Особливий старательський - Сторінка 2

Він ішов слідами золота, а його слідами йшов хтось інший.

На шостий день Морисон вловив якийсь рух, але це було так далеко, що він нічого не зміг побачити. На сьомий день він побачив тих, хто його вистежував.

Венеріанскі вовки — маленькі, худі, з жовтою шкірою і довгими вигнутими, наче в посмішці, щелепами — були одним із небагатьох видів ссавців, що жили у Скорпіоновій пустелі. Морисон придивився уважніше й побачив поруч із першим вовком ще двох.

Він розстебнув кобуру револьвера. Вовки не намагалися наблизитися. Часу в них було вдосталь.

Морисон рухався далі, шкодуючи, що не прихопив із собою рушницю. Але це означало б зайві чотири кілограми ваги, а отже, на чотири літри менше води.

Розбиваючи табір увечері восьмого дня, він почув якесь потріскування. Різко повернувшись, помітив у повітрі, за три метри ліворуч від себе, на висоті людського зросту, невеликий вихор, схожий на вир у морі. Він обертався з характерним потріскуванням, яке завжди супроводжувало телепортування.

"Хто б це міг мені щось телепортувати? " — подумав Морисон, спостерігаючи, як вихор повільно розширюється.

Телепортування зі стаціонарного проектора в будь-яку задану точку планети було звичайним способом доставляння вантажів на величезні відстані Венери.

Телепортувати можна було будь-який неживий предмет. Живі предмети телепортувати не вдавалося, тому що при цьому відбувалися незначні, але непоправні зміни в молекулярній будові протоплазми. Кілька людей переконалися в цьому на власному досвіді, коли телепортування впроваджували у практику.

Морисон чекав. Повітряний вихор сягнув метра в діаметрі. З нього вийшов хромований робот з великою сумкою на плечі.

— А, це ти, — сказав Морисон.

— Так, сер, — відповів робот, остаточно вивільнившись з вихору. — Вільямс-4 з венеріанською поштою до ваших послуг.

Робот був середнього зросту, з тонкими ногами й пласкими ступнями, людиноподібний і наділений доброзичливим характером. Уже двадцять три роки він сам виконував усі функції поштової служби на Венері — сортував, зберігав і доставляв листи. Він був побудований дуже міцно, і за всі двадцять три роки пошта жодного разу не спізнилася.

— Це я, містере Морисон, — сказав Вільямс-4. —На жаль, у пустелю пошту доставляють лише двічі на місяць, проте вона надходить вчасно, а це найголовніше. Це для вас. І оце. Здається, є ще один лист. Що, поламався всюдихід?

-Авжеж, — відповів Морисон, забираючи свої листи. Вільямс —4 і далі копирсався у своїй сумці. Старий робот був чудовим листоношею і одночасно найбільшим базікалом на всіх трьох населених планетах.

— Десь тут був ще один, — сказав Вільямс-4. — Погано, що всюдихід поламався. Зараз всюдиходи не ті, що були за часів моєї молодості. Послухайтеся доброї ради, молодий чоловіче. Повертайте назад, якщо у вас ще є така можливість.

Морисон похитав головою.

— Нерозумно, просто нерозумно, — сказав старий робот. — Якби ви бачили стільки, як я... Скільки разів мені траплялися от такі хлопці — лежать собі на піску в висохлому мішку з власної шкіри, а кістки згризли піщані вовки та брудні чорні шуліки. Двадцять три роки я доставляю пошту чудовим молодим хлопцям, таким, як ви, і кожен гадає, що він незвичайний, не такий, як інші.

Зорові рецептори робота затуманилися спогадами.

— Але всі вони однакові, — вів далі Вільямс-4. — Усі подібні один до одного, немов роботи, що зійшли з конвеєра, особливо після того, як до них доберуться вовки. Тоді мені доводиться пересилати листи й особисті речі їхнім коханим на Землю.

— Знаю, — сказав Морисон. — Але дехто лишається живим, чи не так?

— Звісно, — відповів робот. — Я бачив, як людям щастило один, два, три рази. А потім вони помирали в пісках, намагаючись забагатіти вчетверте.

-Тільки не я, — заперечив Морисон. — Мені вистачить і одного разу. А потім я куплю собі морську ферму на Землі.

Робот здригнувся.

— Ненавиджу солону воду. Але кожному своє. Бажаю удачі, молодий чоловіче.

Робот уважно оглянув Морисона — імовірно, прикидаючи, чи багато при ньому особистих речей, — і знову поліз у повітряний вихор.

Мить — і він зник. Наступної миті — зник і сам вихор.

Морисон сів і взявся читати листи. Перший був від маклера з дорогоцінного каміння, Макса Крендела. Він писав про депресію, яка вразила Венусборг, і натякав, що може збанкрутувати, якщо хто-небудь із його клієнтів-старателів не знайде чогось путящого.

Другий лист був повідомленням від Телефонної компанії Венери. У ньому зазначалося, що Морисон винен їй двісті десять доларів і вісім центів за два місяці. Якщо ця сума не буде сплачена негайно, телефон підлягає відключенню.

Останній лист прийшов з далекої Землі, від Джейні. Він був заповнений новинами про його двоюрідних братів, тіток і дядьків. Джейні писала про ферми в Атлантичному океані, які вона оглянула, і про чудову місцинку, яку пригледіла в Карибському морі недалеко від Мартиніки. Джейні благала його покинути старательство, якщо воно загрожуватиме хоч найменшою небезпекою; вони знайдуть інші способи профінансувати придбання ферми. Вона писала йому про своє кохання і заздалегідь вітала з днем народження.

"День народження? — запитав себе Морисон. — Чекайте, сьогодні двадцять третє липня. Ні, двадцять четверте. А мій день народження першого серпня. Дякую, що згадала, Джейні".

Тієї ночі йому снилася Земля й блакитні простори Атлантики. Але над ранок, коли спека посилилася, він виявив, що бачить уві сні багатокілометрові золоті жили, зграї піщаних вовків, які вищирили зуби, і коктейль "Особливий старательський".

Морисон рушив далі по дном давно зниклого озера. Замість каміння тепер у нього під ногами був пісок. Далі знову пішли камені, похмурі, покручені й викривлені на тисячу ладів. Червоні, жовті, бурі кольори пливли в нього перед очима, в усій цій пустелі не було жодної зеленої цятки.

Він просувався у глиб пустелі, минаючи хаотичні нагромадження каміння, а віддалік, по обидва боки, за ним, не наближаючись і не відстаючи, неспішно рухалися вовки.

Морисон не звертав на них уваги. Йому вистачало турбот зі стрімкими скелями і цілими полями валунів, що заважали рухатись на південь.

На одинадцятий день після того, як він покинув всюдихід, сліди золота стали настільки помітними, що породу вже можна було промивати. Вовки, як і раніше, трималися віддалік, а вода закінчувалася. Ще один денний перехід — і все буде скінчено.

Морисон на мить замислився, потім розпакував телефон і набрав номер компанії "Комунальні послуги".

На екрані з'явилася сувора, строго вдягнена жінка із сивуватим волоссям.

— "Комунальні послуги", — сказала вона. — Чим ми можемо вам допомогти?

— Добрий день, — весело відгукнувся Морисон. — Як погода у Венусборзі?

— Спекотно, — відповіла жінка. — А у вас?

— Я навіть не помітив, — посміхнувся Морисон. — Надто багато роботи: перераховую своє багатство.

— Ви знайшли золоту жилу? — запитала жінка, і її обличчя трохи пом'якшало.

— Звісно, — відповів Морисон. — Тільки поки що нікому не кажіть. Я ще не оформив заявку. Мені б наповнити їх, — безтурботно посміхаючись, він вказав на свої фляги. Іноді це спрацьовувало і, якщо ви поводилися досить упевнено, "Комунальні послуги" давали воду, не перевіряючи поточний рахунок.

Це шахрайство, але йому було не до умовностей.

— Ваш рахунок у порядку? — запитала жінка.

— Певна річ, — відповів Морисон, відчувши, як посмішка застигла на його обличчі. — Мене звати Том Морисон. Можете перевірити...

— Про це подбають інші. Тримайте міцніше флягу. Готово!

Міцно тримаючи флягу обома руками, Морисон дивився, як у її горлечко тонким кришталевим струменем полилася вода, телепортована за сім тисяч кілометрів із Венусборга. Струмінь наповнював флягу з чарівним дзюркотом. Дивлячись на неї, Морисон відчув, як його пересохлий від спраги рот став наповнюватися слиною.

Раптом вода перестала текти.

— У чому річ? — запитав Морисон.

Екран телефону погас, потім знову засвітився, Морисон побачив перед собою видовжене обличчя незнайомого чоловіка. Він сидів за великим письмовим столом. Перед ним була табличка з написом: "Мілтон П. Рид, віце-президент, відділ рахунків".

— Містере Морисон, — сказав Рид, — ваш рахунок перевитрачений. Ви одержали воду обманним шляхом. Це кримінальний злочин.

— Я заплачу за воду, — сказав Морисон.

— Коли?

— Щойно повернуся до Венусборга.

— Чим ви збираєтеся платити?

— Золотом, — відповів Морисон. — Погляньте, містере Рид. Це найочевидніші ознаки. Виразніші, ніж були в Керка, коли він зробив свою заявку. Ще день — і я знайду вихід золотоносної породи...

— Так вважають усі старателі на Венері, — сказав віце-президент. — Лише один день відокремлює кожного старателя від золотоносної породи. І всі вони розраховують на одержання кредиту в "Комунальних послугах".

— Але в моєму випадку...

— "Комунальні послуги", — вів далі містер Рид, — не благодійна організація. Наш статут забороняє продовження кредиту, містере Морисон. Венера — неосвоєна планета і дуже далека. Усі промислові вироби сюди доводиться завозити з Землі за неймовірну ціну. У нас є своя вода, але знайти її, очистити, а згодом телепортувати коштує дуже дорого. Наша компанія, як і будь-яка інша на Венері, змушена працювати з мінімальним прибутком, який до того ж незмінно доводиться вкладати в розширення справи. От чому в нас не може бути кредиту.

— Я все це знаю, — сказав Морисон, — але запевняю вас, мені потрібен лише один або два дні, не більше...

— Абсолютно виключено. За правилами ми вже зараз не маємо права вас виручати. Ви мали оголосити про своє банкрутство ще тиждень тому, коли поламався всюдихід. Ваш механік повідомив нам про це, як вимагає закон. Але ви цього не зробили. Ми маємо право кинути вас. Ви розумієте?

— Так, розумію, — втомлено відповів Морисон.

— Проте наша компанія ухвалила рішення зробити для вас виняток. Якщо ви негайно повернете назад, ми забезпечимо вас водою на зворотному шляху.

— Я не поверну назад. Я майже знайшов родовище. —Ви мусите повернути назад! Будьте розсудливі, містере Морисон! Що було б з нами, якби ми дозволяли кожному старателеві нишпорити по пустелі, постачаючи його водою? Туди кинулися б десятки тисяч чоловік, і не минуло б і року, як ми розорилися б.