастилом.

— Гараж Ела. Це Еді.

— Привіт, Еді. Це Том Морисон. Місяць тому я придбав у вас всюдихід "Дженерал моторс". Пам'ятаєте?

— Звісно, пам'ятаю, — відповів Еді. — Ви той хлопець, що поїхав сам Південно-Західною стежкою. Як там наш всюдихід?

— Усе гаразд. Чудова машина. Маю до вас одне прохання...

— Гей, — перервав його Еді, — що трапилося з вашим обличчям?

Морисон провів рукою по чолу — вона була в крові.

— Нічого особливого, — сказав він. — Я скотився з дюни, і в мене лопнули дві шини.

Він повернув телефон так, щоб Еді міг їх побачити.

— Не полагодиш, — сказав механік.

— Так я і думав. А всі запасні я витратив, коли їхав через Чортову Решітку. Послухайте, Еді, чи не могли б ви телепортувати мені пару шин? Підійдуть навіть відновлені. А то без них мені не зрушити з місця.

— Звісно, — відповів Еді, — тільки відновлених у мене немає. Я телепортую нові по п'ятсот за штуку. Плюс чотириста доларів за телепортацію. Тисяча чотириста доларів, містере Морисон.

— Гаразд.

— Так, сер. Якщо зараз ви покажете мені готівку або чек, які ви зможете відіслати разом із розпискою, я буду діяти.

— На даний момент, — сказав Морисон, — у мене немає ані цента.

— А рахунок у банку?

— Вичерпаний до нуля.

— Облігації? Нерухомість? Хоч що-небудь, що можна перетворити в готівку?

— Нічого, крім цього всюдихода, який ви продали мені за вісім тисяч доларів. Коли повернуся, розрахуюся з вами всюдиходом.

— Якщо повернетеся. Мені прикро, містере Морисон, але нічого не вийде.

— Що ви хочете цим сказати? — запитав Морисон. — Ви ж знаєте, що я заплачу за шини.

— А ви знаєте закони Венери, — уперто сказав Еді. — Ніякого кредиту! Гроші наперед!

— Не можу ж я їхати на всюдиході без шин, — сказав Морисон. — Невже ви мене кинете в такому становищі?

— Ніхто не збирається вас кидати? — заперечив Еді. — Такі ситуації трапляються зі старателями щодня. Ви знаєте, що робити, містере Морисон. Зателефонуйте до компанії "Комунальні послуги" й оголосіть себе банкрутом. Підпишіть папір про передання їм залишків всюдихода, спорядження і всього, що ви знайшли дорогою. Вони вас витягнуть.

— Я не хочу повертатися, — відповів Морисон. — Дивіться!

Він підніс апарат до самої землі.

— Бачите, Еді, бачите ці червоні й пурпурові цятки? Десь тут залягає багата жила!

— Сліди знаходять усі старателі, — сказав механік. —Клята пустеля повна таких слідів.

— Але це багате родовище, — наполягав Морисон. — Сліди ведуть прямо до покладів, до великої жили. Еді, я знаю, що це дуже велика послуга, але якби ви ризикнули заради мене парою шин...

— Не можу, — відповів Еді. — Я всього лише дрібний службовець і не маю права телепортувати вам жодних шин, поки ви не покажете гроші. Інакше мене виженуть з роботи, а може, й посадять. Ви знаєте закон.

— Гроші наперед, — похмуро промовив Морисон.

— Саме так. Не робіть дурниць і повертайтесь назад. Можливо, коли-небудь спробуєте ще раз.

— Я дванадцять років збирав гроші, — відповів Морисон. — Я не поверну назад.

Він вимкнув телефон і спробував щось вигадати. Кому ще тут, на Венері, можна подзвонити? Тільки Максові Кренделу, своєму маклерові з дорогоцінного каміння. Але Максові ніде взяти тисячу чотириста доларів — у своїй тісній конторі поряд із ювелірною біржею Венусборга. Його заробітків ледве вистачає на те, щоб сплатити оренду, не кажучи вже про надання допомоги старателям у скрутну хвилину.

"Не можу я звертатися до Макса по допомогу, — вирішив Морисон. — Принаймні поки не знайду золото. Справжнє золото, а не просто його сліди. Отже, доведеться виплутуватися самому".

Він відчинив задній борт всюдихода й почав його розвантажувати, викидаючи спорядження на пісок. Треба відібрати лише найнеобхідніше: усе, що він візьме, доведеться тягти на собі.

Треба взяти телефон. Похідний набір для аналізів. Концентрати, револьвер, компас. І більше нічого, окрім води — стільки, скільки він зможе нести. Все інше доведеться кинути.

До вечора Морисон зібрався в дорогу. Він з жалем поглянув на двадцять баків з водою, які змушений був залишити. У пустелі вода — найдорожчий скарб, якщо не рахувати телефон. Але нічого не вдієш. Напившись удосталь, він закинув на плечі мішок і попрямував на південний захід, у глиб пустелі.

Три дні Морисон ішов на південний захід, а на четвертий день повернув на південь. Сліди золота ставали дедалі виразнішими. Сонце, як завжди сховане за хмарами, нещадно палило його, а мертвотно-бліде небо над головою нагадувало дах із розпеченого заліза.