Останній світ - Сторінка 32

У Трахілі грек цілком віддався своєму захопленню й кожному Назоновому слову ставив пам'ятник. Десятки кам'яних монументів тяглись аж туди, де обвалювались льодовики, здіймалися бескиди та нависали скелі,— на знак того, що він, Піфагор Самоський, із своїми думками та поглядами тепер уже не сам на світі.

Настав уже й грудень, а сніг у Томах так жодного разу й не випав. М'який вітер, що вряди-годи переходив в ураган, раз у раз розганяв навіть найбільші скупчення дощових хмар, а тоді знов навішував над морем нову нерозривну пелену хмар. Та між цими оновленнями сірого, мов залізо, неба іноді робилося так ясно й тепло, що люди виносили на кам'яні огорожі провітрювати подушки та ковдри, рибалки викладали рядком на пристані й конопатили свої перекинуті догори днищами човни, іноді навіть спускали їх на воду, випливали на веслах у бухту, а тоді, налякані новою стіною хмар, утікали до гавані. На узбережжі все ще буяла зелень.

Котта ждав. Гуркіт у горах то замовкав, то знов наростав, а з високогірних ізворів усе йшли і йшли втікачі й розповідали про загиблих людей, знищені отари та присипані камінням хатини. Все це доводило, що поспішати знов до Трахіли — безглуздий ризик. Отож тепер майже не було дня, щоб Котта не заходив на кілька годин до крамниці Феме; він брав склянку чаю, сідав на ослінчику біля Баттової статуї, гортав пожовклі, всі в плямах від вогкості журнали, що їх привезла останнього разу "Трівія", часом допомагав крамарці перекочувати бочки, складати ящики, бо Феме розмовляла з ним так довірливо й уважно, ніби він ніколи й не був тут чужаком. І Котта приходив сюди знов і знов.

Обслуговуючи вбогих своїх покупців із гір, пильно оглядаючи [145] вовну, опали та вже припсовані смушки, що їх утікачі приносили на обмін, Феме ремствувала на власне й чуже горе, лаялась через життєві негаразди і, на підтвердження справедливості своїх нарікань, щоразу згадувала все нових і нових мешканців залізного міста, розповідала про їхні складні долі. Котта мовчки сидів собі на ослінчику, ні про що не перепитував, але часом на обличчі в нього проступав такий самий дурний вираз, із яким крамарчині теревені колись слухав її син. Мешканці узбережжя ненавиділи горян, здавалося, не стільки через їхню нужду чи грубі, незвичні манери, скільки через те, що в злиднях цих обшарпаних, безпритульних людей впізнавали власне минуле.

З сумних крамарчиннх оповідей Котта помалу довідувався не лише про те, що доля слуги-грека була схожа на долю його господаря-римлянина, а й про те, що тут долі всіх людей схожі між собою принаймні в одному: всяк, хто знаходив прихисток у руїні, печері чи ветхому кам'яному будинку залізного міста, колись і сам прибув сюди з чужини, хтозна й звідки. Крім кількох обідраних, патлатих дітлахів, у Томах, здавалося, немає жодної людини, яка жила б тут від народження, а не занесена на узбережжя вітрами втечі або заслання.

З балаканини Феме залізне місто поставало всього лише здичавілим закутнем, таким собі пересильним табором, до якого людина потрапляє внаслідок нещасливого збігу обставин та вироку долі й живе серед руїн, ніби в штрафній колонії, поки час чи випадок нарешті визволить її з цієї глушнини або вона просто безслідно зникне, як зникли Ехо, Лікаон і ще багато інших людей, що колись з'явились тут, певний час тулилися серед цього каміння, а тоді знову згинули з очей.

Ткаля Арахна, наприклад, прибилася на узбережжя Томів із судном грека-фарбаря, що шукав серед рифів червоних рогачів — непримітних на вигляд колючих мушель, зі слизу яких добував "імператорську фарбу" — чудовий густий пурпур, за який в італійських портових містах вагу за вагу вимінював сапфіри. Але перед самою бухтою балюстрад фарбареве судно потрапило в шторм, наскочило на риф і пішло на дно, а глухоніма ткаля вчепилася за корковий буй, і її викинуло на берег. Із п'ятьох чи шістьох урятованих, що вибралися після тієї катастрофи на берег, тільки Арахна залишилася жити в залізному місті... [146]

Або взяти Терея. Якщо вірити Феме, то різник зі своєю Прокною втік із високогірної долини від снігових лавин, спричинених раптовою відлигою, як ото чабани та хлібороби втікають від селевих потоків. Кілька місяців Терей марно чекав у томських печерах судна на Візантію, а тоді почав заробляти на життя різництвом. Він спроваджував худобу на той світ та розчиняв туші так спритно, що люди помалу стали перекладати на нього всю різницьку роботу в місті. Терей забув про Візантію, дав лад одній із руїн — і зостався в ній жити...

Або Фіней. Феме пишалася тим, що за багато років після його приїзду до Томів вона ще жодного разу з ним не привіталась, і називала винаря шахраєм, якого обминають навіть ґедзі. Одного року він приїхав у серпні разом із Кипарисом як його напарник — горілчаний торговець, що набирав повен рот спирту й видихав язики полум'я, вмів грати на кларнеті й показував цілий кошик змій, якими обвивав собі шию та прикрашені татуюванням руки. Коли після третьої вистави один забобонний свинопас, бажаючи звільнити Томи від тих лиховісних плазунів, підпалив Фінеїв намет і всі змії спеклися, Фіней зажадав од мешканців залізного міста відшкодувати йому збитки; він з лютими криками гатив ломом у ворота, стіни й погрожував розчалити тому свинопасу голову. Кінець кінцем люди почали кидати йому з вікон гроші й запропонували пожити кілька днів, до від'їзду, в одному порожньому будинку.

Та коли в тому ж таки серпні ліліпут Кипарис спакував свого проектора й поїхав далі, Фіней залишився в Томах. Може, йому додав духу отой страх, з яким люди намагалися вгамувати його гнів, але він привласнив цей покинутий будинок, перебрався до нього з усіма своїми врятованими від пожежі бебехами, обгорілими клунками та обплетеними лозою суліями завбільшки як черево віслюка, подіставав із валізи всілякі слоїки та рурки і склав із них перегінний апарат. Так Фіней за один-однісінький день з мандрівного фокусника став міським винокуром.

І хоч після цього перетворення Фіней ще довго говорив про переїзди, мандри, африканські оази, пасати й одногорбих верблюдів, але тим часом він усе глибше й глибше закопувався в кам'янисту землю залізного міста й з допомогою чорного пороху та зубила видовбав у скелі під своїм будинком підвал. Потім він тримав у ньому кисле вино та бурякову горілку й о будь-якій порі дня та ночі приймав [147] відвідувачів. З-поміж усіх винаревих заходів саме той погрібець і викликав у Феме особливі заздрощі, ба навіть зненависть. Бо крамарчині покупці, що доти всідалися за бочкою від патоки й попивали тягучу наливку, згодом, як хотіли хильнути, почали завертати до Фінеєвого погрібка, а у Феме шереги строкатих пляшок з наливкою припадали пилом.

Коли Котта сидів на ослінчику перед кам'яним Баттом і слухав Феме, жінка щоразу починала згадувати про колишній затишок у крамниці, якого її позбавив Фіней, потім розповідала про гамір та крики в базарні дні, плакала за сином, що жалив собі пальці об кропив'яні гірлянди на полицях з наливкою, з дедалі більшою гіркотою говорила про світ, що його, хоч із шкури пнися, не втримаєш і не збережеш. Що було, те минулось.

Відколи разом із Баттом скам'яніли, заклякли її особисті погляди, про долю мешканців залізного міста Феме судила лише з того, наскільки легше чи важче чуже горе від її власного горя. Єдина людина, з якою крамарка себе не порівнювала, був германець Діт, цілитель і гробар. Десятки років тому кінь так ударив його копитом у груди, що ребра на лівому боці довелося виймати з тіла, мов обламані стріли; відтоді в цьому чоловікові билося беззахисне серце. Досить було повалити його на землю, копнути ногою чи штурхнути кулаком у його запалі, покраяні рубцями груди, і він міг померти.

До залізного міста Діта принесли на ношах кочові пастухи — вони знайшли його, заюшеного кров'ю, серед каміння на дорозі, що вела до Ліміри, й вирішили віднести нещасного помирати на берег. Але в гавані, там, де тепер видніють лише зарослі полином та дроком товсті мури, тоді ще стояв шпиталь, у якому покалічені рудокопи чекали милиць і викашлювали з легенів пилюгу та кров.

Сім місяців пробув Діт у тому шпиталі. Він лежав, прив'язаний до залізного ліжка, й іноді на цілі дні впадав у глибоку непритомність; із грудей у нього стримів цілий букет срібних трубочок, крізь які витікала сукровиця з гноєм, а коли йому міняли пов'язки, круг нього розходився такий сморід, що хворого зрештою один раз на тиждень почали зносити невисокими сходами на пристань, скидали бандаж і на свіжому вітрі обробляли рани. В такі хвилини Дітів крик чули в цілому місті й навіть на всипаних рінню схилах; то було таке болісне ревище, що Феме щоразу, як Дітові міняли пов'язки, тікала в глибину крамниці, затуляла [148] долонями вуха й, зіщулившись, чекала, поки ті крики перейдуть у жалісний стогін і нарешті стихнуть. Одначе те, чого чекало й іноді навіть бажало місто, нажахане цим болісним ревінням, не наставало. Каліка не помирав, а навпаки, видужував.

Він був останній із ветеранів розбитої, розпорошеної армії, яка в несамовитій люті підпалила навіть море. У Дітових кошмарних снах ще й тепер знов і знов прокочувався давно затихлий гуркіт канонади — прокочувався з такою нестерпною силою, що чоловік, не прокидаючись, аж роззявляв рота, щоб не полускали барабанні перетинки; потім йому ввижалися важкі панцирні крейсери та шпитальні судна, що йшли на дно, а до берега пливли підпалені пострілами з гармат нафтові плями. Констанца, Севастополь, Одеса та інші квітучі чорноморські міста ще раз, знов і знов зникали за вогняною завісою, і посеред якогось спустошеного й завойованого міста Діт мусив у кожному сні підходити до брами складу, розчиняти важкі ворітні й терпляче застигати перед жахливою картиною людства.

У тій кам'яній споруді без вікон було напхом напхано й подушено отруйним газом мешканців цілої довжелезної вулиці. Брама витримала натиск смертельного страху, мук і розпачу тієї хвилі людей, що, задихаючись, безтямно роззявляючи роти, марно намагалися ковтнути хоч трохи свіжого повітря зі шпарин та тріщин; дужчі дерлися по тілах слабкіших усе вище й вище, але клуби газу, згідно з фізичними законами, байдуже підіймалися вслід за ними й кінець кінцем обертали і їх, дужчих, у звичайнісінькі сходи для ще дужчих, що, мов гребінь цієї людської хвилі, також страждали в передсмертних муках, забризкані кров'ю та блювотиною, і дряпали, й душили одне одного, виборюючи ще бодай однісіньку мить життя.

Щоразу, коли Діт відчиняв одну ворітню браму й бачив, як із жахливо сморідної хмари на нього цілими стосами валиться люд, вся боротьба вже давно була завершена, а жертви лежали з роззявленими ротами, закоцюблі в судомах, і тоді він прокидався й скрикував, і Прозерпіні, його нареченій, доводилось тримати Діта й угамовувати, доводилося вже вкотре пояснювати йому, що та брама — минуле, і тепер вона завжди стоятиме розчинена, що ота чорнота довкола нього — просто томська ніч, а не смерть, просто залізне місто, просто море.