Останнє бажання - Сторінка 41

Тому чародійками ставали лише доньки, що не мали жодних шансів знайти чоловіка.

На противагу жрицям і друїдкам, які неохоче брали до себе негарних чи покалічених дівчаток, чародії приймали всіх, хто мав здібності. Якщо дитина проходила крізь сито перших років навчання, наставала черга магії — магії, яка простувала й вирівнювала ноги, відновлювала кістки, що погано зрослися, латала "заячі губи", усувала рубці, родимки та віспини. Молода чародійка ставала "привабливою", бо цього вимагав престиж її професії. Результатом були фальшиво-вродливі жінки з холодними і злими очима бридуль. Бридуль, що не могли забути про свою потворність, прикриту магічною маскою, прикритою не для того, щоб їх ощасливити, а лише заради престижу професії.

Ні, Геральт не розумів Хіреадана. Його очі, очі відьми́на, помічали надто багато деталей.

— Ні, Хіреадане, — відповів відьми́н — не заперечуватиму. І дякую тобі за попередження. Але тут ідеться лише про Горицвіта. Він постраждав поруч зі мною, в моїй присутності. Я не зміг його врятувати, не знав, як йому допомогти. Я б сів на скорпіона голою дупою, якби знав, що це вилікує Горицвіта.

— Цього ти мусиш остерігатися найбільше, — загадково посміхнувся ельф. — Бо Єнніфер про це знає і любить використовувати такі знання. Не довіряй їй, Геральте. Вона небезпечна.

Відьми́н не відповів.

Нагорі скрипнули двері. Єнніфер встала біля сходів, спершися на балюстраду невеличкої галереї.

— Відьми́не, можеш зайти на хвилинку?

— Звичайно.

Чародійка сперлася спиною об двері однієї з так-сяк умебльованих кімнат, де розмістили стражденного трубадура. Відьми́н підійшов, мовчки приглянувся. Бачив її ліве плече, дрібку вище від правого. Ніс, трішечки задовгий. Губи, надто вузькі. Підборіддя, трохи занадто скошене назад. Брови не надто правильної форми. Очі…

Він бачив забагато деталей. Та й що з того.

— Як Горицвіт?

— Ти сумніваєшся в моїх уміннях?

Геральт дивився далі. Вона мала постать двадцятирічної дівчини, хоч її справжній вік Геральт волів не вгадувати. Рухалася з природньою, невимушеною граційністю. Ні, неможливо було вгадати, якою вона була раніше, що в ній виправили. Геральт перестав над цим розмірковувати, це не мало анінайменшого значення.

— Твій талановитий побратим буде здоровий, — промовила чародійка. — Його співочі здібності відновляться.

— Я буду вдячний тобі довіку, Єнніфер.

Чародійка усміхнулася.

— Ти матимеш нагоду показати свою вдячність.

— Чи можу я заглянути туди, до нього?

Єнніфер мовчала якусь хвилину, приглядаючись до нього з дивною посмішкою і постукуючи пальцями по фрамузі дверей.

— Звичайно. Заходь.

Медальйон на шиї відьми́на почав різко, ритмічно смикатися.

В центрі підлоги лежала скляна куля, завбільшки як невеликий кавун, що світилася молочно-білим світлом. Куля була центром ретельно накресленої дев'ятипроменевої зірки, яка сягала променями кутків і стін кімнатки. В зірку червоною фарбою була вписана пентаграма. Кінці пентаграми були позначені чорними свічками, що стояли у підсвічниках дивної форми. Чорні свічки горіли також біля узголів'я ліжка, на якому лежав накритий овечими шкурами Горицвіт. Поет дихав спокійно, вже не хрипів і не харчав, з його обличчя зникла гримаса болю, їй на зміну прийшла придуркувата, сповнена щастя усмішка.

— Він спить, — промовила Єнніфер. — І бачить сни.

Геральт придивився до візерунків, накреслених на підлозі. Прихована в них магія відчувалася, але то була магія спляча, ще не розбуджена. Нагадувала звук дихання дрімаючого лева, але дозволяла здогадатися, яким може бути левине гарчання.

— Що це, Єнніфер?

— Пастка.

— Для кого?

— Зараз — для тебе, — чародійка повернула ключ у замку, покрутила його в долоні. Ключ зник.

— Отже, мене спіймано, — холодно мовив Геральт. — Що тепер? Важитимеш на мою цноту?

— Не лести собі, — Єнніфер сіла на краєчку ліжка. Горицвіт, усе ще придуркувато усміхнений, тихо застогнав. Без сумніву, то був стогін задоволення.

— Що відбувається, Єнніфер? Якщо це гра, то я не знаю правил.

— Я казала тобі, — почала Єнніфер — що завжди здобуваю те. чого прагну. Зараз так вийшло, що те, чого я прагну, є у Горицвіта. Я заберу це в нього і ми розійдемося. Не хвилюйся, я не заподію йому шкоди…

— Оці дивацтва, яких ти понаставляла на підлозі, — перебив Геральт, — слугують для викликання демонів. Там, де викликають демонів, комусь завжди заподіюється шкода. Я цього не дозволю.

—… волосина йому з голови не впаде, — продовжувала чародійка, не звертаючи жодної уваги на його слова. — Голосочок буде ще гарніший і твій трубадур буде дуже задоволений, навіть щасливий. Ми всі будемо щасливі. І розійдемося без прикрощів і образ.

— Ох, Віргініє, — застогнав Горицвіт, не розплющуючи очей. — Прекрасні твої перса, ніжніші, ніж пух лебединий… Віргініє…

— Він з глузду з'їхав? Марить?

— Бачить сни, — усміхнулася Єнніфер. — Його мрія здійснюється уві сні. Я просвітлила його мозок до самісінького дна. Багато там не було. Трохи сороміцьких викрутасів, кілька мрій, купа поезії. Байдуже. Печатка, якою був закоркований бутель з джином, Геральте. Я знаю, що вона не в трубадура, а в тебе. Віддай її мені, будь ласка.

— Навіщо тобі ця печатка?

— Як би відповісти на твоє питання? — чародійка спокусливо усміхнулася. — Може, так — не твоя собача справа, відьми́не. Задовольняє тебе така відповідь?

— Ні, — відьми́н також усміхнувся, так само паскудно. — Не задовольняє. Але не переймайся цим, Єнніфер. Мене складно задовольнити. Досі це вдавалося лише тим, хто був більш ніж посередністю.

— Шкода. Тоді залишишся незадоволений. Твій збиток. Печатку, будь ласка. Не роби гримас. які не пасують до твого типу краси і кольору шкіри. Якщо ти ще не помітив, то знай, що це власне і є початок віддяки, яку ти мені винен. Печатка — перша частина ціни за голос співця.

— Як бачу, ти розділила ціну на багато частин, — холодно мовив Геральт. — Добре. Я мав цього сподіватися і сподівався. Але хай це буде чесний торг, Єнніфер. Я купив твою допомогу. І я заплачу.

Чародійка скривила губи в усмішці, але її фіалкові очі далі були широко розплющеними й холодними.

— Щодо цього, відьми́не, ти не повинен мати сумнівів.

— Я, — повторив Геральт. — Але не Горицвіт. Я забираю його звідси у безпечне місце. Зробивши це, я повернуся, заплачу другу частину і всі, які залишилися. Бо якщо мова йде про першу…

Відьми́н сягнув рукою до потаємної кишеньки в поясі, видобув латунну печатку зі знаком зірки і зламаного хреста.

— Будь ласка, візьми. Не як частку ціни. Прийми це від відьми́на на знак вдячності за те, що ти, хоч і з розрахунку, поставилася до нього більш доброзичливо, ніж зробила б це більшість твоїх братів по ремеслу. Прийми це як доказ доброї волі, який повинен переконати тебе. що я, подбавши про безпеку приятеля, повернуся сюди, щоб заплатити. Я не помітив скорпіона між квітами, Єнніфер. Я готовий заплатити за свою неуважність.

— Гарна промова, — чародійка схрестила руки на грудях. — Зворушлива і патетична. Шкода, що даремна. Горицвіт мені потрібен і залишиться тут.

— Він уже раз був близько від того, що ти хочеш сюди притягнути, — Геральт показав на візерунки на підлозі. — Коли ти закінчиш справу і прикличеш сюди джина, незважаючи на твої запевнення, Горицвіт постраждає напевно, може, навіть гірше, ніж попереднього разу. Бо ж ідеться про створіння з пляшки, правда? Хочеш заволодіти ним, змусити собі служити? Та роби собі що хочеш, приклич собі сюди хоч десяток демонів. Але без Горицвіта. Якщо Горицвіт опиниться в небезпеці, це вже не буде чесний торг, Єнніфер, і ти не маєш права вимагати за нього плати. Я не дозволю…

Відьми́н затнувся.

— Мені було цікаво, коли ти відчуєш, — засміялася чародійка.

Геральт напружив м'язи, усю свою волю, до болю затискаючи зуби. Не допомогло. Відьми́н був ніби паралізований, як кам'яний ідол, як забитий у землю стовп. Не міг поворухнути навіть пальцем ноги.

— Я знала, що ти можеш відбити чари, наслані безпосередньо, — сказала Єнніфер. — Також я знала, що, перш ніж ти хоч щось зробиш, намагатимешся вразити мене балакучістю. Ти базікав, а підвішене над тобою закляття діяло й поволі ламало тебе. Зараз ти можеш лише говорити. Але тобі не потрібно справляти на мене враження. Я знаю, що ти балакучий. Подальші зусилля в цьому напрямку зіпсують увесь ефект.

— Хіреадан… — насилу вимовив Геральт, намагаючись боротися з магічним паралічем. — Хіреадан зрозуміє, що ти щось замислила. Зрозуміє швидко, вмить почне щось підозрювати, бо не довіряє тобі, Єнніфер. Не довіряв із самого початку…

Чародійка повела долонею в широкому жесті. Стіни кімнати розплилися і набули однорідного, каламутно-сірого вигляду й кольору. Зникли двері, вікна, навіть запилюжені завіси та обсиджені мухами картинки на стінах.

— І що з того, що Хіреадан здогадається? — злісно скривилася чародійка. — Побіжить по допомогу? Крізь мій бар'єр не пройде ніхто. Але Хіреадан нікуди не побіжить, не зробить нічого, що могло б мені зашкодити. Ні. Він у владі моїх чарів. Ні, жодної чорної магії, я нічого такого не робила. Звичайна хімія організму. Закохався в мене, бовдур. Ти не знав? Хотів навіть викликати Бо на поєдинок, уявляєш? Ельф, а ревнивий. Таке рідко буває. Геральте, я вибрала цей дім не без причини.

— Бо Беррон, Хіреадан, Ердиль, Горицвіт. Ти й справді йдеш до мети найкоротшим шляхом. Але мене, Єнніфер, ти не використаєш.

— Ще й як використаю. — Чародійка встала з ліжка, підійшла. ретельно оминаючи накреслені на підлозі знаки і символи. — Я ж казала, що ти дещо винен мені за зцілення поета. Дрібницю, маленьку послугу. Після того, що я зараз хочу зробити, я зникну з Ринде, а в мене в цьому містечку ще є деякі… несплачені рахунки, скажімо так. Кільком особам тут я дещо пообіцяла, а я завжди виконую обіцянки. Оскільки сама не зможу, ти виконаєш їх за мене.

Відьми́н боровся, боровся щосили. Даремно.

— Не борсайся, відьми́нчику, — Єнніфер уїдливо посміхнулася. — Це нічого не дасть. У тебе сильна воля і велика стійкість до магії, але зі мною і моїм закляттям ти боротися не зможеш. І не розігруй переді мною комедію. Не намагайся зачарувати мене своєю непохитною і гордою мужністю.