Останнє бажання - Сторінка 14

— Але сам. Впущу тебе.

— А що з шишиморою?

— Хай її дідько забере. З тобою хочу розмовляти, Геральте. Тільки з тобою. Даруйте, війте.

— Та що там, Майстре Іріоне, — махнув рукою Кальдемейн. — Бувай, Геральте. Побачимося пізніше. Носикаменю! Потвору до гноївки.

— Слухаю.

Відьми́н підійшов до інкрустованих дверей, які ледь розхилилися, саме так, щоб можна було протиснутися, а потім відразу ж зачинилися, залишаючи його у цілковитій темряві.

— Гей! — крикнув він, не приховуючи злості.

— Вже, — відповів голос, дивно знайомий. Враження було таким несподіваним, що відьми́н заточився і витягнув руку, шукаючи точки опори. Не знайшов.

Сад цвів біло й рожево, пахнув дощем. Небо перетинала багатоколірна веселка, з'єднуючи крони дерев з далекою блакиттю гірського хребта. Будиночок посеред саду, маленький і скромний, тонув у мальвах. Геральт глянув під ноги і констатував, що стоїть по коліна в материнці.

— Ну, Геральте, ходи ж бо! — озвався голос. — Перед домом я.

Він увійшов у сад, між дерева. Зліва помітив рух, оглянувся. Світлокоса дівчина, зовсім нага, йшла вздовж ряду кущів, несучи повний кошик яблук. Відьми́н клятвенно пообіцяв собі більше не дивуватися.

— Нарешті. Поздоровляю, відьми́не.

— Стрегобор! — здивувався Геральт.

За своє життя відьми́н зустрічав злодіїв, що виглядали як міські лавники, лавників з виглядом жебрущих дідів, розпусниць з виглядом королівен, королівен, на вигляд як тільні корови і королів, що виглядали як злодії. А Стрегобор завжди виглядав так, як згідно зі всіма приписами і правилами мав би виглядати чародій. Був високим, худим і згорбленим, мав великі, сиві, кущисті брови і довгий закривлений ніс. На додаток, був одягнений у чорну мантію, що мала неймовірно широкі рукави і волочилася по підлозі, а в руці тримав довгу патерицю з кришталевим оголів'ям. Жоден зі знайомих Геральтові чародіїв не виглядав так, як Стрегобор. Що найдивніше, Стрегобор і справді був чародієм.

Вони сіли на оброслому мальвами ганку, в плетених кріслах, біля столика з поверхнею із білого мармуру. Нага блондинка з кошиком яблук наблизилася, усміхнулася, обернулася і повернулася до саду, погойдуючи стегнами.

— Це теж ілюзія? — спитав Геральт, дивлячись на погойдування.

— Так. Як і все тут. Але се, мій любий, ілюзія найвищого рівня. Квіти пахнуть, яблука їстивні, бджола може тебе вжалити, а її, — чародій показав на блондинку, — можеш…

— Можливо, потім.

— Слушно. Що дієш тут, Геральте? Чи далі ти трудишся, убиваючи за плату представників вимираючих видів? Скільки заплатили тобі за шишимору? Я певен, що нічого, інакше б ти сюди не прийшов. А дехто не вірить у приречення. Хоча, можливо, ти знав про мене. Чи знав?

— Не знав. Де як де, а тут я й не сподівався тебе зустріти. Якщо мене не підводить пам'ять, раніше ти мешкав у Ковірі, в подібній вежі.

— Багато що від тих часів змінилось.

— Наприклад, твоє ім'я. Тепер ти наче Майстер Іріон.

— Так звався творець сієї вежі, якому двісті років як померлось. Я вирішив, що слід його пошанувати, коли зайняв його оселю. Я тут за резидента. Більшість мешканців з моря живе, а як знаєш, я, окрім ілюзій, спеціалізуюся на погоді. Часом втихомирю шторм, часом викличу, часом західним вітром до берегів прижену косяк мерлангів чи тріски. Можна жити. Себто, — додав похмуро, — можна було б жити.

— Чому "можна було б"? І чому ти змінив ім'я?

— Приречення має багато облич. Може і гарним бути на вид, але огидним насправді. Витягнуло до мене свої криваві кігті.

— Ти, Стригоборе, нітрішки не змінився, — скривився Геральт. — Плетеш, як у гарячці, а при тому корчиш мудрі й значущі міни. Не можеш говорити нормально?

— Можу, — зітхнув чорнокнижник. — Якщо се тебе ощасливить, то можу. Добрався я аж сюди, криючись і тікаючи від страховинної істоти, яка хоче мене убити. Та втеча даремна була, вона мене відшукала. Дуже ймовірно, що спробує вбити мене, завтра або ж післязавтра.

— Ага, — незворушно сказав відьми́н. — Тепер розумію.

— І, схоже, смерть, що чигає на мене, ніскільки тебе не хвилює?

— Такий уже світ, Стрегоборе, — промовив Геральт. — Мандруючи, багато чого помічаєш. Двоє селян убивають один одного через межу посеред поля, яке завтра витопчуть коні дружин двох комесів, що теж хочуть один одного позабивати. Вздовж доріг на деревах гойдаються повішеники, в лісах опришки перерізають горлянки купцям. У містах на кожному кроці натикаєшся на трупи в канавах. У палацах колють стилетами, а на учтах, тільки глянь, хтось падає під стіл, синій від отрути. От я й звик. Чого ж мене мусить хвилювати смерть, яка щойно чигає, і то ще й чигає на тебе?

— І то ще й чигає на мене, — з натиском повторив Стрегобор. — А я тебе другом вважав. Розраховував на твою допомогу.

— Наша остання зустріч, — сказав Геральт, — відбулася при дворі короля Жіля в Ковірі. Я прийшов по плату за вбивство амфісбени, що тероризувала околицю. Тоді ти і твій конфратр Завіст наввипередки називали мене шарлатаном, бездумною машиною до вбивання і, наскільки я пам'ятаю, стервожером. Тому король Жіль мало що не заплатив мені ані шеляга, то ще й наказав через дванадцять годин покинути Ковір, а оскільки клепсидра в нього була поламана, то я ледь устиг. А тепер, кажеш, розраховував на мою допомогу? Кажеш, що переслідує тебе страховинна істота? Чого ти боїшся, Стрегоборе? Коли тебе піймає, то розкажи їй, що ти страховиськ любиш, обороняєш їх і дбаєш, щоб жоден стервожер не порушував їхнього спокою. Їй-же, якщо страховисько тебе випатрає і зжере, то виявиться страшенно невдячним.

Чародій мовчав, відвернувши голову. Геральт зареготав.

— Не надувайся, як індик. Кажи, що тобі загрожує. Побачимо, що вдасться зробити.

— Чув ти про Чорного Сонця Прокляття?

— А то як же! Правда, під назвою "Манія Божевільного Ельтібальда". Бо так звався маг, що розпочав броварію, через яку вбили або ув'язнили у вежах кількадесят дівчат із вельможних родин, навіть королівських. Вони начебто були одержимими демонами, проклятими, спотвореними Чорним Сонцем, бо так на вашому пихатому жаргоні ви називаєте звичайнісіньке затемнення.

— Ельтібальд, який зовсім не був божевільним, розшифрував написи на менгірах дауків і надгробних плитах вожгорів, дослідив легенди і перекази боболаків. Всі вони висловлювалися про затемнення так, що не залишалося місця для сумнівів. Чорне Сонце звістує близьке повернення Ліліт, шанованої на Сході під іменем Нія, і зникнення роду людського. Дорогу для Ліліт мали прокласти "шістдесят жон у вінцях золотих, які кров'ю сповнять долини рік".

— Маячня, — сказав відьми́н. — На додачу, без рим. Усі порядні пророцтва містять рими. Загальновідомо, чого добивалися Ельтібальд та Рада Чародіїв. Ви скористалися з марення божевільного, щоби зміцнити свою владу. Щоби розбити союзи, розірвати зв'язки, поплутати династії, словом, потягати за шнурки, прив'язані до коронованих маріонеток. А ти мені правиш якісь пророцтва, котрих посоромився б жебрущий дід на ярмарку.

— Можна мати застереження щодо теорій Ельтібада та інтерпретації пророцтва. Але неможливо спростувати факт появи жахливих мутацій серед дівчат, народжених невдовзі після затемнення.

— Чому ж не можна? Я чув цілком протилежне.

— Я був присутнім при розтині однієї з них, — запевнив чародій. — Геральте, те, що ми знайшли всередині черепа і спинного мозку, неможливо було однозначно описати. Якась червоняста губка. Внутрішні органи перемішані, деякі взагалі відсутні. Все покрите рухливими віяльцями, синьо-рожевими клаптями. Шестикамерне серце. Дві камери практично атрофовані, але наявні. І як ти зумів би се пояснити?

— Я бачив людей, які мали замість рук орлині пазурі та людей з вовчими іклами. Людей з додатковими суглобами, додатковими органами і додатковими відчуттями. Це все було наслідком вашого копирсання в магії.

— Кажеш, що різні мутації бачив, — підвів голову чорнокнижник. — а скільки з них ти знищив за плату, згідно зі своїм відьми́нським покликанням? Що? Бо можна мати вовчі ікла, але вдовольнятися тим, щоб щирити їх перед дівками в оборі, а можна мати вовчу натуру і нападати на дітей. Саме так було у випадку дівчат, народжених невдовзі після затемнення, в яких була діагностована без перебільшення клінічна схильність до жорстокості, агресії, вибухів лютого гніву та надмірний темперамент.

— Таке можна діагностувати в кожної баби, — реготнув Геральт. — Що ти мені плетеш? Питаєш, скільки я мутантів убив, але не цікавишся, зі скількох я зняв чари та прокляття? Я, відьми́н, якого ви зневажаєте. А що зробили ви, могутні чорнокнижники?

— Була застосована вища магія. Наша, а також гієратична у різних святинях. Всі спроби завершилися смертю дівчаток.

— Це свідчить проти вас, а не проти дівчаток. Отож, маємо перші трупи. Як я розумію, розтинали лише їх?

— Не тільки. Ти так на мене не дивись, добре знаєш, що були й пізніші трупи. Спершу ми вирішили елімінувати всіх. Ліквідували кілька…надцять. Усіх розтинали. Одну піддали вівісекції.

— І ви, сучі виплодки, ще смієте критикувати відьми́нів? Ех, Стрегоборе, настане день, коли люди помудрішають і заллють вам сала за шкіру.

— Не думаю, що день такий швидко настане, — терпко промовив чорнокнижник. — Не забувай, що наша діяльність спрямована на захист людей. Мутантки втопили б у крові цілі країни.

— Так твердите ви, магіки, задерши носа догори, вище свого німбу непомильності. Якщо вже про це мова, то, мабуть, не запевнятимеш, що у цьому полюванні за гаданими мутантками ви ні разу не помилилися?

— Не буду з тобою сперечатися, — сказав Стрегобор після доволі тривалого мовчання. — Буду щирим, хоча це не в моєму інтересі. Ми помилилися і більше, ніж один раз. Їх селекція була дуже складною. Тому ми припинили… ліквідацію, почали ізолювати.

— Ваші славнозвісні вежі, — пирхнув відьми́н.

— Наші вежі. Але се була чергова помилка. Ми недооцінили їх і чимало втекло. Серед королевичів, особливо молодших синів, яким нічого було робити, а ще менше втрачати, з'явилася божевільна мода визволяти ув'язнених красунь. На щастя, більшість скрутила собі в'язи.

— Наскільки знаю, ув'язнені у вежах швидко помирали. Кажуть, що не обійшлося без вашої допомоги.

— Брехня.