Останній світ - Сторінка 23

Тоді Прокна поклала вугляра на бруківку, вкрила ковдрою, якою в неї були запнуті плечі, і Марсій знову заснув, а вона ще й підмостила йому під голову його ж таки чоботи. Так Прокна й залишила вугляра. І п'яний Марсій, поринувши в горілчаний чад, обплутаний тяжкими [103] сновидіннями, пролежав аж до світу. Роззявивши рота, хропучи та стогнучи, він перекидався з боку на бік на порослому мохом камінні й не прокидався ні від палючого сонця, ні від збитошних дітлахів, що прив'язали йому до ніг по дохлій рибині й "прикрасили" його пір'ям, будяками та глиняними кавалками. Потім прибігли собаки, обнюхали Марсія й пожерли рибу. Рудокопи гучно віталися з сонним вуглярем і копали його під бік ногами. Марсій не прокидався. А в Котти, що того дня поспішав і тільки мимохідь глянув на сонного Марсія, склалося враження, ніби цей упосліджений, обгиджений чоловік — єдина на всьому узбережжі людина, якій зникнення Ехо завдало глибокої туги.

Не зупиняючись біля водопою, Котта поспішив до крамниці Феме. З вікна мансарди він угледів чоловіка, що підіймався сходами від пристані. Той сердитий дід тяг за повід мула, проклинаючи його останніми словами, хоч, правда, й не бив ціпком. До в'ючного сідла були прив'язані торби та кошики, і в них подзенькували порожні пляшки. Постать погонича видалася Котті знайомою, він стрімголов кинувся, мало не впавши, сходами надвір і помчав вуличкою навздогін, щоб переконатися, що таки не помилився. Бо, може, то був усього лиш один з отих обшарпаних, грубих чабанів, які в ці дні проходили через місто, бо трава на полонинах вигоріла й доводилось шукати пашу для отари у холодкуватих глибоких долинах.

Перед крамницею Феме, серед ящиків із твердими поморщеними яблуками, качанним салатом, червоними буряками та сушеними кінськими каштанами Котта нарешті наздогнав погонича. Ні, він таки не помилився. Чоловік із мулом справді виявився Назоновим слугою.

Піфагор стояв, нахилившись над діжкою з морською сіллю, й просіював її крізь пальці. Коли Котта заговорив до нього й простяг руку, старий злякано підвів голову, мовчки втупився в римлянина, потім з полегкістю всміхнувсь і знов одвернувся до діжки з сіллю. Піфагор не впізнав чоловіка, що приходив колись у гості. Ввечері перед масницею? Кам'яні стовпи в саду? Слимаки? Ну звісно, атож. І Піфагор, почувши про камені в саду та слимаків, закивав головою. Так, він пригадує, як марно боровся з отою навалою, слимаками, як вони гинули від оцту, пригадує місяць у небі, все-все... От тільки цього чоловіка, що нібито приходив до нього тієї ночі, Піфагор [104] не пригадував. Він, мовляв, уже багато років не бачив у Трахілі жодної людини.

Цієї миті Феме з-поза спини старого зробила ошелешеному римлянинові знак — мовляв, із цим дідуганом нема чого розбалакувати, він пам'ятає все й заразом не пам'ятає нічого. Піфагор, схоже, був у неї постійним покупцем. Цілком природно, так, ніби виконуючи якесь щоразу те саме, давно завчене напам'ять замовлення з Трахіли, Феме виносила з глибини крамниці загорнені в газету пакунки і складала їх на столі біля дверей, а її син, який чистив шкребницею та обнюхував шию в мула, раз у раз у захваті вигукував слово, коли, як йому здавалося, вгадував, що в тому чи тому пакунку:

— Мило!.. Чай!.. Тріска!.. Свічки!..

Піфагор наповнював свої кошики, торби та пляшки припасами й міцно ув'язував усе на сідлі, поки мул під важкою поклажею почав норовитися. Епілептик спробував заспокоїти тварину, затуливши їй долонями очі, але, відчувши, як під рукою в нього здригаються повіки, так розсміявся, що мати цитькнула на нього, ще й потягла ганчіркою по губах.

Котта стояв, непомалу вражений тим, що Піфагор його не впізнав. Ледве впоравшись зі своїм збентеженням, він, щоб нагадати про себе, заходився розповідати, поки старий пакувався, про ту свою ніч у Трахілі, про те, як уперто розпитував тоді в Піфагора про його господаря... До речі, спитав він, Овідій Назон уже повернувся з мандрівки в гори? А чи він коли-небудь приходив з ним, Піфагором, сюди, до залізного міста?

Піфагор чемно відповідав, раз у раз вклоняючись римлянинові, проте жодним словом не натякнув, чи знає, хто оце з ним розмовляє. Ні, казав слуга, господар ще не повернувся з гір. Йому, Піфагорові, мовляв, довелося самому перетерпіти останні зимові тижні, оті лавини напровесні й добряче-таки попомучитись, поки два дні тому нарешті пощастило розчистити стежку до узбережжя. Він пробирався сюди через завали та осипи, щоб не довелося зустрічати господаря, коли той повернеться, з порожніми мисками. Вино, солодощі — все тепер є в кошиках і тільки чекає, мовляв, того дня...

Згодом старий розбалакався, заходивсь показувати Котті брудні від бабрання в грязюці руки, розповідати про Еолові арфи, які нібито поприв'язував на деревах замість дороговказів для вигнанця,— десятки Еолових арф, аж до верхів'їв [105] долин. І Котта почав помалу розуміти причину того недовірливого мовчання й ніяковості, що і в багатьох домах залізного міста викликала вже сама згадка про Овідія Назона: кожне село чи місто, до якого влада засилала вигнанця,— так було сказано в римському законі,— несло відповідальність за нього і за його життя так само, як і за те, щоб він не втік. Цей закон перетворював місцевих жителів у наглядачів. Розмовляти чи, тим більше, вступати з державним злочинцем у близькі взаємини було заборонено; обов'язок кожного — пильність, доноси — справа честі. І якщо те чи те місто нехтувало обов'язками наглядача або виконувало їх абияк, то воно втрачало свої привілеї на звільнення від податків, свободу торгівлі тощо. У Томах, певна річ, уже давно збагнули, що вигнанець Овідій Назон не просто пішов мандрувати в гори, а зник. Тут припускали думку, що людина може й не виконати імператорської волі. Томи склали з себе свої повноваження, примусивши поета усамітнитись в оточеній гірськими пасмами Трахілі й приставивши до нього в помічники божевільного, який, ні про що не здогадуючись, узяв на себе відповідальність цілого міста. І Овідій Назон, змушений перебратись до свого останнього пристанища, певно, сам пустив поголос про власну смерть, щоб приховати найстрашніший злочин, що його може скоїти вигнанець,— утечу.

Котті пригадалось одне з гасел на транспарантах, спрямованих проти жорстокості римського правосуддя: "З вигнання тільки одна дорога — до смерті". Той, хто втікав із заслання, колись таки мав упасти від пострілів взводу солдатів, а той, хто тримався в засланні до останку, помирав од самотності. Бо, на відміну від політутікача, прізвище якого через п'ять років викреслювали з державних паперів, а заразом і з державної пам'яті, вигнанець, поки й жив, залишався під наглядом.

Не було таких широких просторів, такого глибокого моря, таких пустельних гір, де б утеклий вигнанець міг сховатися від праведного гніву Рима. Затятість, з якою імператорська юстиція домагалася виконання своїх вироків, не могли послабити ні відстані, ні моря, ні пустельні гори. І хай там у якому глухому закутні ховався втікач, однаково наставав час, коли кожнісіньке око, кожнісіньке вухо поруч із ним кінець кінцем таки оберталося в очі та вуха Рима.

Але те, що загрожувало безіменному державному злочинцеві, чий знімок мали всі прикордонні пости, портові [106] управи та митниці, куди більше загрожувало, мабуть, в'язневі знаменитому, чоловікові, чиї портрети з'являлися на вулицях міст, в усіх газетах, чиї риси карбувальники переносили на мідні монети, а скульптори втілювали в камені; на додачу до всього вигнанець Овідій Назон мав носа, якого не можна було ні переплутати з іншим, ні забути!

Втікач із таким обличчям не міг довго переховуватись ні в тісняві міст, ні в малолюдних селах, де кожен чужак викликав невтолиму цікавість — навіть тоді, коли його вже давно вважали покійним і не сподівалися побачити живим, тим більше не збиралися шукати на цьому світі.

Феме, здавалося, вгадала хід думок Котти й заперечила йому. Поки Піфагор ув'язував поклажу й накривав її парусиною від дорожньої куряви, а покараний Батт, чипіючи за кадубом із квашеною капустою, розпускав нюні, крамарка відвела римлянина вбік. У Томах, сказала вона, кожне знає, що він, вигнанець, іноді по кілька тижнів блукав сам у горах, ночував у кошарах, поїдав до решти припаси шукачів високогірного бурштину й збирав мох, скам'янілості та тьмяні смарагди в річищах гірських струмків, аби розплачуватися ними за питво та вечерю у Фінея, за всілякі інструменти й харчі тут, у крамниці. Онде Батт розіклав на полицях у задній кімнаті цілу колекцію тих каменів, серед них є й два гарні опали з Трахіли.

Утік? Дурниця! Куди ж із Трахіли втечеш? Через гори стежки нема, провадила Феме, Та якщо хтось усе ж таки надумає підійматися все вище й вище в гори, то за кожним гребенем на нього чекатиме тільки ще одне урвище, ще одна долина, а потім — новий підйом, нова вершина, щоразу стрімкіша, й нарешті — скеляста стіна, що в самісінькій високості зливається з чорно-синім небом... Ні, звідси нікуди не зникнеш, нікуди не втечеш. Із залізного міста всі шляхи у світ ведуть лише вздовж узбережжя та через море.

Цього дня Котта провів слугу аж до косогорів. Два зачучверених, кошлатих пси, що їх Терей пустив вовчим слідом, на мерехтливих схилах утратили нюх і тепер тюпали за мулом з його поклажею, що пахла маслом та сиром, аж поки Котта прогнав їх камінцями. А ось Піфагорові ті собаки не заважали; задоволений тим, що йому трапився такий уважний слухач, він простував собі далі. Котта вже нічого не питав — слуга сам розповідав, що [107] Назон часто спускався до бухти балюстрад, яка оце лежала далеко внизу під ними, і подовгу, нерідко до самого вечора, сидів з отою глухонімою ткалею, а він, Піфагор, ждав його в затишку за виступом скелі й мерз.

— Оті фламінго, пальмові гаї,— казав Піфагор,— усе, що можна побачити на гобеленах глухонімої Арахни, вона прочитала з вуст мого господаря.

Вони поволі вийшли з міста й нарешті дістались туди, де кінчалися дерева. Тут Котта попрощався з Піфагором. І за всю дорогу римлянин перебив старого один-однісінький раз: він запитав слугу, чи той коли-небудь чув, щоб Овідій Назон розповідав про кінець світу, про море, що вийшло з берегів, про те, як людство загинуло у хвилях та в мулі, а тоді відродилося з каміння.

Загинуло людство? Піфагор так раптово зупинився, що мул аж тицьнувся мордою йому в плече.