Останній берег - Сторінка 10

Хейр чимчикував уже доволі жваво, хоча й досі тримався за стіни, наче сліпий. Переслідувачі майже дихали йому в потилицю, аби, бува, не загубити на якомусь із численних перехресть. Арена раптом охопив мисливський азарт. Він пильно стежив за кожним порухом, немов під час полювання на оленів у лісах Енладу. У його пам'яті чітко закарбовувалося обличчя кожного стрічного, він виразно розрізняв у солодкавому смороді міста запахи сміття, аромат ладану і квітів, гидкі міазми[2] гнилого м'яса.

Перетинаючи одну з широких велелюдних вулиць, Арен почув барабанний дріб, а тоді перед його очима з'явилася вервечка скутих одним ланцюгом оголених чоловіків і жінок. Вони йшли, похнюпивши голови, і їхні обличчя ховалися під брудними скуйовдженими патлами. За мить ця дивна процесія щезла за поворотом, а Яструб з Ареном, прямуючи за Хейром, вузькими сходами зійшли на крихітну порожню площу, де не було нікого, крім кількох жінок, котрі теревенили, стоячи біля фонтана.

Тут Яструб нарешті наздогнав Хейра і поклав руку йому на плече. Той здригнувся, наче ошпарений, і позадкував до важких дверей одного з будинків, що ховалася під різьбленим кам'яним козирком. Чоловік тремтів, як осиковий лист, і дивився на своїх переслідувачів невидющими очима загнаного звіра.

— Здається, тебе звуть Хейром? — запитав Яструб уже власним, невдаваним, голосом. Він говорив своїм звичним суворим тоном, хоча й намагався бути делікатним. Хейр мовчав, чи то не сприймаючи, чи то просто не чуючи запитання.

— Зроби мені ласку, — сказав Яструб.

Проте чоловік навіть не поворухнувся. Архімаг додав:

— Я заплачу тобі.

— Слоновою кісткою чи золотом? — нарешті мляво поцікавився Хейр.

— Золотом.

— Скільки?

— Справжній маг має знати ціну свого заклинання.

Почувши це, Хейр пополотнів, а тоді його обличчя на якусь мить ожило, хоча майже одразу по тому воно знову вкрилося полудою байдужості.

— Із цим покінчено, — сказав він, — покінчено назавжди.

Нараз його аж зсудомило від задушливого кашлю. Напад тривав доволі довго, але зрештою, відхаркнувши чорне мокротиння, Хейр випростався, похитуючись, як сновида, з таким виглядом, ніби все, про що вони тут щойно говорили, вивітрилося з його голови.

Арен, ніби зачарований, не зводив з нього погляду, вбачаючи в усьому, що відбувалося, якийсь особливий сенс. Хейр причаївся у неглибокому закапелку, що утворився між двома витесаними з каменю людськими фігурами, встановленими обабіч дверей будинку. Здавалося, що могутні рамена статуй знемагають під тягарем фронтону, а їхні наполовину вмуровані в стіну мускулясті тіла марно намагаються вирватися з кам'яних обіймів. Двері, що їх охороняла скульптурна варта, вже наскрізь прогнили, та й сам дім, що колись був розкішним палацом, виглядав страшенно занедбаним. Похмурі обличчя кам'яних велетнів порепалися від часу і поросли мохом. Поміж цих страшнуватих ідолів виснажена постать чоловічка, званого Хейром, видавалася особливо нужденною і беззахисною. Темні провалля його очей були такими ж порожніми, як і вікна занедбаного палацу. Він простягнув до Яструба понівечену руку і заскиглив:

— Подайте бідному каліці, пане…

Чаклуна аж пересмикнуло, наче від болю чи сорому. Арен навіть помітив, що на мить з-під прибраної машкари простакуватого купця проступило справжнє обличчя Яструба. Потому він знову поклав руку на Хейрове плече і щось прошепотів тією чарівною мовою, якої Арен і досі не розумів.

Натомість Хейр чудово зрозумів сказане. Він ухопив Яструба своєю єдиною рукою і, затинаючись, прохрипів:

— Ти ще не забув… не забув тих слів… Ходімо зі мною, ходімо…

Маг ствердно кивнув, скоса поглянувши на Арена.

Невпинно спускаючись спадистим схилом, вони небавом опинилися в одному із виярків між трьома пагорбами, на яких стоїть місто Ґорт. Вулички ставали дедалі вужчими, темнішими та безлюднішими. Тоненька смужка неба виднілася між навислими дахами, а стіни будинків були вогкими від брудних випарів. Страшенно смерділо нечистотами, які день і ніч текли вузьким рівчаком. Через цей риштак[3] подекуди можна було перейти хиткою кладкою, а обабіч нього, як уздовж набережної, тіснилися обшарпані будинки. Хейр пірнув у темні двері однієї із цих руїн і зник, ніби полум'я погашеної у темряві свічки. Яструб із Ареном рушили за ним.

Сходи у темряві пронизливо рипіли. Піднявшись нагору, Хейр відчинив якісь двері, і перед їхніми очима постала порожня кімната, солом'яний матрац у кутку та незасклене вікно із брудними віконницями, крізь які ледве проникало сонячне проміння. Хейр обернувся до Яструба і знову схопив його за руку. Він ворушив губами, марно намагаючись щось вимовити. Нарешті він вичавив із себе:

— Дракон… дракон…

Яструб спокійно витримав його погляд, не зронивши жодного слова.

— Я не можу це вимовити! — Хейр розпачливо схлипнув, пустив руку Яструба і заплакав, зіщулившись на голій підлозі.

Маг опустився навколішки поруч із Хейром і лагідно заговорив з ним Істинною мовою. Арен стояв біля зачинених дверей, стискаючи в кулаці руків'я ножа. Сіре світло, брудні стіни і двоє чоловіків, що колінкують посеред кімнати. А ще — тихий, дивний чар тієї мови, якою розмовляють дракони. Загалом усе це нагадувало примарний сон, що не мав жодного стосунку ні до навколишнього світу, ні до часу, в якому цей світ існував.

Хейр поволі підвівся й обтріпав здоровою рукою пил з колін. Скалічену правицю він ховав за спиною. Потім огледівся, помітив Арена. Тепер чоловік уже виразно бачив усе, що його оточувало. Відтак Хейр, заспокоївшись, сів на свій солом'яник. Арен лишився на варті, а Яструб по-простому, як людина, котра змалечку звикла до бідності, вмостився просто на підлозі, схрестивши ноги.

— Розкажи, як ти втратив свій хист і забув Істинну Мову, — зажадав він.

Хейр трохи помовчав, а тоді ні сіло ні впало почав щосили гамселити скаліченою рукою по нозі. Коли йому це зрештою набридло, він вичавив із себе:

— Мені відтяли руку. Як я мав творити заклинання? Я залишився без десниці! А кров із неї цебеніла, цебеніла…

— Але ж, Хейре, це сталося вже після того, як ти втратив свою силу, — інакше б вони просто не змогли з тобою впоратися…

— Втратив силу… силу…

— Так, силу, яка давала тобі владу над вітрами, морськими хвилями і людьми. Ти називав їх Істинними іменами, і вони корилися тобі.

— Так, я пригадую, що колись був живим, — тихо прохрипів Хейр. — І знав потрібні слова та Істинні імена…

— А хіба тепер ти мертвий?

— Ні. Я живий. Живий. Але якось мені довелося перетворитися на дракона… Ні, я не вмер. Я просто інколи засинаю. Адже сон дуже схожий на смерть, це всі знають. Як і те, що мертві уві сні оживають, ходять, розмовляють…. Вони посміхаються до тебе, ніби живі, і балакають з тобою. Вони приходять із потойбічного світу просто у твої сни. Є такий шлях. І навіть якщо зайти цим шляхом занадто далеко, то все одно завжди можна повернутися назад. Ти теж зможеш знайти його, якщо знатимеш, де шукати. І якщо ти готовий за це заплатити…

— І що ж мені доведеться віддати? — голос Яструба проплив у сутінках, неначе тінь від листка, що злетів із дерева.

— Життя — що ж іще? Чим іще можна заплатити за життя, як не самим життям?

Хейр збуджено захитався на своєму матраці, а в його очах спалахнув якийсь моторошний хитруватий вогник.

— Розумієш, — узявся він пояснювати, — вони можуть відтяти мені руку. Та нехай хоч голову відрубають! Мені байдуже, бо я можу знайти дорогу назад. Я знаю, де шукати. Бо тільки дуже могутні люди можуть її знайти.

— Ти маєш на увазі магів?

— Так, — Хейр затнувся, наче намагаючись кілька разів вимовити це слово, але не зміг цього зробити.

— Дуже могутні люди, — повторив він. — І вони повинні… вони повинні віддати свою силу. Щоби заплатити ціну…

Сказавши це, Хейр нараз спохмурнів, так ніби слова "заплатити ціну" щось зрушили у його свідомості і йому стало втямки, що він вибовкав свою таємницю замість того, щоби її продати. Тепер уже годі було чогось від нього домогтися — Хейр уперто не хотів говорити про "шлях назад", незважаючи на те, що раніше сам натякав на можливість "повернення", і попри те, що саме цей момент у його розповіді чи не найбільше зацікавив Яструба. Тож зрештою Архімаг підвівся з підлоги.

— Ну, годі вже! — підсумував він. — Половина відповіді — краще, ніж нічого. Але й винагорода буде відповідною: скільки ти заробив, стільки я тобі й заплачу… — і він спритно, наче фокусник, кинув золоту монету на матрац перед Хейром.

Хейр схопив блискуче жовте кружальце. Він позирав то на монету, то на Яструба, то на Арена, і голова його якось дивно тіпалася.

— Зачекайте, — прохрипів він.

Побачивши золото, Хейр остаточно втратив самовладання і тепер знову марно намагався пригадати, що ж то за таємницю він хотів запропонувати цим дивним чужинцям.

— Сьогодні вночі, — нарешті промимрив чоловічок. — Приходьте, коли смеркнеться. Я дістану зілля…

— Мені воно не потрібне.

— Щоби показати… щоби показати тобі шлях. Сьогодні вночі. Я візьму тебе з собою. Ти зможеш добратися туди, тому що ти… ти… — він хапав ротом повітря, і Яструб відповів йому:

— Тому що я чарівник.

— Так! Удвох ми зможемо… зможемо дійти туди. Знайти той шлях. Коли я спатиму. Уві сні. Розумієш? Я візьму тебе з собою. Ти підеш зі мною тим шляхом…

Незворушний Яструб зупинився посеред кімнати і про щось міркував.

— Гаразд, можливо, я прийду, — озвався він зрештою. — Якщо ми зважимося на це, то чекай нас опівночі.

І обернувся до Арена, котрий уже відчиняв двері, готовий якнайшвидше піти геть із цього мерзенного барлогу.

Брудна і темна вулиця після Хейрової халупи видалася їм світлим садом. Вони рушили у горішню частину міста найкоротшим шляхом — крутими кам'яними сходами, що спиналися вгору поміж зарослими плющем стінами будинків.

Арен відсапувався і форкав, як загнаний кінь:

— Уф!.. Невже ти знову підеш у той вертеп?

— Так, піду, якщо не зможу дібрати безпечнішого способу дізнатися про те, що мене цікавить. Схоже, він лаштує нам пастку…

— А хіба ти не убезпечив себе від злодіїв та іншої наволочі?

— Убезпечив? — здивувався Яструб. — Що ти хочеш цим сказати? Невже ти думаєш, що я ходжу, закутавшись у заклинання, наче стара ревматична баба? Я навіть часу на таке не маю. Так, я змінив свою подобу, щоби ніхто мене не впізнав, і цього досить.