Останнє бажання - Сторінка 25

- Анджей Сапковський -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Так, оцей… Йожак… каже правду. Роегнер дійсно присягнув віддати йому те, чого не сподівався. Видно, наш святої пам'яті король нічогісінько не тямив у жіночих справах і не вмів рахувати до дев'яти. А мені зізнався у всьому лише на смертному ложі. Бо знав, що я зробила б, якби він зізнався раніше. Знав, на що спроможна мати, коли її дитиною так легковажно розпоряджаються.

Лицарі та вельможі мовчали. Йожак стояв нерухомо, наче залізна шпичаста фігура.

— А Кудкудак, — продовжила Каланте, — що ж, Кудкудак нагадав мені — я не лише мати, а й королева. Гаразд. Як королева, завтра зберу раду. Цинтра не є деспотією. Рада вирішить, чи присяга покійного короля має вирішити долю спадкоємиці трону. Проголосить, чи слід її, а також трон Цинтри, віддати приблуді, а чи вчинити згідно з інтересом королівства.

Каланте на мить замовкла, скоса глянула на Геральта.

— І щодо шляхетних лицарів, які прибули до Цинтри з надією на руку королівни… Я можу тільки висловити своє вболівання через дешпект і тяжке ураження честі, що їх спіткали. Посміх, яким вони себе покрили. Не моя в цьому провина.

Серед шуму голосів, який прокотився поміж гістьми, відьми́н уловив шепіт Айста Турзеаха.

— На всіх богів моря, — тяжко дихав остров'янин. — Так не годиться. Це ж явне підбурювання до кровопролиття. Каланте, ти ж їх попросту нацьковуєш…

— Замовчи, Айсте! — люто прошипіла королева. — Бо я розгніваюся!

Чорні очі Мишовура зблиснули, коли друїд вказав ними Райнфарна із Аттре, що, саме збираючись устати, мав понуре скривлене обличчя. Геральт відразу ж зреагував, випередив його, встав першим, з шумом гримнувши кріслом.

— Можливо, не доведеться збирати раду, — мовив голосно і звучно.

Всі замовкли, зчудовано дивлячись на нього. Геральт відчув на собі смарагдовий погляд Паветти, позирк Йожака з-за ґрат чорного заборола, відчував також зростаючу, наче хвиля повені, Силу, що тужавіла в повітрі. Бачив, як під впливом цієї Сили дим із смолоскипів та каганців починав укладатися в фантастичні форми. Бачив, що Мишовур теж це бачить. А ще бачив, що ніхто інший цього не бачить.

— Я сказав, — повторив спокійно, — що раду, можливо, не доведеться збирати. Ти мене розумієш, Йожаку із Еренвальду?

Шпичастий лицар зробив два скреготливі кроки вперед.

— Розумію, — глухо промовив через забороло. — Тільки дурень не зрозумів би. Я чув, що хвилину тому сказала милостива і шляхетна пані Каланте. Вона знайшла чудовий спосіб, щоб мене позбутися. Я приймаю твій виклик, невідомий мені лицарю.

— Не пригадую, — відповів Геральт, — щоб я викликав тебе на герць. Я не збираюся з тобою битися, Йожаку із Еренвальду.

— Геральте! — скрикнула Каланте, кривлячи губи і забувши назвати відьми́на "шляхетним Равіксом". — Не перетягуй струни! Не випробовуй мого терпіння!

— І мого теж, — зловісно додав Райнфарн. Натомість Крах ан Крайте лише воркнув. Айст Турзеах показав йому кулака. Крах воркнув ще голосніше.

— Всі ви чули, — промовив Геральт, — як барон із Тіггу оповідав про славетних героїв, відібраних у батьків силою таких самих присяг, що її зажадав від короля Роегнера Йожак. Але нащо, з якою метою хтось жадає таких присяг? Ти знаєш відповідь, Йожаку із Еренвальду. Подібна присяга спроможна створити міцний, нерозривний зв'язок приречення між тим, що присяги зажадав, та її об'єктом, дитиною-несподіванкою. Така дитина, обрана сліпим випадком, може бути призначена для незвичайних вчинків. Вона може бути спроможною зіграти надзвичайно важливу роль у житті того, з ким її зв'яже доля. Саме тому, Йожаку, ти зажадав від короля Роегнера ціни, що тепер її добиваєшся. Не трон Цинтри тобі потрібен! Ти хочеш забрати королівну.

— Все достоту так, як ти і кажеш, невідомий мені лицарю, — гучно розреготався Йожак. — Саме цього я й добиваюся! Віддайте мені ту, що є моїм приреченням.

— Але це, — сказав Геральт, — треба буде довести.

— Ти зважуєшся сумніватися? Після того, як королева підтвердила правдивість моїх слів? Після того, що ти сам говорив хвилину тому?

— Так. Бо ти не все нам сказав. Роегнер, Йожаку, знав силу Закону Несподіванки і вагу складеної ним присяги. А склав її, бо знав, що закон і звичай мають силу, яка охороняє такі присяги. Пильнує, щоб сповнялися вони лише тоді, коли їх підтвердить сила приречення. Я тверджу, Йожаку, що ти не маєш жодного права на королівну. Ти здобудеш його лише тоді, коли…

— Коли що?

— Коли королівна сама згодиться піти з тобою. Таким є Закон Несподіванки. Це згода дитини, а не батьків, підтверджує присягу, доводить, що дитина справді народилася під тінню приречення. Тому ти повернувся через п'ятнадцять років, Йожаку. Бо таку умову включив до присяги король Роегнер.

— Хто ти такий?

— Я Геральт із Ривії.

— Хто ти, Геральте із Ривії, що видаєш себе за суддю в питанні звичаїв та законів?

— Він знає Закон Несподіванки краще від кого завгодно іншого, — хрипко промовив Мишовур, — бо колись цей закон до нього застосували. Його колись забрали з рідного дому, бо він був тим, кого батько не сподівався застати, повернувшись. Бо іншим було його приречення. І силою приречення стався він тим, ким він є.

— А хто він?

— Відьми́н.

Серед тиші, яка запала, вдарив дзвін із кордегардії, понурим бамканням проголосивши північ. Всі здригнулися й різко підняли голови. Мишовур, дивлячись на Геральта, зробив дивну вражену міну. Але найпомітніше здригнувся і неспокійно поворухнувся Йожак. Його руки у панцирних рукавицях безвладно опали, шпичастий шолом непевно загойдався.

Дивна невідома Сила, що заповнювала тронний зал, наче сивий туман, раптом загусла.

— Це правда, — промовила Каланте. — Тут присутній Геральт із Ривії — відьми́н. Ремесло його гідне поваги й шани. Він присвятив своє життя захисту людей від жахіть і страховидь, що їх плодить ніч і зсилають злобні, ворожі людям сили. Він убиває почвар і монстрів, які чигають на нас у лісах та ярах. А також і тих, які нахабно зважуються заходити до наших осель!

Йожак мовчав.

— Отож, — вела далі королева, зводячи унизану перснями руку, — хай буде сповнений закон, нехай буде дотримана присяга, дотримання якої вимагаєш ти, Йожаку із Ерленвальду. Пробило північ. Твоя обітниця вже не дійсна. Здійми шолом. Перш, ніж моя дочка висловить свою волю, перш, ніж вирішить своє приречення, хай побачить твоє обличчя. Ми всі прагнемо побачити твоє обличчя.

Йожак із Ерленвальду повільно підняв долоню в панцирній рукавиці, рвонув зав'язки шолома, зняв його, вхопивши за залізний шишак, і з брязкотом кинув на підлогу. Дехто скрикнув, дехто вилаявся, дехто зі свистом втягнув повітря. На обличчі королеви з'явилася зла, дуже зла усмішка. Усмішка жорстокого тріумфу.

З-над широкої напівкруглої бляхи нагрудника на них глипнуло двоє опуклих чорних очиць, посаджених обабіч покритого рудою щетиною, видовженого тупого рильця, обтиканого тремтячими вібрисами й повного гострих білих ікол. Голова та карк постаті, що стояла посеред тронного залу, їжилися гребенем коротких, сірих, рухливих голок.

— Отак я виглядаю, — промовило створіння, — й ти добре про це знала, Каланте. Роегнер, розповідаючи про пригоду, яка спіткала його в Ерленвальді, не міг поминути опис того, кому завдячував життям. Кому, — хоч як би він виглядав, присягнув те, що присягнув. Ти добре підготувалася до мого прибуття, королево. Власні твої васали дорікнули тобі через пихату і погордливу відмову дотримати слова. Коли не вдалася спроба нацькувати на мене інших зальотників, ти ще мала в запасі відьми́на-вбивцю, який сидів праворуч від тебе, напохваті. А врешті — посполите низьке шахрайство. Ти хотіла мене принизити, Каланте. Знай, що ти принизила себе.

— Досить, — Каланте встала, вперла затиснутий кулак у бік. — Закінчимо це. Паветто! Ти бачиш, хто, точніше, що стоїть перед тобою і осмілюється претендувати на тебе. Згідно із Законом Несподіванки таі споконвічним звичаєм, рішенець належить тобі. Дай відповідь. Достатньо одного твого слова. Мовиш "Так" — і станеш власністю цього страховиська. Скажеш: "Ні" — то ніколи більше його не побачиш.

Сила, що пульсувала в залі, залізним обручем стискала Геральтові скроні, шуміла у вухах, підіймала волосся на потилиці. Відьми́н дивився на біліючі кісточки пальців Мишовура, затиснуті на краю стола. На тонкий струмочок поту, що збігав униз по щоці королеви. На крихти хліба на столі, що рухалися, немов черв'ячки, формуючись у руни, розсипаючись і знову збираючись у виразний напис: "ПОЗІР !"

— Паветто! — повторила Каланте. — Відповідай. Ти хочеш відійти із цим створінням?

Паветта звела голову.

— Так.

Сила, що переповнювала зал, завторувала, глухо відлунюючи під склепінням. Ніхто, жоднісінький із присутніх не видав найслабшого звуку.

Каланте повільно, дуже повільно впала на трон. Її обличчя зовсім не мало виразу.

— Ви всі чули, — зазвучав серед тиші спокійний голос Йожака. — Ти теж, Каланте. Ти теж, відьми́не, хитрий найманий убивце. Мої права були доведені. Правда і приречення здобули перемогу над брехнею й підступами. Що ж вам залишається, шляхетна королево, переодягнений відьми́не? Холодна сталь?

Ніхто не відповів.

— Я б охоче залишив це місце разом із Паветтою, — продовжував Йожак, ворушачи вібрисами і клапаючи рильцем, — але не відмовлю собі у невеличкій приємності. Це ти, Каланте, приведеш свою доньку сюди, до мене, і вкладеш її білу ручку в мою руку.

Каланте повільно повернула голову до відьми́на. В її очах був наказ. Геральт не ворухнувся, відчуваючи й бачачи, як Сила, що краплями збиралася в повітрі, концентрується на ньому. Лише на ньому. Він уже знав. Очі королеви звузилися, губи здригнулися.

— Що?! Що таке? — ревнув раптом Крах ан Крайте, схоплюючись із місця. — Білу ручку? В його руку? Королівна з цим щетинястим смердюхом? З цим… свинячим рилом?

— А я ще хотів із ним потикатися , як із лицарем! — підтримав його Райнфарн. — Із цією потворою, з цією худобиною! Нацькувати на нього собак! Собак!

— Варто! — гукнула Каланте.

Потім усе пішло швидко. Крах ан Крайте вхопив ніж зі столу, з гуркотом перевернув крісло. Драйг Бон Дху, слухняний наказові Айста, довго не думаючи, з усієї сили луснув його по потилиці пищалкою від козиці. Крах гепнув на землю, між осетром у сірому соусі та каркасом із ребер, що залишився від печеного кабана.

Райнфарн плигнув до Йожака, виблискуючи добутим із рукава стилетом.